UA
EN
На фейсбук сторінці вашого проєкту згадані різні важливі досягнення за понад 2 роки існування Платформи, пост було присвячено другій різниці Меморіалу.
Зокрема зазначено, що за 2 роки команді Платформи вдалося:
Я хотів би пройтися по різних ваших заходах та активностях, які імплементували за цей час, і запитати в цілому про історію вашого проєкту, його діяльність та цінність.
Отож, що стало головним поштовхом для створення проєкту? Та як він змінився, еволюціонував за час повномасштабного вторгнення, які ваші враження щодо цього?
Платформа пам’яті “Меморіал” виникла у березні 2022 року – як відгук на воєнні злочини Росії проти цивільних і далі переросла у найбільший національний архів історій про загиблих, де вшановують пам’ять і полеглих воїнів, і цивільних убитих. Нині ми задокументували 9000 історій загиблих людей. Кожна історія – варта пам’яті. І жодна людина, яку ми втратили, не може залишатися цифрою у статистиці.
Коли ми читаємо у новинах: 500 тіл захисників повернули до України, то завдання Меморіалу – назвати їхні імена. Коли ми читаємо: від обстрілу загинуло 11 жителів будинку, то місія нашої команди – знайти, хто ці люди, і записати їхні історії. Бо люди – це не статистика.
Крім того, ми документуємо історії тих, чиє життя обірвалося через недоступність ліків, медицини під час бойових дій. Це велика окрема категорія людей, чиї життя теж забрала Росія. У громадах, книгах пам’яті, часто не фіксують такі історії, і вони можуть бути втрачені. А про них варто говорити, документувати, бо це теж ціна війни.
За майже три роки діяльності Меморіал поглибився і став не лише місцем, де ми зберігаємо усі історії загиблих, Меморіал став простором, де створюється нова культура пам’яті. Наш проєкт ініціював діджитальні рішення у вшануваннях пам’яті, запровадив відеодемонстрації історій героїв у публічному просторі. Ви могли бачити наші відео на найбільших зовнішніх екранах Києва, у потягах Інтерсіті, у кінотеатрах перед фільмами. Також ми організовуємо виставки та інші заходи, присвячені пам’яті загиблих українців. Щоби побачити відео про близьку людину на екрані ТРЦ Gulliver у Києві, люди спеціально їдуть з інших міст.
Яким з досягнень вашої платформи ви особисто найбільше пишаєтесь?
Цьогоріч ми пишаємося проведенням акції Стіл пам’яті. Спільно з Фондом імені Іллі Грабара 29 серпня, у День пам’яті захисників і захисниць, вдалося організувати національну акцію з вшанування полеглих. 800 закладів 29 серпня 2024 року долучилися до ініціативи: це і великі ресторани, і маленькі кав’ярні, а ще – столи пам’яті облаштували у бібліотеках, вишах, де згадували полеглих захисників і захисниць. Понад 200 столів мали присвяти конкретним захисникам. На кожному столі була листівка, куди кожен міг вписати ім’я людини, за якою сумує – таких присвят було теж сотні. Акція охопила всю Україну та шість країн світу: Польщу, Великобританію, Чехію, Португалію, Швецію, Японію.
На столи пам’яті з присвятами ставили фото героїв. Одна з працівниць закладу повісила на крісло кітель батька. Столи доповнювали книги, страви чи напої, які любили захисники. Ми отримали сотні повідомлень зі словами вдячності, зворушення. Ми вкотре переконалися, що нам потрібні нові власні ритуали пам’яті, сповнені любов’ю, вдячністю, світлом. Ритуали, що будуть віддалені від радянщини, коли пам’ять є безликою і порожньою.
Як команда проєкту знаходить і збирає історії загиблих? Наскільки складно взагалі встановити та підтримувати контакт із родинами загиблих героїв?
У нас є кілька методів збору інформації. Перший – родини загиблих заповнюють форми на нашому сайті та повідомляють нам історії своїх близьких. За 2024 рік це понади 2000 форм, більшість із них – це повідомлення про втрату військового чи військової. Також моніторингова група проєкту самостійно шукає дані про загиблих. Ми відстежуємо новини про усі обстріли та втрати, документуємо їх, а далі завдання – перетворити цифри статистики на імена з історіями. Для цього ми налагоджуємо співпраці із місцевими органами влади, підприємствами, журналістами. Маємо журналістів-фрилансерів у різних регіонах. Ефективними для нас виявилися також пошукові поїздки наших документаторок. Цьогоріч Ганна Балакир та Наталія Найдюк їздили в експедиції на Харківщину і Чернігівщину. Це була дослідницька робота з метою розшукати дані про загиблих людей.
Завдяки поїздкам ми можемо віднаходити історії, які неможливо дізнатися в інший спосіб: часто це історії загиблих самотніх людей, пенсіонерів, людей з інвалідністю.
Зараз ми оприлюднюємо десятки історій, загиблих ще у 2022-му жителів сіл Харківщини, і люди дякують нам, що ми не забуваємо їхніх близьких. Цінують те, що шукаємо ці історії.
Аня Балакир розповідала:
“Я відчула, що ця робота важлива для людей, які продовжують жити з болем втрати. Вони хочуть говорити про своїх загиблих, хочуть, щоб про них знали. Часто наші розмови закінчуються їхніми сльозами, моїм вибаченням і словами в слухавці “Дякую, що про нас пам’ятаєте”.
Хочу поділитися словами онуки Євгенії Зволінської, серце якої зупинилося під час обстрілу у Маріуполі:
“Приходить думка, що це фото бабусі було б добре на пам’ятник. Але отямлюєшся і розумієш, що пам’ятником наразі є Меморіал. Бабуся тепер має свій віртуальний пам’ятник і місце пам’яті”.
Для людей, які втратили рідних, і не мають можливості навідати їхні могили через окупацію, цифровий меморіал має додаткову цінність.
Яка головна мета ваших документальних фільмів? Як ці фільми впливають на суспільство в Україні та за кордоном, можливо вам надсилали якісь фідбеки, що зворушували, спадає щось таке на думку?
Наші фільми документують події, які переживаємо, вшановують пам’ять загиблих. Деякі з них нам вдалося показати за кордоном, і вони справляли сильне враження на глядача. Фільми – це ще один (і дуже вагомий) спосіб говорити про ціну української свободи та ціну війни; говорити про воєнні злочини Росії, а ще – спільно проживати біль, травматичний досвід. Наприклад, друзі та колеги збираються разом на показ стрічки Остін. Світ догори, що присвячена пам’яті захисника Максима Остяка. Разом згадують, сміються, сумують. Такі фільми – це також про теплі спогади, про світлу пам’ять.
Одна із наших партнерок у Німеччині Наталя Перова, засновниця організації Vilni_de_ua, після показу фільму про матерів, сини яких загинули у Маріуполі, написала:
«Я протягом року організовую різні заходи в Німеччині на підтримку України. Прийшло розуміння, що агресивні протести й мітинги, як раніше, вже не є необхідними. Зараз я хочу показувати німцям війну з іншого ракурсу: за допомогою виставок та фільмів. На показі фільму Меморіалу «Все добре, мам» українці наплакалися, німці задумалися. Такі фільми потрібно показувати у країнах Європи».
Також хочу додати відгук Анастасії Римбалович, організаторки виставки у Швейцарії, де власне й демонстрували фільм Меморіалу “Жити, коли забрали твій світ”. Він розповідає про двох чоловіків, які втратили свої родини… Своїх дітей, дружин, онуків.
«Я передивлялась багато документальних фільмів перед тим, як обрати саме цей – фільм Меморіалу «Жити, коли забрали твій світ» Це те, про що потрібно кричати. Війна. Вбивство. Втрата. Я бачила емоції людей під час перегляду та після… Цей фільм має переглянути кожен. Це те, що ми не маємо права забути», – сказала Анастасія Римбалович.
Схожі відгуки ми отримували й після показів виставки Втрачене дитинство – про загиблих дітей. Цьогоріч завдяки допомозі партнерів у Литві ми змогли показати цю виставку у Сеймі у Вільнюсі. Вперше історії дітей, яких убила росія, демонстрували у стінах парламенту країни ЄС.
«Ця виставка вперше представлена в парламенті європейської країни, і ми отримали сильний відгук. Очі цих дітей – найпотужніша зброя. Вони змушують нас ще сильніше боротися та підтримувати Україну», – заявив Арунас Валіуліс, професор Вільнюського університету, співорганізатор виставки.
Перед якими труднощами постає команда вашого проєкту у висвітленні такої важкої теми? Як ви долаєте ці труднощі?
У нашій команді – сильні, емпатичні люди. Дехто з моїх колег має свою історію втрати. Робота у Меморіалі нас згуртувала довкола ідей, у які ми віримо. Звісно, бувають емоційні труднощі. Кожен із нас пропускає через себе історії про втрачені життя. Ми шукаємо свої способи відновлення: це час із рідними, поїздки, прогулянки, читання, але найбільша мотивація – це відчуття важливості того, що робиш. Думаю, саме це допомагає нам найсильніше.
Найбільшим викликом для нас зараз стали фінансові труднощі. Меморіал отримував фінансування переважно із донорської підтримки, за що ми дуже вдячні. Втім її і не вистачає, й також стає менше. Щоби зберегти нашу команду і продовжувати свою роботу, ми вперше за три роки оголосити про кампанію підтримки Донат на пам’ять. Збираємо один мільйон гривень.
Мене зворушує те, як зреагували на збір люди, – безліч слів підтримки, найбільше – від рідних загиблих. Вони шлють донати, а у призначеннях платежу пишуть слова подяки, імена тих, кого втратили. Рідні загиблих також стають амбасадорами Меморіалу й відкривають дружні банки на підтримку збору. Загалом ми об’єднали довкола кампанії уже 20 амбасадорів, серед них – митці, науковці, медійники, родини загиблих. Люди, яким небайдужий Меморіал, і які розуміють важливість нашої роботи. Ми вдячні всім нашим амбасадорам!
Нині команда Меморіалу також шукає підтримки й в донорів та соціально відповідального бізнесу. Розповівши 9000 історій і побачивши, як багато щодня маємо нових заповнених анкет і новин про загиблих, ми усвідомлюємо – роботи у нас ще на роки.
Як звичайний громадянин, наприклад, хтось з наших читачів, може зробити свій маленький внесок у вашу справу?
Як можна допомогти Меморіалу? Розкажіть нам про тих, кого ви знали, і втратили.
За цим покликанням анкета для історій про полеглих героїв.
Це анкета для історій убитих цивільних.
Підпишіться на наші сторінки у соцмережах:
Військовий меморіал (Інстаграм сторінка, Фейсбук);
Цивільний меморіал (Інстаграм сторінка, Фейсбук).
Зробіть свій Донат на пам’ять на сторінці підтримки:
Станьте амбасадором чи амбасадоркою Меморіалу, для цього напишіть нам у месенджер або ж телефонуйте: +380 98 379 2169 (наш робочий номер).
Які цінності ви прагнете донести через проєкт “Меморіал героїв” як в Україні, так і за її межами?
Для мене цей проєкт – про цінність людського життя, кожної особистості, про гідність, повагу та вдячність, про взаємопідтримку. Ніщо так сильно не потребує захисту, як право на гідність і життя, під час війни. Наші історії розповідають не лише про те, хто загинув і як, ми розказуємо, про що мріяли люди, де працювали, що вони любили робити, що читали, яку музику слухали, ким вони хотіли стати, хто із рідних у них залишився. Кожна історія – це цілий всесвіт.
Пам’ятати про ціну свободи й ціну війни через персональні історії людей – це, вірю, має колосальне значення для нас і для тих, хто буде після нас. Пам’ять – це те, що зшиває українців як націю, те, що робить нас сильнішими, те, що єднає. Ми як суспільство маємо спільно проживати наші травми, закарбовувати пережите і передавати це як спадок наступним поколінням. Від того, як ми збережемо нашу історію зараз, залежить наше майбутнє.
Якою ви бачите роль проєкту у формуванні історичної пам’яті України про війну та її Героїв через десятиліття та навіть століття? Думаю, всі чудово розуміють, що ця велика війна займе величезне місце в шкільних підручниках історії майбутнього та стане колосальною темою для дискусій на століття. Й це означає, що пам’ять про загиблих українців має також зберігатись на віки. На вашу думку, цей проєкт має потенціал стати однієї з рушійних сил у цьому процесі формування та збереження пам’яті зокрема й про тих, хто ціною власною життя боровся за нашу свободу та за майбутнє наших дітей?
З часом цінність проєкту лише зростатиме. Це велика база даних для істориків, документалістів, кінематографів. Також він має значення для досягнення справедливості – адже в історіях, які ми задокументували, є свідчення про воєнні злочини. Ми вже співпрацюємо з правозахисниками: маємо досвід роботи із Фондом Клуні, Human Rights Watch.
Меморіал зберігає правду про ціну нашої свободи. Зараз – під час війни – наш обов’язок, як очевидців, документувати, зберігати усі факти та історії, а далі – ми зможемо глибше осмислити зібране.
А за 5-10 років співзасновники Меморіалу бачать його фізичним простором – музеєм у Києві, який буде вшановувати пам’ять людей через персональні історії та діджитальні рішення.
