Нерубайське — звичайнісіньке передмістя Одеси, в якому до 24 лютого 2022 року життя текло розмірено й передбачувано. Родини, діти, літні люди — кожен мав свої турботи, плани, маршрути. Дорослі поспішали на роботу, молодь збиралася в кав’ярнях, пенсіонери гуляли вздовж вулиць. Здавалося, нічого не віщувало якихось кардинальних змін. Та одного лютневого ранку все змінилося на “до” і “після”.

Війна змінила долі багатьох підприємців, змусивши їх залишити рідні міста, пристосовуватися до нових умов та починати все з нуля. Але навіть у такий складний час вони якимось чином знаходять сили та мотивацію для відновлення своєї справи. Розповідаємо сьогодні історію власника кав’ярні «Люблю каву», який попри окупацію Херсона, обстріли та відключення світла не лише зберіг свою кав’ярню, але й відкрив нову в іншому місті.

Розповідати історії українців, які стали жертвами російської агресії, вшановувати цивільних та військових, що поклали свої життя за нашу свободу, — це все має величезну цінність сьогодні, коли Україна вже понад 10 років боронить свою незалежність від російського війська. Це люди з власною історією, із різними мріями та цілями, й про них потрібно знати. Тому дуже важливим є те, що проєкт, який займається саме збереженням пам’яті наших героїв та поширює їхні історії, Платформа памʼяті Меморіал: вбиті росією, було визнано найкращим соціальним проєктом 2024 у щорічній Премії, яку організовує медіа “Українська правда”. Мали змогу поспілкуватись з шеф-редакторкою цієї платформи Юлією Лозинською.

Нам завжди дуже приємно спілкуватись з талановитою амбітною українською молоддю, яка попри всі труднощі та виклики сьогодення продовжує творити, робити круті речі, працювати в різних проєктах, засновувати свої ГОшки, студентські видання, висвітлювати життя та досвід українців в часи великої війни. Мав можливість поспілкуватись з представницею саме такого покоління, Олександрою Гоцуляк. Пані Олександра — активістка та членкиня мовної громадської організації «РВН» (Робимо Вам Нерви), працює сценаристкою у команді відео, де бере участь у створенні матеріалів, які допомагають переосмислити мовне та культурне середовище міста. Також є головною редакторкою студентського видання “DeFacto”.

Сьогодні мав змогу поспілкуватись з представницею амбітної талановитої української молоді, Софією Євченко. Дівчина попри свій дуже молодий вік вже постажувалась в різноманітних установах та організаціях, бере активну участь в розвитку ініціативи “Посли європейської молоді” в Україні (YEAs), є членкинею ГО “Академія молодіжної дипломатії “United Youth”, ГО “Жіноча ліга” та координаційної платформи “Ukrainians Abroad”, стажувалась у Верховній Раді України та Міністерстві молоді та спорту України. Наразі Софія стажується у представництві міжнародної неурядової організації “IFES Ukraine”. 

Уже більше року пані Інна є волонтеркою Kyiv Defenders й разом з командою працює там, де палає. Що є стимулом для волонтерства та чому це важливо? У рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» розповідаємо про життєвий шлях людини, котра поміж материнством, роботою та особистим життям знаходить час для допомоги суспільству. 

Софія, яка вимушено переїхала до Португалії через російську агресію, перетворила щоденність на платформу для підтримки українських військових. У другій частині інтерв’ю для Truthful Reporting вона розповідає про свій волонтерський шлях та популяризацію української культури, від перших заходів до успішних «дружніх зборів». Софія ділиться власним досвідом, інструкцією ефективних зборів і планами на майбутнє, закликаючи до активної підтримки та співпраці для допомоги Україні.

У Португалії мешкає 21-річна Софія, українська волонтерка, яка змушена була покинути Київ через російське вторгнення. Сьогодні вона активно розвиває українську спільноту в Португалії, залучаючи ресурси для підтримки української армії. Софія разом з командою вже зібрали понад 18 мільйонів гривень на допомогу Україні і вважає це лише початком. У цьому матеріалі ми дізнаємося про адаптацію Софії в Португалії, її життя в діаспорі, а також про розвиток українського бізнесу, креативу та волонтерства очима молодої волонтерки.

За плечима 21-річного Володимира Крутевича з Тернопільщини десятки відвідин найгарячіших ділянок фронту, куди він доставляє допомогу українським захисникам. Волонтер піклується й про цивільних громадян на деокупованих та наближених до лінії зіткнення територіях. З перших днів російського наступу хлопець фіксує побачені моменти на камеру: зруйновані населені пункти, залишки техніки, вирви від вибухів, емоції тих, кого торкнулась війна. Його кадри нікого не залишать байдужим. Про людей, які не залишають рідну домівку навіть попри смертельну небезпеку, роль фотографії та протистояння шкідливим наративам, які поширює ворог, ми поговорили з Володимиром Крутевичем.

Володимиру Крутевичу з містечка Кременець, що на Тернопільщині, 21 рік. Він волонтерить з початку повномасштабного вторгнення. За більш ніж два роки війни юнак здійснив понад 50 поїздок на передову, а також відвідав більшість деокупованих територій.
Попри численні ризики й небезпеку, він доставляє найнеобхідніше військовим та цивільним: продукти, медикаменти, одяг, техніку тощо. Володимир вважає, що ми повинні витримати ворожий наступ, а також постійно допомагати не покладаючи рук нашим захисникам та українцям, які опинилися в біді.
З кожного відрядження герой нашого матеріалу привозить емоційні світлини, на яких закарбовує побачене. Ми поспілкувалися з Володимиром Крутевичем про «залаштунки» волонтерства, воєнну фотографію та вплив війни на його моральний стан у тилу.

Оля – це надзвичайно талановита багатогранна особистість, яка ділиться своєю історією українського опору російській агресії. Вона активно волонтерить, збираючи кошти для військових, і пише вірші, що відображають її глибоку любов до України. Творчий псевдонім Ольги «крилата риба» символізує її мрійливу й творчу натуру, яка прагне створювати красу навіть у найскладніші часи. Поезія – її особиста терапія, що допомагає впоратись з болем та емоціями й повертає наснагу жити та боротись. 

«”Дивіться, терикон!”, – казала я на кожен, який ми проїжджали повз. Хлопці сміялись, адже вони привезли мене додому.» Історія про перший рейс до рідної області в умовах війни, вступ у волонтерську організацію та набиті вугіллям кишені.

Крістіна Бут на особистому досвіді дізналася, що таке втрата і як важко знайти потрібну та водночас доступну підтримку. Особистий біль і початок великої війни спонукали її створити осередок, де підтримка та психологічна допомога існує у відкритому доступі для кожного. Платформа «Бути» – це відповідь Крістіни на втрату.

Повномасштабне вторгнення Анастасія Гончарова зустріла на Кіпрі, де працювала вже декілька років. Без вагань погодилася координувати напрямок з допомоги українським військовим в компанії, згодом відкрила перший власний збір, який пройшов вдало. З того часу не зупиняється, зібравши вже близько восьми мільйонів гривень, для чого використовує смішні меми, публікує ущипливі дописи та по три години на день розсилає в особисті прохання підтримати черговий збір. Хоч мала змогу залишитися, та у 2023 році повернулася в Україну. Не вважає, що робить щось особливе. На її переконання, допомагати рятувати життя захисників і захисниць має кожен і кожна, хто має український паспорт. 

Ксенія Хараман почала свій творчий шлях у Донецьку, місті, що назавжди залишило слід у її серці. Однак неспокійні події та військові дії примусили її залишити рідну домівку. Історія української художниці, яка стала волонтером та координатором проєкту «Відновлення стели Донецька область», далі у сюжеті.

Коли всі їхали з прикордонних міст до центру України, Крістіна Бут, зустрівши повномасштабне вторгнення в Запоріжжі, у перший день поїхала додому в Мелітополь, де знайшла своє призначення у спротиві окупації та проукраїнських протестах.

З дитинства Ольга Олійник любить допомагати людям, як вчив власним прикладом її батько. На початку 2022 року він пішов добровольцем на фронт. Після виходу на завдання під Бахмутом у серпні того ж року зв’язок з ним зник, і на сьогодні родина не знає, що з ним. Ольга часто говорить з батьком у снах, це дає їй віру, що він живий. Поки тривають пошуки, дівчина допомагає іншим військовим. Це подяка за захист країни та спосіб заспокоїти душу. 

Валерія Самошина – перспективна тележурналістка, яка активно вдосконалюється у цій галузі. Будучи членкинею Національної спілки журналістів України, вона робить значний внесок у розвиток медіапростору країни. Самошина Валерія Віталіївна також є викладачкою на факультеті журналістики та українознавчих студій у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, вона не тільки ділиться своїм досвідом з майбутніми журналістами, а й формує новий підхід до медіаосвіти.
Сьогодні в рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» ми дізнаємося більше про її шлях у журналістиці, про труднощі, які постають перед нею, і про її бачення ролі журналістики під час війни. 

Аліна Швець уже понад два роки є частиною благодійного фонду «Рій». Героїня не тільки займається створенням контенту, але й активно волонтерить та підтримує Збройні сили України. Її історія надзвичайно цікава та натхненна, а внесок у розвиток благодійності є прикладом для багатьох.
Аліна поєднує в собі безліч ролей: волонтер, SMM-спеціаліст, content creator, і до того ж знаходить час для сім’ї, захоплень та громадської діяльності. У рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» ми дізнаємося більше про її шлях у фонді «Рій», роботу над створенням контенту, що надихає та мотивує, а також про її захоплення та життєві принципи.

Лідерські якості допомогли Анастасії Лембі зібрати навколо себе понад 20 однодумців, спільно з якими менш ніж за рік виготовили та передали на фронт близько 3500 повербанків. Бажання докластися до наближення перемоги України спонукає до нових ідей та їх втілення, тож тепер фондівці збирають FPV-дрони. 

Залишаючись в окупованому Херсоні, фотографиня Марія Пуля знімкувала рідне місто, аби зафіксувати його для історії ще незруйнованим. Ризикуючи, фіксувала на фотокамеру проукраїнський мітинг, коли навпроти стояли російські окупанти зі зброєю, а також створювала власний фотопроєкт про єдність Херсона з усією Україною, коли під вікнами їздила ворожа військова техніка. Через пів року ухвалила рішення виїхати, а коли на початку листопада 2022 прочитала новину про звільнення міста, розплакалася прямо у вагоні метро. 

Херсонка, а нині киянка Марія Пуля уже три роки як змінила свою професію і фотографує людей. Це уміння колись допомогло їй прийняти своє тіло, тепер через фотознімки вона допомагає зробити це іншим. Розпочинала свою діяльність до повномасштабного вторгнення, продовжує і зараз, тож спостерігає зміну у запитах на зйомку.

Яну Бєльську часто можна застати в дорозі між двома містами: Києвом, де живе вже 10 років, та Конотопом Сумської області, де народилася і де живуть її батьки. Разом вони займаються розробкою одягу, оздобленого вишивкою, аби українська традиція носити вишите вбрання продовжувала жити в наші часи. Усе створене Яна присвячує пам’яті свого чоловіка Дмитра Шаповала, який добровольцем пішов до війська та загинув за Україну влітку 2022 року.

Для багатьох командні збори стали звичною реальністю. І сьогодні вони ширяться мережею з ледь уявною швидкістю. Відкриючи допоміжну банку сьогодні, кожен може долучитися до допомоги нашим воїнам. Збіролови – добровольча організація, котра займається командними зборами. Сьогодні в рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» Даниїл Тюріков розповідає нам про Збіроловів, про командні збори та свій шлях до цієї діяльності. 

«Як ти там?» — це питання, яке ми ставимо своїм близьким з перших днів війни. Саме воно стало ключовим для заснування мікромедіа Yaktytam, співзасновником якого є Костянтин Андріїв. У нашій розмові Костянтин розповідає про цінності любові та поваги до рідного міста, важливість формування громадянського суспільства та роль мікромедіа у відбудові Запоріжжя. Наш герой наголошує на важливості підтримки ЛГБТ-спільноти в Україні, адже кожен повинен мати право на повагу та рівні можливості, незалежно від своєї сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності.

Коли ми чуємо слово  «війна», ми згадуємо про тисячі вбитих людей, про тисячі вбитих тварин та тисячі зруйнованих міст і сіл. Коли ж ми бачимо наслідки цієї війни на фото чи відео, ми переживаємо величезний спектр емоції: від болю до жаху, від сліз до крику. Ці кадри важко стерти з пам’яті. Ці кадри створює Тарас для того, аби ми не були забуті, аби війна не була забута. 

Пані Евеліна розповідає про те, як життя спонукало її заснувати благодійний фонд. Ділиться тим, як організована його робота. А також розповідає зворушливі історії людей, яким вона допомагає.

У рамках проєкту «Щоденник війни: історії українського опору» ми збираємо та поширюємо історії проактивних дій молодих українців з різною освітою, різними переконаннями та способом життя. Сьогодні Евеліна Сливинська поділиться тим, як двічі через війну змушена була покинути свій дім. Розповість, як почала займатись волонтерством.

Наш герой ділиться своєю візією України у любови та наголошує на важливості єдності українського народу та держави. Розповідає про знайомство з Романом Ратушним, боротьбу за Протасів Яр та ділиться своїми мріями щодо розвитку культури в Україні.

Роман Алімаскін – виняткова людина, яка втілює в собі справжню відданість своїй культурі та своїй країні. Ще з дитинства він плекає свою любов до літератури, що перетворилась у чудові вечори поезій в усіх куточках України. Роман пройшов свій складний шлях дерусифікації. З 2014 року став відданим просувачем української культури та борцем за рівні права для всіх. Вирішує жити в рідному слові та просувати його. Роман закликає всіх нас боротись за свою державу тут і зараз. Сьогодні ми дізнаємося більше про унікальний культурний проєкт Marmur, його візію та принципи.