UA
EN
Повномасштабне вторгнення Анастасія Гончарова зустріла на Кіпрі, де працювала вже декілька років. Без вагань погодилася координувати напрямок з допомоги українським військовим в компанії, згодом відкрила перший власний збір, який пройшов вдало. З того часу не зупиняється, зібравши вже близько восьми мільйонів гривень, для чого використовує смішні меми, публікує ущипливі дописи та по три години на день розсилає в особисті прохання підтримати черговий збір. Хоч мала змогу залишитися, та у 2023 році повернулася в Україну. Не вважає, що робить щось особливе. На її переконання, допомагати рятувати життя захисників і захисниць має кожен і кожна, хто має український паспорт.
Анастасіє, розкажіть коротко про себе.
Я народилася у 1991 році у місті Южноукраїнську Миколаївської області. Після закінчення школи здобула технічну освіту в Національному університеті «Одеська політехніка». Отримала червоний диплом, але ніколи не працювала за спеціальністю. Переїхала до Києва і працювала в ІТ-сфері.
Багато подорожувала, побувала у понад 30 країнах, витрачаючи майже усі зароблені кошти на це захоплення. Люблю не так урбанізм, як природу: хайкінги, трекінги, підйоми в гори. Під час подорожей відчуваю, що живу. Мандри надихають, викликають особливі емоції й по-хорошому вражають. Начебто вже багато бачила, але коли була в Ісландії, вперше спостерігала виверження вулкана і від пережитих почуттів розплакалася.
Чотири роки тому переїхала жити й працювати на Кіпр. Скучала за Україною і мала намір повертатися ще до повномасштабного вторгнення, та не складалося.
Хоча 24 лютого 2022 року вас застало не в Україні, яким цей день був для вас?
За декілька місяців до цієї дати на прохання свого керівника я займалася пошуком думок експертів, будь-яких аналітичних даних щодо можливої російської широкомасштабної агресії. Тому наприкінці січня замовила мамі та сестрі в Южноукраїнськ всілякі консерви та інші упаковані продукти і змушувала збирати тривожні валізи.
Моє 24 лютого розпочалося о 6-й ранку, коли подзвонила сестра зі словами: «Сестричко, прокидайся, у нас війна почалася». Це був один з найстрашніших днів для мене. Протягом тижня чи двох після нього у мене посивіло волосся.
Мама одразу сказала, що нікуди не поїде, бо в неї кіт і собака і вона їх не залишить, а на третій день пішла на роботу: «Що вдома страждати, треба працювати». Сестра залишилася з нею. Я дуже нервувала, майже увесь час була з ними на телефоні, радилися, куди їм бігти, адже живуть неподалік Південноукраїнської атомної станції, яка могла зацікавити окупантів. І ніхто не знав, скільки є часу, бо навесні російські війська вже доходили до Вознесенська, який знаходиться за 50 км від Южноукраїнська. Перші місяці були найважчими, ми не знали, що робити, просто слідкували за новинами та залишалися на зв’язку.
Ваше волонтерство розпочалося ще на Кіпрі. Як це стало можливим?
Та українська компанія, на яку я працювала на Кіпрі, з травня 2022 року виділила певну суму, аби фінансово підтримати родини співробітників, в яких хтось із членів долучився до українського війська. Мені запропонували координувати цей напрям. Звісно, я погодилася і почала отримувати запити на бронежилети, шоломи, берці, тепловізори, з якими у 2022 році були великі проблеми, про дрони тоді взагалі не йшлося. Витрати погоджував мій керівник, а всім іншим: де, за якою ціною знайти, як доставити в Україну — займалася я.
Не перебуваючи в Україні, хотілося бути залученою до допомоги. Я не могла плести сітки чи заливати окопні свічки, тож рятувала життя воїнів у такий спосіб. А рятувати життя інших людей — для мене велика честь.
Так тривало декілька місяців, але, починаючи з липня, зрозуміла, що запланованого бюджету недостатньо, бо запити все надходили та надходили. І от на свій день народження в липні я вирішила відкрити свій перший збір. Добре його пам’ятаю, збирали на дрон.
Чесно кажучи, не дуже вірила, що зможу осилити необхідні 240 тисяч гривень. Але вирішила спробувати — і в мене вийшло. За 10 днів необхідна сума накопичилася на картці. Така велика підтримка мене надзвичайно вразила: я ж ноунейм дівчина з інстаграму, яку ніхто не знає, а люди почули моє прохання.
До мене знову звернулися за допомогою. Я подумала, якщо перший раз вийшло, то, може, і далі вийде. Так потрошку, паралельно з тим бюджетом, який в мене був, деякі питання закривала самостійно. Восени компанія спрямувала кошти за окремим великим запитом, але ж військові, які до мене зверталися, нікуди не поділися, вони залишилися. Тож продовжила збирати гроші самостійно, працюючи із запитами по черзі.
У травні 2023 року повернулася в Україну. Обстріли, блекаут у 2022 році мене не лякали, бо досить часто приїздила додому й адаптувалася. Звісно, так не має бути, але я розумію, через кого це відбувається. У мене є злість на росіян, її я і спрямовую на волонтерську діяльність, бо просто жалітись і нічого не робити — це про слабкість, а я слабкість не люблю і не сприймаю. Ти або роби щось, щоб покращити ситуацію, або не ний.
Продовжуєте допомагати Силам оборони?
Так, дотримуючись черги продовжую підтримувати різні підрозділи. Спочатку це були знайомі, потім знайомі знайомих, а потім уже самі військові між собою радили звертатися до мене: «Нам Настя допомогла, спробуйте звернутися до неї».
Складно сказати на чергове звернення «ні», хоч з кожним місяцем збирати все важче. Але я намагаюся не відмовляти, а допомагати, навіть якщо черга велика, тільки попереджаю про очікування.
Усіма зборами займаюся одна. А вже у спільних чатах спілкуюся з іншими волонтерами щодо цін та місць, де краще придбати ту чи іншу річ.
Не веду одночасно декілька зборів, бо у мене невелика аудиторія підписників. Більшість з тих, хто долучається, — мої колишні колеги та знайомі, є й незнайомі люди, які прийшли через соцмережі. Вони кажуть, що їм подобаються мої своєрідні дописи. Причому я думаю, що я там умнічаю і повчаю життю, підписники ж коментують, що саме таких словесних копняків їм не вистачало (усміхається).
Збираю гроші на авто та їх ремонти, на придбання тепловізорів, дронів, радіостанцій, ретрансляторів, планшетів, акумуляторів. старлінків тощо. Не збираю на тактичну медицину, бо не розбираюся в ній, а робити справу неякісно не звикла.
Сума одного збору може становити від 80 до 250 тисяч гривень. Звісно, я також долучаюся до своїх же зборів донейтами (і не тільки до своїх).
Загалом на сьогодні зібрала близько восьми мільйонів гривень. При цьому часто почуваюся невпевненою, особливо коли дивлюся на роботу інших крупних волонтерів чи фондів.
З радістю отримую зворотний зв’язок. Військові часто пишуть чи дзвонять зі словами вдячності. Неочікувано можуть прислати якийсь подарунок. Відправки часто роблю з поштового відділення біля будинку, тож вони бачать мою адресу і знають, куди відправляти. Нещодавно прислали розфарбовані вручну футболку і толстовку з написом «Янгол-охоронець». Якось прислали підвіску у формі тризуба, яку спеціально замовили для мене по ескізу. Я була зворушена. Буває, до акту прийому-передачі вкладають шоколадку. Я знаю, наскільки їм не вистачає часу навіть поспати, і коли вони приділяють час підготовці подарунка — це дуже цінно. У квартирі подякам з фронту відведене окреме місце.
Часто переживаю страх, коли хтось довго не виходить на зв’язок. Для мене у волонтерстві це найважче: або не отримати відповідь, або отримати, але вже від іншої людини… Було декілька випадків, коли мені дзвонили й розповідали, що той, кому я допомагаю, загинув. Це важко.
Складається враження, що збори вам даються легко
Це тільки враження. Я ж не показую, наприклад, ті дві-три години на день, які я витрачаю, аби розіслати енній кількості людей написаний великий текст з проханням підтримати збір грошима чи репостом. У мене спрацьовує ця віднайдена мною ж методика, яку я називаю «благородний волонтерський спам».
Вдячна стендаперу і волонтеру Василеві Байдаку, який час від часу репостить на свою аудиторію мої збори, і тоді справа просувається активніше.
Часто мені так хочеться викинути телефон, видалити інстаграм, піти десь в ліс і посидіти там пів року, щоб взагалі ніхто не чіпав, щоб телеграм не пищав, щоб я не чула: «Треба терміново ось це», «Це знову зламалося».
Але потім згадую, в яких реаліях живу, і як людина, яка не в лавах ЗСУ, маю бути долучена до допомоги у такий спосіб. Продовжую, бо для мене незрозуміло, як у 2024 році будь-яка людина, в кишені якої лежить український паспорт, може бути не залучена до боротьби, аби твоя країна вистояла. Для мене це не питання вибору, для мене це правильно, і я просто роблю те, що правильно.
Якщо догортати ваш інстаграм до певного періоду, можна побачити дописи російською. Зараз ви чудово розмовляєте українською і дотепно жартуєте нею. Це був свідомий перехід?
Перехід відбувся у перші тижні після 24 лютого 2022 року. Хоча я навчалася в україномовній школі та знала українську мову, та тоді перемогло російськомовне оточення. Дуже шкодую, що мені знадобилося побачити війну для того, щоб повернутися до рідної мови. А ще шкодую, що декому навіть цього недостатньо.
Тепер принципово взагалі не розмовляю російською. Помітила, що військові, які при знайомстві говорять зі мною російською, переходять на українську.
Маю татуювання «Душніла», воно у мене не просто так, бо колись я любила розповідати людям, що правильно, а що ні. В якийсь момент зрозуміла, що краще подавати власний приклад, ніж повчати. Тепер цим принципом керуюся і щодо мови, і щодо волонтерства.
Інстаграм сторінка Анастасії
