UA
EN
Добрий день! Розкажіть нам про себе! Звідки ви, скільки вам років і чим займаєтесь?
Добрий день, мене звати Оля – мама, дружина. За освітою вчителька фізкультури, за покликом душі творча на всю голову. Попри те, що пишу вірші, люблю фотографувати для себе якісь миті та просто релаксую від цього. Так само створюю контент для інших сторінок, які щось продають або просувають себе як експертів. Також займаюся трішки СММ, роблю на замовлення сторіс, макети й усяке таке. Словом, усе, що стосується візуалу в СММ. Технічні складники мене не цікавлять, бо я гуманітарій. Мені цікавіше щось фотографувати, створювати, видумувати всілякі креативи й таке інше.
Мені 29 років, родом я з Рівненщини, але проживаю на Тернопільщині, бо звідси мій чоловік. Займаємося ми тим, що живемо в селі. Маємо курей, качок та город. Допомагаю чоловіку відновитися після поранення. Він у мене не військовий, але був у квітні 2022 року мобілізований. У листопаді 2022 року отримав важке поранення й досі непрацездатний. Тому ми вдома один за одного тримаємося, один одного підтримуємо, як можемо.
Можете пригадати ранок 24 лютого. Які емоції були?
Десь за місяць до 24 лютого, як усі добре пам’ятають, був цей шум навколо того, що можливе повномасштабне вторгнення. Тому що всі ми знаємо, що війна в нас з 2014 року, посилилися бойові дії на сході України. Усі були в передчутті чогось жахливого. Проте я, напевно, як і більшість, не могла собі уявити, що це буде настільки масштабно. Хоча моя інтуїція багато чого підказувала. У мене є навіть вірш, написаний напередодні 23 лютого, він досі в інстаграмі опублікований, і він ніби пророчий. Я там у кінці сказала рядки, що ми готові боронити свою землю. І ось власне о четвертій ранку пролунав вибух у Рівненському аеропортові після ракетного обстрілу. Я прокинулась і, не читаючи новини, зрозуміла, що почалося те, що всі передчували та чого так боялися.
Я так розумію, окрім своєї основної діяльності, ви ще й волонтерка! Поділіться, будь ласка, чим ви займаєтесь?
Я вважаю, що зараз кожен з нас волонтер, адже так чи інакше причетний до зборів. Це донати, дружні банки або ж масштабні збори, які відкривають офіційні волонтери або родини, у яких хтось на війні. Адже в кожного з нас є хтось близький, хто перебуває на фронті, тому важливо допомагати один одному й не зволікати.
Коли мій чоловік був на війні, я теж проводила два масштабні збори для його батальйону. Колись я зібрала 100 000 гривень, а згодом ще вдалося накопичити понад 100 000 гривень для їхніх потреб. Про все це звітую на своїй сторінці. Усі звіти я зберігаю у папці, де все це можна переглянути. Тобто я офіційного статусу волонтерки не маю, але невпинно намагаюся допомагати дружніми банками своїм друзям, знайомим, перевіреним волонтерським фондам, а також, тим, кому довіряю. У мене є багато подруг в інстаграмі, які є офіційними волонтерами або мають якусь свою громадську організацію. І от власне, кому я довіряю, тих я й підтримую допоміжними банками, створюю лотереї, словом, допомагаю, як можу, і буду це робити стільки, скільки буде потрібно. Тому що вважаю, що кожен з нас, маючи інстаграм чи будь-яку іншу соціальну мережу, де його читають, де до його думки прислухаються, повинен допомагати війську. У мене так вийшло з віршами.
До війни я проводила фотомарафони з подругою й мала свою аудиторію, хоч і маленьку, але яка мені довіряє. Вважаю, що кожна людина, яка має в руках такий інструмент, має зараз допомагати військовим та боротися, якщо не на фронті, то ось так в тилу. На мою думку, це обов’язок кожного. Тому що війна не там, вона тут, скрізь. Кожен має робити свій внесок у нашу спільну перемогу і допомагати всім, чим може.
З якими труднощами ви стикаєтесь як волонтер? І як їх долаєте?
Я б не сказала, що є якісь прям труднощі. От коли я сама організовувала збори, то було складніше. Я буквально робила все. Це були масштабні збори, які я створювала для батальйону чоловіка. Тобто я збирала кошти, я про них звітувала, сама все знаходила, що їм треба було, сама це замовляла, шукала якихось перевірених людей, бо ж кошти не малі.
Якби ти втратила, наприклад, свої гроші, наткнувшись на якихось шахраїв, то це одна справа, а коли втратити людські кошти, то це інша справа, більша відповідальність. Купувала все й знаходила волонтерів, якими це передати безпосередньо на фронт, звітувала й так далі. Це було складно. Зараз створюю, підтримую дружні банки. Не сказала б, що є якісь труднощі. Я, звісно, не блогер-мільйонник і не стотисячник, збори не закриваються так швидко, як цього б хотілося, але маю свою теплу, свідому аудиторію, яка кожен мій збір підтримує, репостить. І я у своєму темпі можу отак допомагати. І буду допомагати, як сказала вже раніше, поки це буде потрібно.
Ви підписуєте свої вірші псевдонімом «крилата риба». Поясніть, будь ласка, як він зʼявився?
Я за знаком зодіаку риба. Усі, хто любить гороскопи, знає характеристики знаків. Хтось у це вірить, а хтось ні. Напевно немає такої людини, яка б не читала про свій знак зодіаку й не знаходила там якихось спільних рис. Так і я, усі, хто пише про риб, зауважують, що це творчі, духовні, емпатійні люди. Я такою дійсно є, навіть не на 100%, а на цілих 200%. Тому частинка «риба» звідти, а «крилата» – це моя творчість, мої крила, мій талант. Разом з’єднуючись у словосполучення «крилата риба», утворюється щось таке фантастичне, мрійливе, легке, незрозуміле, але водночас творче. Воно повністю мене описує. Не знаю, чи вдалося мені зрозуміло це пояснити, але псевдонім створений на основі того, що я риба, мрійлива, творча, крилата. Бо творчість це і є мої крила, які мене рятують, надихають і дають сили боротися.
Ваше творче надбання вражає, уже досить багато віршів написано. Чи плануєте видати власну збірку, чи, можливо, вона вже є?
Так, планую. Це моя мрія. Усім відомо, що поезію видати не так легко, подаючись на якісь конкурси. З прозою легше. Видати поетичну збірку невідомому автору майже завжди вдається лише шляхом самвидаву. От я сподіваюсь, що колись у мене буде збірка, колись я за це візьмуся, колись мені вистачить на це часу, коштів і так далі. Але дуже хотілося б дійсно мати власну збірку. Поки що я друкувалася в декількох альманахах. Деякі з них створювалися на базі якогось творчого конкурсу. А були й такі, які формувалися на основі творчості людей, які пишуть. Поки що я надрукована у двох альманахах. Але, звичайно, у планах і мріях власна збірка. Я навіть знаю, як вона буде називатися.
Можете поділитись з нами вашим улюбленим віршем?
Щодо улюбленого вірша, то навіть не знаю, який обрати, бо люблю кожен. Адже будь-який мій вірш – це якась моя емоція, якийсь період життя, переживання, рефлексія. Хоча першим спав на думку цей, хоч він і написаний уже майже два роки тому, процитую саме його:
Вірш з інстаграму Ольги
У ваших віршах відчувається історія українського опору до російської агресії. Чи так це?
Це дійсно так. Це було ще до повномасштабного вторгнення, ба більше, до подій революції Гідності та початку війни на сході України. У моїх віршах проглядається патріотизм, хоча я писала не так часто, як тепер. Тоді не була в такому свідомому віці як зараз, не так гостро це транслювала, але з малечку знала, хто такі росіяни. Адже з дитинства люблю історію України, люблю читати історичні книги. Люблю найбільше період УПА (Українська повстанська армія), період повстанців. У школі небагато про це розповідають. Проте я самостійно любила щось читати, дізнаватись. І саме з повстанських історії та пісень поглиблювати свої знання про те, хто такі росіяни, і що вони з нами робили.
Можливо це в моїй крові, адже в мене є певна історія в родині. Молодшого брата, мого прадідуся, ветерана другої світової війни, було вбито росіянами (радянськими солдатами) у рідному селі, поки прадід був на фронті в складі тієї ж радянської армії. Проте він завжди був, як і напевно більшість українців, проукраїнським. Просто так склалося, що ми були в складі Радянського Союзу, і так чи інакше повинні були виконувати свій обов’язок. Зараз не про це. Але історія така: коли мій прадід був на війні, його молодшому брату не було навіть шістнадцяти. І ось у роки Другої світової війни на Різдво вони переодягалися в українські костюми та ходили колядувати, попри те, що була війна. Його застрелили. Застрелили росіяни, радянські солдати, які напевно за національністю були росіянами, бо сказали, що то бандери ходили в селі. А то просто були хлопці, дівчата, перевдягнені в українські національні костюми.
Суть у тому, що цього невинного хлопця було вбито через ось таку ознаку українськості. Тому, можливо, через кров оця ненависть, нелюбов до москалів мені й передалася. Може воно так і є. Але я з дитинства знала, відчувала й доводила, що вони ніякі нам не брати та ніяких спільних ознак у нас з ними немає, окрім слов’янської зовнішності. І то не з усіма.
Де можна ознайомитись з вашою творчістю?
З творчістю можна ознайомитися в моєму інстаграмі за тегом #крилата_риба. Я так підписую кожен мій вірш. До повномасштабного вторгнення я писала не лише патріотичні вірші, не лише про війну, а й про життя, про кохання. Не так часто, як тепер. Бо зараз у мене сильні емоції від пережитого, від того, що зараз відбувається, і саме тому в мені народжуються вірші. Буває, що я пишу два чи три вірші в день, буває, що не пишу тиждень, пів місяця. Але це завжди порив, імпульс. У мене крутиться в голові вірш і я відразу сідаю його записую з величезним натхненням. Це ніби моя особиста терапія. Коли я ділюсь цим болем, цими емоціями, я ніби отримую сили, наснагу жити та боротися далі.
