UA
EN
Донецьк. Чи памʼятаєте ви події під час окупації? Як ви покидали місто? Чим ви займались до початку вторгнення у 2014 році?
Усе відбулося занадто швидко. Мені тоді було лише 15 років і я навчалась у художньому коледжі в Донецьку. На момент початку подій я складала сесію, тоді відбувалося багато дуже важливих подій для мене, аж раптом – танки, винищувачі та вже нажите в одній валізі. Виходить, якщо дуже постаратись та мати обмежену кількість часу на ухвалення рішень, то можна вмістити все життя в одну валізу. До речі, та валіза досі зі мною, і кількість важливих для мене речей тепер вимірюється головним параметром – вміститься у валізу чи ні. Скільки я себе пам’ятаю, усе життя я малювала, тому коли в 9 класі постало питання, куди мені вступати та яку професію для себе обрати – я вже знала остаточну відповідь. А потім почалась підготовка до вступу в художнє училище і я пішла підмайстром до художника. Наступного року я готувалась до вступу та допомагала йому писати картини. Моя перша та остання сесія в Донецьку найбільш запам’яталась словами нашого викладача: «Я не знаю, чи побачимось ми з вами наступного року, але бережіть себе та вірте в себе».
Наступного дня я востаннє прокинулась у своєму ліжку, у своєму домі та поїхала на вокзал з родиною. Через день після від’їзду нам повідомили, що ділянку залізної дороги вночі підірвали. Для мене це була ілюстрація фрази – «шляху назад немає».
Що ви відчували, коли покидали свою домівку?
Як і всі, хто виїжджав, ми думали тільки про те, що до початку навчального року ми всі встигнемо повернутися додому. «Ми ненадовго», «Це всього лише на декілька тижнів», «Максимум до зими повернемося» – якщо ці фрази почує переселенець з Донбасу, він тільки гірко усміхнеться. Тоді якось ми всі так і думали. У мене та моїх однокурсників було відчуття, що ми просто їдемо на літні канікули. Ми дуже хотіли в те вірити. Як би смішно це не звучало, але мені тоді було лише 15 років і я не розуміла, а батьки не пояснювали, що відбувається.
Як ви зрозуміли, що створення картин – це ваше? З чого почалась ваша історія?
Просто завжди малювала. У дитинстві я не розмальовувала альбоми з малюнками, а робила їх копії. Клала аркуш та перемальовувала зображення. Так мене й віддали на гурток малювання в школі. Для повноцінної художньої школи я була ще замала. Але тоді, у тому гуртку шкільному, я намалювала такий малюнок, що повірила: я зможу вступити до художньої школи. Кожен раз мої роботи ставали краще. Зараз, коли я вже дорослий художник та викладач малювання, розумію, наскільки багато мені тоді допомагав наставник, але він зробив усе, щоб я повірила в себе й пішла далі за цим напрямом. Потім тато мені якось сказав: «Зроби своє хобі професією й тобі ніколи не доведеться працювати». Я послухала його й так мистецтво стало частиною мене. Після художньої школи було художнє училище, а потім уже художня академія.
Чи пам’ятаєте ви свою першу серйозну роботу?
Складно сказати, яка з моїх робіт серйозна. Для кого? Для мене – це буде одна картина, для когось – інша. Я можу оцінити, яка улюблена, яка складніша за інші, яка з них найсумніша, але не серйозність картини. Проте я дуже добре пам’ятаю свою першу картину. Ми з моїм викладачем вирішили, що я вже можу писати маслом на полотні. Довго думали й зупинились на натюрморті з опудалом сови, пляшками з-під вина та гральними картами. Моя перша картина й уже метр на метр. Вона досі чекає на мене в Донецьку, поки я приїду та оформлю її в раму, а потім повішу на стіну.
Стосовно картини, яку я вважаю найсерйознішою – це моя перша картина на волонтерський розіграш. Тоді я намалювала натюрморт у стилі малих голландців, на ньому був зображений череп з гранатами. Ця картина несла в собі закодоване значення, адже на столі лежали не тільки їстівні, а ще й бойові гранати. І доповнювала цей натюрморт гілочка калини.
Я пишу не тільки маслом. Здебільшого я графік. Створюю плакати про Донбас та живописні графічні пейзажі рідного індустріального краю.
Наскільки я пам’ятаю, у вас є серія плакатів про Донбас. Розкажіть про неї.
Це якраз серія пейзажів, які б передавали відчуття Донбасу. Основним матеріалом для цих малюнків я обрала – вугілля та чорну пастель. Чим ще має бути намальований вугільний басейн? Думаю, це достатньо символічно. Першим з серії плакатів став архітектурний пейзаж з Донецьким металургійним заводом. Це одне з найстаріших підприємств південно-східної України. Я малювала його більше по пам’яті. Після першого плакату я не змогла зупинитись, і так народилась ціла серія. Усе, що я б хотіла розповісти – я малюю та показую. Кожен знайде в них щось для себе. Комусь відгукнеться конкретний пейзаж або ілюстрація.
Це відбулось з одним із моїх найулюбленіших плакатів. Через 30 хвилин після того, як я опублікувала пост з новим плакатом, мені написала дівчина-волонтер в особисті повідомлення й сказала, що хоче придбати. Тоді я намалювала їй збільшений варіант цього малюнку та оформила в раму. Коли ми з нею зустрілись у Києві на чашечку кави та передачу плаката, я спитала її: «Чому саме цю роботу?»
Вона почала декламувати вірш – «Из дома вышел человек». Вона волонтер з Чечні і їй дуже відгукнулась робота, на якій зображено людину, яка стоїть перед величезними дверима в промені світла, з валізою в руках. Цей плакат дав назву серїї – «У мене немає дому».
Щойно з’являється якесь натхнення, я відразу малюю нову роботу.
Так вийшло, що частину плакатів мені потрібно малювати з нуля, бо перші 5 оригіналів пішли на підпис Кирила Олексійовича Буданова та на підписи різним бригадам.
Ми з моїми друзями вирішили використовувати мої плакати для розіграшів на збір.
Роботи було зроблено дуже багато.
Скільки часу йде на створення однієї картини?
Створення картин займає від дня до року й більше.
У мене є картина, яку я почала писати, коли повернулася до України. Але до сьогодні я не можу її закінчити. Не йде й усе. Як на мене – це достатньо суб’єктивний параметр.
Це дууууже суб’єктивно, усе залежить від сюжету. Наприклад, у мене є робота, яку я не можу закінчити вже протягом року. А є плакати, які малюються за 15 хвилин.
Кінець першої частини інтерв’ю.
