UA
EN
Насамперед відрекомендуйтеся й розкажіть про себе.
Моє ім’я Евеліна. Я народилась і виросла в місті Донецьк. У 2014 році, коли місто було окуповане Російською Федерацією, я вимушена була під обстрілом виїхати. Ми разом з мамою потрапляли декілька разів під ворожий вогонь, але виїхали, усе добре.
Я вступила до юридичної академії в Одесі. Потім разом зі своєю сім’єю переїхала до Святогірська. Там ми жили, у нас був свій будинок, але, на жаль, нас знову вирішила «визволити» Російська Федерація. «Визволили» так, що я вдруге втратила домівку.
Зараз я перебуваю в Одесі, живу тут, працюю й допомагаю. Моя волонтерська діяльність розпочалась тоді, коли моя сестра з племінниками була в Маріуполі. Вони були від початку повномасштабного вторгнення там і виїхали тільки наприкінці березня. Тому ми з сестрою почали волонтерити.
Моя стежка почалась саме з тієї болючої теми. З того, що пережила наша родина. Дякувати Богу, вони живі та здорові. Я вирішила, навіть пообіцяла собі, якщо вони виїдуть і з ними буде все добре (адже не мала зв’язку з ними довгий час) тоді я буду допомагати й залишуся в Україні. Усе, що мені до снаги, буду робити для людей і для себе також.
У 2014 році ви мешкали в Донецьку. Можете більш детально розповісти, які події тоді відбувалися і як ви покидали місто?
Я навчалася в 11 класі. Чітко пам’ятаю, що нас уже агітували ходити на референдум та голосувати, хоч ми були ще неповнолітніми. Але моя мама підтримувала Україну, ходила на всі мітинги. Іншого погляду в нас не було. Ми були лише за Україну. І, авжеж, вважали, що Донецьк – це Україна, це українське місто.
Але, на жаль, у нас ніхто не питав, як і в багатьох інших жителів нашого міста. Я складала ЗНО в Харкові, тому що місто вже було окуповане. Ми не залишились у Донецьку тому, що це дуже складно. Нікому не побажаєш жити в окупації, особливо в російській окупації.
Тоді ще їздили автобуси через Запоріжжя до інших міст. Вони вільно проїжджали, але в нас просили показати документи. Тоді ще була можливість виїхати. Не так усе було напружено на кордонах, хоча вони будували блокпости. Тому ми вільно виїхали. Після цього я більше там не була.
У вас було до кого їхати у Святогірськ?
Так, у мене там була сестра, яка жила з сім’єю. Ми туди виїхали. Дитину свою я народила в Слов’янську. Ми там жили, усе було добре, але, як завжди, наш сусід усе зіпсував.
Чи були взагалі у вас думки, що війна дійде до Святогірська, адже це місто в Донецькій області?
До повномасштабного вторгнення не було таких думок. Але, коли в Ізюмі, що неподалік Святогірська літали дрони, ми зрозуміли, що нам потрібно будувати укриття.
Залишатися там з дитиною – це велика відповідальність. Гучні обстріли дуже б вплинули на дитячу психіку, тому ми покинули наш дім. І після того, як ми виїхали, був приліт саме в нашу кімнату, туди, де ми з дитиною теоретично могли спати. Якось так відчули, що згодом буде складно й виїхали. На щастя, зараз Святогірськ – українське місто, хоч там люди й досі потерпають від наслідків російських ракет, адже 90% населеного пунктузруйновано. Але там Україна й це найголовніше.
Коли ви виїхали з міста?
7 березня я виїхала разом із чоловіком та дитиною.
Хтось із ваших рідних чи близьких залишився в місті?
Зі Святогірська всі виїхали. Зараз нікуди повертатись, на жаль.
Після деокупації ви приїздили в місто?
Ні. Я постійно передаю туди допомогу. Якщо їхати, то мені треба брати з собою дитину. Це дуже небезпечно. Я розумію, що не можу наражатися на небезпеку з дитиною, особливо, коли там навкруги все заміноване й наш дім також. Без саперів я туди просто не зайду. Людям, які залишилися у Святогірську, авжеж, надаємо допомогу через волонтерів і місцевих мешканців.
Чи хотіли б ви повернутися у Святогірськ або в Донецьк у майбутньому?
У Святогірськ так. У Донецьк, напевно, ні. Я, чесно кажучи, вже перехворіла цим. А Святогірськ – це вже мій другий дім і я, звісно, хотіла би туди повернутися. Щодня сниться дім, хочеться там побути. З Донецька я виїхала, коли мені було 17 років. І якось я не так болісно пережила це, як наприклад, зараз, коли вдруге вже покидала дім.
Як це, починати життя в новому місті з нуля?
Складно морально, але ти розумієш, що іншого виходу немає. Ми вирішили для себе, що хочемо залишитися тут, в Україні, продовжувати робити свій внесок у перемогу. Тому я, напевно, себе налаштувала на те, що як би не було складно, немає часу плакати й казати, що в мене щось не виходить. Тому я навіть не думала про те, що мені буде нелегко, чи моїй сім’ї. Ми просто йдемо й робимо. І все ж, ми сподіваємось, що повернемось у Святогірськ. Хоча б для того, аби просто побачити рідний дім, жителів міста. Але розуміємо, що, на жаль, уже в ліс не можемо поїхати та й узагалі нікуди не можемо тому, що заміновано все.
А в Одесі я вчилася. Я знаю це місто й мені воно дуже подобається. Тому я майже одразу відчула себе спокійно та комфортно.
Ким ви працюєте?
Зараз я не працюю. Лише волонтерю. Загалом у мене дві вищі освіти, але я була в декреті, ще не працювала. У майбутньому, коли ми переможемо, обов’язково піду працювати за професією.
Тобто зараз ваша діяльність базується виключно на волонтерстві?
Так.
Коли ви вирішили займатися волонтерством?
Це було 17 березня 2022-го року, коли моя рідна старша сестра вийшла на зв’язок і сказала, що треба людям допомогти. Я почала збирати серед своїх людей якісь речі, засоби особистої гігієни. Тоді зрозуміла, відчула, що це моє. Ось так я хочу себе реалізувати, як людина. І якщо я можу щось зробити зі свого боку, то я буду це робити, незважаючи ні на що. Так я почала й дійшла вже до того, що зараз маю.
Читати більше: Любов до людей: Евеліна Сливинська про діяльність БФ «Дія та довіра».
