UA
EN
Чому ви вирішили почати займатися волонтерством?
Волонтерство прийшло до мене зненацька. Я побачила пост у соціальній мережі в одного волонтера, дівчина питала, чи є в когось щось на розіграш, треба було запустити новий збір. Ми з нею поспілкувались в особистих повідомленнях, я їй запропонувала свій натюрморт з гранатами, тоді він уже був готовий. Після цього в нас була плідна співпраця, так ми стали подругами. Одного дня я вирішила їй допомогти зі збором та взяти якусь частину на себе. Так я відкрила свій перший маленький збір. Потім доля склалась так, що я їхала машиною з Харкова та познайомилась там з військовим, ми почали спілкування. Згодом він написав мені з питанням – чи зможу я допомогти їм зі збором, або чи знаю я того, хто здатен. Так я взяла свій перший збір на машину. І дотепер я працюю зі своєю «першою» бригадою.
Чи співпрацюєте ви з якимись громадськими організаціями? Якщо так, розкажіть, як ви туди потрапили?
Я офіційно є волонтером громадської організації «Вільна Доля». З її головою я познайомилась у соціальних мережах у коментарях. Як виявилось, ми вдвох з Донбасу. Достатньо довго ми з ним спілкувались, після чого він запропонував мені офіційно приєднатись до їхньої громадської організації й допомагати ще декільком бригадам. Мені знадобився час на ухвалення рішення, я вагалась, бо це ще більша відповідальність за ту, яка в мене була. Але за місяць я вже поїхала у свій перший рейс на Донбас.
Відомо, що ви займаєтесь проєктом збору піл-паків для військових. Розкажіть, як ви почали цим займатись?
*Pill-pack – набір таблеток, які військовий приймає після поранення одноразово, містить антибіотик, знеболювальний та протизапальний препарати.
«Проєкт pill-pack» – насправді його не можна так називати. Найімовірніше, це постійний збір на медицину. Якось мені написав військовий і запитав, чи можу я їм скомплектувати pill-packs.
Я думала над цим деякий час, спілкувалась з цивільними та військовими лікарями, госпітальєрами. Це набір пігулок, який треба випити після поранення, щоб попередити зараження крові. Тоді був запит на 50 штук. Опісля я його відправила ще знайомим протестувати й висловити критику. Ми з друзями вдосконалили технологію й тепер регулярно пакуємо та відправляємо pill-packs медикам та бійцям. Найщасливіші дні – це коли тобі дзвонять твої волонтери та кажуть, що везуть гуманітарні ліки. Тому що це зменшує фінальну суму збору, на яку треба буде докупити препарати.
Найцінніші для мене моменти – це коли бійці надсилають мені повідомлення не зі звітами про отримання, а з текстом: «Хлопці 300, випили твої pill-packs. Усі живі й уже в лікарні отримують допомогу. Дуже сильно дякували».
Тоді я розумію, що це все не дарма.
Але не pill-packs єдиними. Ми з моїми друзями та волонтерами з громадської організації постійно ведемо збори на дрони та РЕБи, на автівки та ліки, турнікети та аптечки.
У квітні цього року на вʼїзді в Донецьку область четверо невідомих людей, які назвали себе волонтерами, «оновили» стелу з назвою регіону, замалювавши всі дописи, які залишили військові.
Ви є засновником проєкту «Відновлення стели Донецька область» – розкажіть, як це все почалося. На якій стадії зараз цей проєкт?
Щодо проєкту з відновлення донецької стели – усе вийшло випадково. Я не очікувала, що буде такий великий фідбек від небайдужих людей. Ми сиділи й розмовляли з друзями телефоном, коли я натрапила на пост у соціальних мережах, де писали, що якісь «вандали» вирішили оновити донецьку стелу. Вони зідрали всі стікери та зафарбували всі написи, які там були.
Це був удар для мене. Ми з друзями сиділи й не знали, як на це реагувати. Після першої хвилі здивування, я запропонувала якось це відновити. Так, колективно обговоривши це, ми вирішили, що раціональніше буде зробити стікери на прозорій плівці з написами зі стели. Я написала пост, який побачило дуже багато людей і всі почали його поширювати, мені в особисті повідомлення понеслася купа повідомлень з фотографіями стели. Здавалось, що тоді всі шукали відео зі стелою та робили скрішноти. Так сформувалось ком’юніті, ми відсканували більшість написів, знайшли організації, які залишили там стікери.
Я зі своєю командою поїхала до стели, щоб виміряти всі розміри конструкції та літери. Але коли ми приїхали туди, там уже не залишилось вільного місця для напису. Тоді хтось із моїх друзів пожартував: «Знаючи тебе, ти зробиш копію стели та привезеш її в центр міста». Це звісно був жарт, але все дійшло до того, що ми робимо проєкт інсталяції донецької стели, зменшеної у 2 рази. З усіма цими стікерами та написами, які залишали бійці та просто гості стели. Адже, проїжджаючи повз, ти не можеш не зупинитись, ти приїжджаєш до неї в гості.
Чому саме пересувна інсталяція? Я була біля стели за 2 тижні до того, як її «відновили». А скільки людей не встигли побувати там, або не мали можливості поїхати в Донецьку область просто подивитись на НЕЇ. Тому стела їде до вас.
На цей час ми з друзями вигадуємо макет і конструкцію так, щоб вона була розбірною та антивандальною. Робимо дизайн і відцифровуємо літери та інше.
Як вам вдається поєднувати мистецтво та волонтерство?
Насправді вони витікають один з одного. Я почала свою мистецьку діяльність з картин про війну, натюрмортів з гранатами, пейзажів з фосфором. Ну вибачте мені, таке воно сучасне українське мистецтво. Звідки беру натхнення? Звідусіль. Наприклад, сюжетом для наступної картини стане момент з рейсу на Донбас. Треба було відвезти хлопцям всякого та підписати мої плакати для наступного збору. І ось ми стоїмо на подвір’ї, я дістаю цигарку й підкурюю. Поодаль від мене стояла квітуча вишня, а під нею стояв стілець. На тому стільці сидів військовий, спираючись ліктями на свої коліна. Він теж курив. Я сіла на край чавунної ванни й просто спостерігала. Я вважаю, цей момент вартий цілої картини.
Розкажіть історію з рейсів, яка вам найбільш запам’яталася. Що ви відчули, коли через довгий проміжок часу приїхали в Донецьку область?
Коли їхала з Харкова, я пильно дивилась у вікно, тоді водій запитав, що я там шукаю, а я відповіла йому –«терикони». Він мені усміхнувся й сказав: «Нема їх тут. На Донбасі вони. Але нам треба в інше місце.»
Минуло кілька місяців, а я все так само пильно дивилась у вікно, поки не побачила їх! Рідні терикони. Пам’ятаєте момент з мультику «Шрек», де віслюк постійно запитував: «А ми вже приїхали?», ось так само я робила, поки не побачила перший терикон. «Дивіться, терикон», – казала я на кожен, який ми проїжджали повз. Хлопці сміялись, адже вони привезли мене додому.
Тоді ми доїхали до пункту призначення, передали хлопцям РЕБи, після чого зустрілись ще з одним військовим, я передала йому pill-packs. Ми тоді ще пожартували – «доставка фронтового глово».
На зворотному шляху ми зупинились біля терикону, було 5-10 хвилин розім’яти ноги. Я втекла від хлопців, а через 5 хвилин повернулась щаслива, наче дитя. Мене питали, де я була. Я відвела в боки края фліски та сказала хлопцям, щоб засунули руки в кишені. Вони були набиті вугіллям. Коли я зустрілась з друзями в Києві, я кожному з них дала по шматочку рідної землі, рідного краю. Особливо чутливим моментом це було для мого друга з Донецька.
Чим ви плануєте займатися після війни й нашої перемоги?
Спочатку потрібно перемогти, а там подивимось. На місці розберемось. Але одне я знаю точно — як тільки наш Донецьк буде вільним, я зберусь з друзями та поїду на набережну малювати знову Нессі та жовту субмарину. Адже за 10 років вони зовсім стерлися. Піду до тата й віднесу йому квіти. Віднесу квіти до терміналу Донецького аеропорту. Сходжу до бабусі та інших родичів. Теж з квітами. Я нарешті побачусь з ними всіма, шкода, що лише так. Але ж побачусь.
Прийду додому й повішу на стіну той натюрморт.
