UA
EN
Коротко про себе
Я ровесниця нашої Конституції, бо народилася в ту ніч 1996 року, коли її ухвалювали. Усе дитинство до вступу в київський виш жила у місті Рівному. У сьомому класі вирішила, що хочу бути лікаркою, бо люблю допомагати людям. З дитинства тато навчив мене важливого принципу, яким я завжди керуюся у житті: «Як ти ставишся до людей, так і люди ставитимуться до тебе». Тому я добре знаю: коли ділишся частинкою свого тепла і своєю енергією, у відповідь отримуєш набагато більше — розуміння і справжніх людей поруч.
Зрештою, я здобула освіту за спеціальністю «Фармацевтична біотехнологія» і лікарем не стала. Закінчуючи навчання в магістратурі, почала працювати у фармацевтичній компанії «Farmak» у Києві. Спочатку в лабораторії, але зрозуміла, що робота з обладнанням — це точно не мій шлях. Зараз я маю можливість допомагати людям — працюю фахівчинею з навчання та розвитку персоналу і вдячна компанії за таку можливість.
До повномасштабного вторгнення не готувалася
Що розпочнеться повномасштабна війна, не вірила, не збирала ніяких валіз і ніяк не готувалася. Натомість мала плани поїхати 25 лютого в Рівне на день народження тата, а рано-вранці 24 лютого оформлювала торт на день народження подруги, роблячи на ньому напис «Насолоджуйся». Тоді я подумала, що звуки, які чую, видає сміттєвоз, й увімкнула музику. Словом, у мене був чудовий ранок, поки з кімнати не вибігла сусідка і не закричала, що розпочалася війна.
Зі своїм чоловіком Сергієм, на той момент хлопцем, ми одразу вирішили залишатися в Києві. В той же день перебралися до друзів у підвальне приміщення і жили там до квітня. У нас були вода, кавова машина, мікрохвильовка, я забрала з дому духовку, у якій я готувала для нас вечері, пекла хліб і кекси та вірила, що все швидко закінчиться. Але сидіти на місці було нестерпно. Ми почали шукати варіанти, як допомагати.
В перші дні бойових дій в Києві допомагали дрібницями, виконували точкові запити: відвозили ліки літнім людям, доставляли речі та продукти для знайомих. На початку березня поїхали на лівий берег забрати речі для мого брата-військового. Дорога туди з Подолу була довгою, в той момент мені зателефонувала моя сестра Катерина, завідувачка аптеки, яка перебувала у батьків у Рівному, з питанням, чи ми випадково не плануємо їхати на лівий берег, і попросила забрати ліки зі складу дистриб’ютора. Якщо у звичайний час це стало б дрібницею: подумаєш, перевезти коробки, то тоді це було справжнім викликом: ми пройшли чергу, простоявши близько трьох годин на блокпосту в один бік і дві години у зворотному напрямку, і коли встигли повернутися до комендантської години (на той момент до 19:00), Катерина сказала нам: «Ви не уявляєте, що ви зробили та скільком людям допомогли».
Як і майже все у місті, аптека була закрита через невизначену ситуацію. Я запропонувала сестрі поновити роботу закладу. Саме тоді зрозуміла, що хочу допомагати тут, в аптеці, зрозуміла, що можу і готова до всього! І вже 7 березня аптека відкрилася. Я з чоловіком працювали безпосередньо на місці, а сестра — дистанційно. Допомагати в таких умовах було з одного боку цікаво, а з іншого складно. Мережі були вимкнуті, не працював касовий апарат і термінал. За декілька днів я згадала все, що вчила в університеті на фармацевтичній хімії, розібралася з розміщенням різних груп лікарських засобів на полицях і була готова консультувати у разі потреби. Коли лунає сирена, чутно вибухи, а біля аптеки стоїть черга, я зрозуміла, наскільки багато є людей, які взагалі не можуть без ліків, кому вкрай важливо тримати препарати про запас, щоб почуватися спокійно і в безпеці.
Так і розпочалося моє волонтерство, бо до квітня ми збирали, комплектували та відправляли замовлення на благодійні фонди, військові частини у великих кількостях.
Про тата
Мій тато, у минулому військовий, сказав, що не може лежати вдома на дивані, коли його син (мій брат) зі зброєю захищає Київ, і у свій день народження, 25 лютого, вступив до Рівненської тероборони, а 5 березня його перенаправили на Донецький напрямок. Кожного разу, виходячи на зв’язок, тато був у гарному настрої та, вловлюючи інколи мої песимістичні нотки, підбадьорював, просив не киснути та усміхатися. Він навчив мене всього, що я вмію, навчив любити й своїм ставленням до мами показав, яким має бути мій майбутній чоловік. Я впевнена, що немає речей, яких би тато не вмів робити своїми руками. Він мій найкращий вчитель і приклад для наслідування. Пишаюся тим, що я його донька!
Тато набрав мене 18 серпня 2022 року і попередив, що буде три дні без зв’язку. На той момент його підрозділ перебував під Бахмутом. Здається, він щось відчував… У розмові він сказав: «Доцю, якщо ти щаслива із Сергієм, то не чекай на мене, а виходь заміж, одружуйтеся».
А 21 серпня нам вже подзвонив не тато… Брат повідомив, що тата більше немає. На що я відповіла, що не вірю, бо не відчуваю цього. Того ж дня надійшло сповіщення про загибель. Коли 22 серпня ми їхали в Рівне, нам повідомили, що тіло вже в Дніпрі, а коли приїхали в Рівне, нам сказали, що тіла немає і сталася помилка.
Два місяці ми провели у пошуках і спілкуванні з усіма його побратимами, з лікарнями, з різними організаціями. Весь цей час я була не я. Я не знала, що робити, розповіді різнилися, конкретики не було, факт загибелі ніхто не міг підтвердити. Мій тато — начальник відділення, і я точно знаю, що він своїх не залишив би. Зі службового розслідування ми дізналися, коли група відходила з позицій — тата з ними не було. Вже на початку жовтня ми отримали нове сповіщення про те, що тато зник безвісти.
Про пошуки крізь біль
Мені було складно повернутися до життя через невідомість, коли живеш ніби у трьох паралельних реальностях. З одного боку віриш в те, що тато живий і повернеться, тому що є велика імовірність того, що він у полоні, тоді з-під Бахмута туди масово потрапляли військові. З іншого боку, він міг втратити пам’ять і знаходиться десь у місцевих чи в лікарні. А ще розумію, що він може не повернутися, бо він уже на тому світі…
Зі зникненням тата я змінилася, зникла та енергія, що була на початку повномасштабного вторгнення, натомість прийшло горювання. Хочеться просто почути його голос, щоб хтось мені сказав, де він. Події відобразилися на стані здоров’я, я почала себе погано почувати. Але розумію, що треба бути сильною, я обіцяла тату бути щасливою. Не одразу, але все ж я зрозуміла, що продовжувати жити — це не означає, що я забула тата чи більше не чекаю. Раніше справлялася самостійно, тепер маю підтримку психолога, повертаюся до себе і продовжую жити у вірі та надії.
Рятує те, що тато приходить до мене у снах. Це мій канал комунікації з ним, ніби наш спільний портал, де ми можемо поговорити та обійнятися. Майже два роки я бачу один і той же сон, у якому тато повертається, а я йому розповідаю всі новини. Такі сни дають мені сили рухатися вперед.
Мені важливо поділитися історією про тата, бо я не можу допустити, щоб його забули й викреслили із життя. Нам прислали його речі, його телефони у мене, і я розумію, що він не подзвонить привітати мене з днем народження. Але продовжую вірити в те, що тато повернеться і я його обійму.
Про волонтерство
Коли торік я побачила комунікацію у компанії, в якій працюю, з пропозицією допомагати військовим у клініці, одразу вирішила доєднатися до такої важливої ініціативи. У той момент для себе зрозуміла, що важливо підтримувати наших воїнів на всіх етапах: під час служби, реабілітації й повернення до цивільного життя. Взагалі волонтерство у клініці та проєкт підтримки захисників та ветеранів у компанії, координаторкою якого я є, мають дуже важливе значення особисто для мене. Бо саме допомога іншим повернула мене до себе після зникнення тата. Я вирішила, що маю не сидіти на місці, а робити все, що має значення зараз: можу допомагати у вирішенні різноманітних питань, організації заходів, просто спілкуватись і бути підтримкою для тих, хто віддав своє здоров’я заради нашого миру і безпеки. Наша найголовніша задача тут і зараз — зробити так, щоб захисники і захисниці, які повертаються з фронту, розуміли, що вони потрібні та на них чекають!
Здебільшого я приєднуюся до організації різних заходів для захисників або допомагаю за конкретними запитами, на відміну від моїх колег, які опікуються військовими в лікарні на постійній основі. Але я пишаюся тим, що можу бути частиною такої потужної команди небайдужих людей. Спілкуючись із захисниками, я зрозуміла, що для них більш травматичними є не подія й обставини отримання поранення, а реакція оточення. Це було яскраво помітно у парку, під час нашого виїзного пікніка та змагань, які ми проводили минулого літа: коли супроводжуєш пораненого у кріслі колісному, а люди навколо відвертаються, усмішки зникають і очі ховаються…
Часто рідні не можуть бути поруч з військовими під час проходження реабілітації, а підтримка потрібна, навіть якщо це просто розмова. Пам’ятаю, коли ми вперше прийшли до клініки, хлопці запитували, чи нам за це платять і чому ми не проводимо час з рідними вдома, а приходимо до них. Це показало, наскільки важливо для наших захисників знати, що ми допомагаємо добровільно і від щирого серця. І якщо ти можеш хоча б чимось допомогти, привезти одяг, ліки чи просто поговорити про будь-що — для них це підтримка. Днями один захисник, який проходить реабілітацію в госпіталі вже понад рік, сказав мені, що ми стали для нього як родина.
Я вдячна за те, що знайома особисто з героями нашого часу, які попри всі складнощі знаходять в собі сили та навчаються жити по-новому, надихаючи і мотивуючи своїм прикладом багатьох навколо. Коли бачиш результат, коли бачиш їхню усмішку і жагу до життя — це мотивує продовжувати і не зупинятися, даючи їм розуміння того, що вони не забуті і їхні зусилля цінуються.
Таке волонтерство — велика можливість для мене особисто: крім допомоги іншим я у такий спосіб готуюся до зустрічі з татом, бо, швидше за все, він повернеться не таким, яким був, і йому треба буде моя допомога.
Моя мама понад 20 років була вчителькою у школі, а після подій 2022 року, які перевернули життя нашої родини з ніг на голову, мама почала працювати в Рівненському ТЦК та СП, надає морально-психологічну підтримку рідним загиблих та зниклих безвісти. І мамі, і мені допомога іншим дає сили та енергію триматися.
Розумію, що це може звучати егоїстично, але глибоко в серці я щиро вірю, що моя допомога тут допоможе тату знайти шлях додому, вірю, навіть якщо він втратив пам’ять — хтось допоможе. Також вірю в карму і хочу, щоб вона найшвидше спрацювала для тих, хто зруйнував стільки життів і завдав стільки горя. І водночас хочу, щоб було більше небайдужих українців, які цікавляться, які допомагають, які підтримують наших захисників та захисниць і долучаються до посильної допомоги. Адже за понад два роки широкомасштабної війни змінилися ми, змінилися наші пріоритети та сенси, і як раніше точно вже не буде. Маємо об’єднуватися разом, щоб перемогти! Дякую кожному захиснику і захисниці. Ми чекаємо на вас.
