UA
EN
Коли виникла ідея створити благодійний фонд «Дія та довіра»?
У травні 2022 року я розуміла, що якщо отримую допомогу з-за кордону, якісь кошти на доставку від людей, то це велика відповідальність. Потрібно, щоб було все офіційно й прозоро. На жаль, усі ми розуміємо й знаємо, скільки було спекуляції з гуманітарною допомогою. Люди за кордоном боялися відправляти її тому, що багато машин везли допомогу не на місце призначення.
Я розумію, якщо хочу допомагати, то люди мають право знати, куди це все йде. Я маю відзвітовувати й показувати, куди їх кошти, час та сили йдуть.
Що сталося зі сторінкою фонду в інстаграмі? Чи плануєте ви її відновлювати, якщо це можливо, або ж створювати нову?
Будемо робити нову. Стара сторінка була дуже гарна. Ми там публікували важливу інформацію, звіти й відео. Але, на жаль, інстаграм не сприймає публікації про війну, особливо про Путіна та його діяльність.
Нас заблокували за те, що було багато коментарів саме з Росії. Я вважаю, що люди з Росії відправляли на нас скарги, через які інстаграм заблокував нашу сторінку.
Це сталося після якогось конкретного допису чи мало накопичувальний ефект?
Я думаю, що це був накопичувальний ефект. Тому що багато людей, серед яких і мої знайомі, які залишилися на окупованій території, на жаль, підтримують владу агресора. Навіть у близькому колі є люди, які бажають щось погане і роблять якісь маленькі капості.
Я думаю, що нас просто заблокували за скарги. Не було такого, щоб ми публікували факти агресії чи використовували нецензурну лексику. Ми просто виставляли відео про Україну, щоб люди з-за кордону бачили, що дійсно коїться. Це реалії нашого життя. Але, на жаль, комусь це не сподобалось.
Як зараз організована ваша волонтерська діяльність? Як ви отримуєте запити та збираєте донати?
Я не роблю якісь великі збори. Мені більше допомагають мої близькі, наприклад, друзі, люди, що мешкають за кордоном, чи знайомі. Я сплачую доставки та перевезення. Наголошую на тому, щоб вони допомагали саме речами, продуктами харчування, кормом для тварин тощо. У мене вже є знайомі волонтери, особливо багато таких у Донецькій області. Їм я передаю всю допомогу за запитами. А вони вже безпосередньо передають її тим, кому вона дійсно потрібна. Роблять фотозвіти, які я публікую у своєму профілі в інстаграмі.
Бувають запити також від ВПО. Я прошу надіслати довідку, яка підтверджує цей статус. Багато людей навіть надсилають мені фото та відео своїх зруйнованих домівок. Я розумію, що це реальні люди, реальні історії. Тільки завдяки людям навколо мене, я можу організувати допомогу для ВПО.
Чи були за час вашої волонтерської діяльності якісь незвичайні або ж особливі запити чи прохання?
Дуже часто питали в мене про ноутбуки для дітей. Бували ситуації, коли деякі люди дзвонили о дванадцятій ночі чи о шостій ранку й запитували, чому їм ще не відправили, або не зібрали допомогу. Я вважаю, що це залежить від людини. Ми всі різні. І нічого страшного для мене в цьому немає. Якось я не пропускаю через себе це й сприймаю нормально. Особливих запитів зараз немає. Я працюю з тими людьми, які залишились без усього. Вони вдячні навіть за мінімальну допомогу.
Ви особисто відвідуєте сім’ї, яким допомагаєте?
На жаль, ні. Тому що я це роблю дистанційно. Відправляю поштою в різні куточки країни. Але ми спілкуємось, підтримуємо зв’язок онлайн. Дуже часто пишуть мені, вітають зі святами або збирають якісь малюнки своїх дітей, відправляють якісь подаруночки від себе. І це дуже приємно.
Наприклад, було таке, що ми допомогли рік тому, відправивши гарні чоботи. І жінка до сих пір у них ходить та надсилає мені фото в них через рік. Пише, що сидить у них у Донецькій області без опалення, але щиро дякує мені за цю невелику допомогу. Але це тільки завдяки людям, які підтримують мою ініціативу. Я тут лише як провідник.
Як ви вважаєте, чому люди мають до вас таку довіру?
Просто, напевно, відчувають, що я люблю людей. Я раніше багато працювала з дітками. Вони по-особливому відчувають турботу. Кожному з нас дуже потрібна підтримка й можливість турбуватися один про одного. Іноді я просто питаю, як у них справи. Відправляю подарунки якісь діткам чи сім’ям без звітів. І вони вдячні. Я думаю, що це нормальні людські взаємини.
Хтось ще залучений до благодійної діяльності, окрім вас?
Мій чоловік мені допомагає все упаковувати, розвантажувати, перевозити. Також допомагають мої близькі друзі. Моя подруга, яка знаходиться за кордоном, організовує якусь допомогу звідти. Доволі складно робити це через проблеми на кордонах. Допомагають ініціативні люди, які пройшли таку ж стежку, як я. З Донецька та області багато мені допомогали. Це ті люди, які знають, що таке війна вже 9 років. Вони знають, як це лишитись усього.
Вам складно займатися волонтерством?
Ні, не складно. Це вже частина мого життя. Буває складно морально, коли ти працюєш з людьми, спілкуєшся з ними. У кожного своя історія, свій біль. Буває навіть складно спати, коли ти, поспілкувавшись з людьми, розумієш, скільки болю та жахіть вони зараз переживають.
Є один самотній чоловік, який живе у флігелі. Там не було навіть рукомийника. Він не має паспорта, тому не може навіть отримувати пенсію. Родичі його просто кинули. Ми зібрались з людьми, купили все потрібне. Потроху люди через мене передають постіль, продукти тощо. Чоловік просто розкрився, як квітка. У нього очі загорілися.
Другий випадок: бабуся, якій близько 90 років. Була в окупації в селі Тетянівка, що на Донеччині. Вона залишилась самотня, але завдяки людям та постійній підтримці продовжує жити й бути на позитиві.
Ще був випадок у Донецькій області, коли знайшли лежачу бабусю. Просто діти її залишили. Поставили воду та сухі снеки й поїхали. Потроху залучали людей, які передавали ліки, продукти. Бабуся почала себе почувати потрібною хоч комусь.
Нещодавно евакуйована жінка з Авдіївки отримала кеди Puma та шубу. Подзвонила мені, плакала, казала, що ніколи не отримувала такі подарунки.
Здавалось би, люди просто віддали речі й допомогли чим змогли, а для когось це так було необхідно.
І так можна багато прикладів навести й відповісти на питання: чому я продовжую займатися волонтерською діяльністю. Мабуть тому, що з таких ось дрібниць складається людяність і свідоме суспільство.
Чи приносить вам волонтерська діяльність задоволення, або ж чи виникає почуття щастя, коли ви допомагаєте людям?
Так, я дійсно отримую задоволення. Це моя терапія в сучасних реаліях: новинах та важких ситуаціях навколо. Ми живемо в постійному стресі. І коли щось негативно на мене впливає, я йду пакувати й відправляти допомогу. Так я якось відключаю свій мозок від усіх подій і просто перемикаю фокус уваги. Це допомагає триматись і йти далі, жити в нашій країні, сподіваючись на краще.
У вас є якась глобальна мрія, пов’язана з волонтерством?
Так. Я ще хотіла до війни. Мріяла відкрити центр підтримки нужденним людям. Хотіла б, щоб це був дитячий центр, тому що я люблю дітей. Хочеться, щоб усі мали можливість відвідувати гуртки, готуватись до школи, займатися спортом. І щоб це було безкоштовно для тих сімей, які цього потребують.
У вас на сторінці в інстаграмі є пост з підписом «Зовсім не обов’язково робити великі речі. Можна робити і маленькі, але з великою любов’ю». Так от, які маленькі речі, на вашу думку, зараз може робити кожен українець?
Буду казати на прикладах зі свого життя. Мої сусіди щоразу допомагають. Хтось купив пакунок продуктів харчування, хтось передав якісь гарні речі, хтось допоміг сплатити якусь доставку. З цього все й починається. Це як ефект метелика. Десь він крилами своїми помахав, а в іншій частині світу вже цунамі. Тобто, все пов’язане між собою. І я вважаю, що з таких маленьких кроків усе починається. Усі ми зараз волонтери. Усі українці допомагають, донатять.
Скільком сім’ям за цей час ви допомогли?
Це точно 8000 сімей. Це за підрахунками видаткових і всього іншого. Але видавались пакунки також і особисто в руки, тому я думаю, що число більше.
Чи можна сказати, що вами, як волонтером, рухає почуття любові? Або можливо ще якісь почуття рухають вами?
Я думаю, не тільки почуття любові. Це складається як з позитивних аспектів, так і з негативних. Негативні – це те, що зараз відбувається, моя стежка протягом 9 років… Стільки болю ми пройшли й зараз наші українці проходять.
З позитивного, однозначно, це любов до своєї країни, до своїх людей. Я пишаюся, що я народилася, виросла й зараз живу в Україні. І також це, насамперед, просто любов до життя. Я просто вдячна життю, що я є й маю можливість допомагати.
Читати більше: «Евеліна Сливинська про те, як двічі втратила дім та почала займатись волонтерством»
