UA
EN
Мене звати Софія, мені 21 рік, і більшу частину життя після початку російського вторгнення я проводжу в Португалії, місті Порту. Я займаюся графічним дизайном, маю контракт з модельною агенцією та з минулого року організовую заходи для популяризації української культури за кордоном. Вагомий відсоток мого часу займає волонтерство: не тільки благодійні збори, але й комунікація, пошук, закупівля та відправка допомоги в Україну. Волонтерство – це великий обсяг роботи.
Яким був ваш ранок 24 лютого 2022 року?
Одразу сироти вкривають шкіру… 24 лютого я була в Києві разом з батьками. Уже тоді в мене було дивне відчуття, що я повинна бути вдома в цей день. Тоді ми всі разом сиділи, сміялися на кухні, як зазвичай, було голосно. Я пам’ятаю, за два тижні до цього я постійно чула вибухи від салютів за вікном, і на ранок 24 лютого я прокинулася від вибухів, пішла на кухню, думаючи, що це салюти, але зрозуміла, що вже ніхто з родини не спить…
Тоді всі одразу зрозуміли, що відбувається. Тато разом з братом поїхали знімати готівку та заправляти авто, а ми з мамою залишилися вдома. Тоді я запропонувала спакувати речі та готуватися до виїзду в Європу, але, на жаль, мене ніхто не послухав. Батьки сказали, що залишаються. Коли ми прощалися, то пообіцяли побачитися за три дні, але побачилися тільки за півроку… Того дня я підготувала валізу, документи, написала хлопцю, що мої не хочуть їхати, і ми разом поїхали до його батьків у Черкаси, де жили наступні два тижні. Так ми розділилися з родиною.
Читайте також: Сила спільноти – як українське студентство в Шотландії підтримує Україну
Тоді я постійно розмовляла з друзями: кому допомогти, куди донатити гроші, відправляти допомогу… Водночас я не знала, що робити, бо в Київ я не могла повернутися через небезпеку. Згодом мені написала подруга з Португалії: «Соня, якщо встигнеш приїхати до понеділка, у нас буде з тобою фотосесія». А я ж модель, ну ладно! Так я знайшла людей, які допомагали виїжджати, і вони довезли мене до кордону, який я швидко пройшла 8 березня, а за три дні вже була в Португалії.
Як для вас проходила адаптація в новій країні?
Я приїхала одна в Португалію. Пам’ятаю, що ще 24 лютого усвідомила, що точно знаю – маю допомагати іншим. Мене виховували з диким патріотизмом та любов’ю до людей. Коли я тільки приїхала в Португалію, зрозуміла, що можна видихнути, але, переглядаючи новини, я плакала та страждала, думаючи про те, коли все це закінчиться. На щастя, у Португалії я була з подругою, яка знала португальську мову, і вона разом з батьками допомогла мені швидко оформити документи. Вона була рада, що я приїхала, але мені було важко насолоджуватися життям, коли вся родина та народ у біді.
Пізніше я відвідала українську виставку в Порту, де познайомилася з новими людьми, але мені не сподобалося, як саме показали українську культуру. Я графічний дизайнер з дворічним досвідом в індустрії, знайома з арт-директорами та ілюстраторами, і з рівнем української культури та мистецтва в Києві. І я дивилася, як репрезентоване українське мистецтво, і ні… Не той рівень, треба зробити краще! І я думаю, ця ідея стала для мене рятівним колом. Саме тоді я взялася за організацію власної виставки в межах проєкту Ukrainearteria.
З чого почалася ідея проєкту UkraineArteria?
Після усвідомлення недостатньої репрезентації української культури я почала працювати над новою ідеєю. Я бачила, що в нас є сильніші митці, що можна обрати інше приміщення, у мене ввімкнулася фантазія на повну, і я зрозуміла, що Україні можна донатити та співпрацювати з нею не тільки через війну, але й через офігенний рівень мистецтва з професіональними та креативними людьми. Хоча я розумію, що в Україні креативна галузь та агенції доволі молоді, без цілісної структури, але ми вже конкуруємо з креативними агенціями в Європі та Америці.
Я думала декілька тижнів, це було складно: життя було на паузі, в очікуванні повернення в Київ до старого життя, де студентські роки, круті проєкти з дизайну, моє навчання… Коли я вхопилася за ідею виставки, то почала збирати список митців: хто малює, 3D моделює, робить діджитал постери. Пошук приміщення, се так і почалося. Головною ідеєю було – показати класний рівень українського мистецтва.
З якими труднощами ви стикалися та що саме мотивувало вас продовжувати втілювати ідею власної виставки?
Головна мотивація була – зібрати донати з виставки, розподілити їх на різні збори, допомогти. Я тоді ще мріяла, що зможу закуповувати амуніцію в Португалії, бо в Європі ж усе краще, але виявилося, що без ліцензій це неможливо. Я подумала, якщо так, то я повезу євро додому для цього…
Також мотивація популяризувати українську культуру серед європейців, заводити нові контакти та зміцнювати соціальне коло. Збирати, донатити та об’єднувати українців, бо багато українців приходило, вони знайомилися, питали, як нам можна допомогти і єдналися один з одним. Мені подобалося, що завдяки цій виставці я була зайнята корисною справою, а коли ти варишся в цьому колі, розуміючи, як багато людей допомагають один одному, твоя віра не втрачається. Це дає такий запал.
Труднощі були на кожному кроці: мова, відсутність грошей, багато процесів працюють інакше в цій країні. Наприклад, на емейли зазвичай не відповідають, треба телефонувати або особисто спілкуватися. Я не знала, що робити з податками, бо ми не були зареєстровані. Також виявилося, що не можна голосно крутити музику або запрошувати діджеїв, якщо в них або закладу немає ліцензії… Потім підготовка друку, дуже часто в друкарнях не розмовляли англійською.
Є ще історія з рекламою. Наприклад, якщо б мені сказали раніше, я б не повірила, що найкращий комунікаційний канал для португальської аудиторії – це радіо. А я там думала про постери, діджитал, таргетовану рекламу в інстаграмі, ага. Потім ми разом з командою шукали локацію, власники багато питали, чим ми займаємося. Бо португальці дуже люблять історії, коли з ними розмовляють, і коли вони відчувають, що роблять щось важливе.
Як місцева спільнота реагувала на ваші заходи, чи долучалися вони до допомоги?
Загалом тоді всі ставилися доволі позитивно, враховуючи, що це був квітень 2022 року, третій місяць вторгнення, усі ще занепокоєні, у контексті, як там складно. І тут до них підбігає 19-річна українка й просить допомоги. Звичайно, вони допомагали та ставилися з добром та повагою.
Щодо відгуків… Ну, отримували різні. Наприклад, просиш людину про допомогу, адміністратора чи офіціанта закладу, і бачиш їх бажання, але через політику закладу в них немає такої можливості. З іншого боку, за два дні до виставки ми бігали в заклади й кафе, розкидаючи додаткову рекламу серед місцевих, і одна мила офіціантка вирвала в нас буклети та спитала, як можна допомогти. Потім вона підходила до столиків, розкладала рекламу й розповідала відвідувачам про захід. З одним з таких буклетів до нас на виставку завітав португальський колекціонер разом з дружиною, який викупив у нас деякі картини.
Як, на вашу думку, змінилося життя української спільноти в Португалії з початком вторгнення?
Після нещодавньої поїздки в Німеччину я зрозуміла, наскільки в Португалії класна діаспора українців. Це навіть видно в чатах. За всю Європу я, звісно, не можу казати, бо я зрозуміла, яка вона різна, але саме в Португалії українська спільнота дуже зміцнилася. Наприклад, коли я тільки приїхала в Порту, я здивувалася, як мало всього українського, але українці не змусили себе чекати: за декілька місяців стало більше українських бізнесів, відкрилося три заклади, шеф-кухарі, фотографи, бухгалтери, фінансисти, йога, вокал, івент-індустрія, ярмарки як «Всі.Свої» тільки в Португалії. Українська діаспора закріпилася та працює між собою на благо України. Також багато українців у Португалії спілкуються українською, що мене дуже тішить.
На початку вторгнення була помітна взаємопідтримка: люди писали допоміжні гайди, як обміняти права, отримати ПМЖ, як зробити виплати, орендувати житло, усе було дуже структуровано. ІТ-фахівці підключили бота, який допомагав робити пошук телеграм-каналами українців, таких як барахолки або доставки в Україну. Один з наших улюблених автоперевізників налагодив доставку в Україну за 3-4 дні, приїжджаючи на бусику, закликаючи: «підтримуйте українське – замовляйте футболки, вишиванки…».
Тобто так, у нас дуже дружня спільнота в Португалії. Я думала, що усюди так, але, наприклад, у Німеччині багато чатів російською, якщо допомога, то тільки за гроші, усі агресивні, жодного закладу в місті, де я була, усе російською. Навіть були росіяни, які казали, що з Харкова, видаючи себе за українців. Тобто Португалія – це небо й земля, і мені подобається, що тут можна знайти все, що треба.
Кінець першої частини інтерв’ю. Читайте другу частину за посиланням.
