UA
EN
Можете, будь ласка, назвати своє повне ім’я, вік, рід діяльності й місце народження?
Мене звати Крістіна Бут. Я з Мелітополя [показує футболку, сміється], щоб не було сумнівів. Зараз проживаю в Київській області. Я голова громадської організації «Бути». Насправді, у мене багато видів діяльності – я журналістка, а також аспірантка Запорізького Національного університету, але моя основна діяльність зараз – це все ж таки платформа «Бути».
Де саме ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Я зустріла повномасштабне вторгнення в Мелітополі. Насправді, історія про те, як я його зустріла, трагічна й комічна, тому що 23 лютого я поїхала до Запоріжжя [з Мелітополя]. Я навчалася в Запоріжжі, і я пам’ятаю, що 23 лютого поїхати з Мелітополя в Запоріжжя було супер важко, тому що всі маршрутки були дуже забиті, бо люди масово виїжджали. Я не розуміла, що відбувається, але все-таки до Запоріжжя доїхала.
А вранці, мені мама дзвонить десь о сьомій ранку й каже: «Приїжджай, нас бомблять, почалась війна». Я в цей момент спросоння не розумію що відбувається, і що означає «почалась війна». І мій мозок одразу малює собі картину, що якщо нас бомблять, то це значить, що танки стоять прямо на нашій вулиці й направляють башти на наш дім.
Мама сказала збирати речі й їхати додому. Я швидко спакувала одяг та аптечку, а потім дуже довго чекала можливості сісти в автобус. Коли ми сіли, то місць усе майже не було й ми сиділи з сусідкою на одному місці. Ми їхали й заспокоювали одна одну.
Я слухаю, що люди говорять. У моїй голові воно [Запоріжжя] було трохи зрусифіковане і я переживала, що всі будуть казати «О, ура!». Але я слухала людей і розуміла, що ніхто не радіє – усі переживають один за одного, дзвонять родинам, дітям. І я ще пам’ятаю як зараз – ми їдемо, а нам на зустріч їде купа-купа машин до Запоріжжя, і тільки один наш автобус їде по трасі в Мелітополь.
І насправді дуже пощастило, що я потрапила в цей автобус, бо це був останній автобус, який заїхав у Мелітополь. Тому що після цього місто вже закрили на в’їзд-виїзд. Я як зараз пам’ятаю, що йшла пішки додому, бо маршрутки в мій район не їхали. Я йду, а поліція вже все очепила і я навіть хліба не змогла купити. А коли дісталася додому, у мами на всю грало радіо. Так що повномасштабну я все ж таки зустріла спочатку в Запоріжжі, а потім у Мелітополі.
Як ви потім виїхали?
Ну тут важливо сказати, що я не одразу виїхала. Я провела в окупації 72 дні. Я просила свою маму виїхати ще до початку повномасштабного вторгнення, ще коли всі тільки почали говорити про те, що це станеться. А мама казала, що в неї тут робота та тварини, і постійно відмовлялася. І коли почалася повномасштабна й русня почала заходити, я маму знов почала вмовляти, а це було дуже складно. І до того, ми знайшли своє призначення в тому, щоб виходити на мітинги проти окупації.
На останній день лютого припала міжконфесійна молитва, на яку ми пішли.
Мелітополь інтеркультурне місто, тому в нас там багато представників різних конфесій, різних колегій. Я взагалі не дуже набожна людина, я агностик, але для мене було важливо просто показати, що я не підтримую це [окупацію], тому я вийшла продемонструвати свою позицію. І ще, якось несподівано, ми вирішили, що нам треба виходити вже не на молитви, а на протести, тому що нам треба показати свою позицію, а не позицію просто релігійних людей, які проти війни й за мир… «ми за мир» [сміється]. Ми вирішили показати, що ми насамперед українці.
Уже першого березня ми виходили на мітинги проти окупації. Ми домовилися, що будемо збиратися щодня на площі Перемоги до, власне, перемоги…
У мене крокомір вказував, що ми проходили 30 тисяч років, а в мами стиралося взуття до дірок. Ми проходили в різні райони Мелітополя, бо зв’язок падав, точніше окупанти його приглушували, а ми хотіли, щоб всі люди знали, що відбувається в Мелітополі. Ми кричали «Мелітополь, вставай!», «Ми здесь власть!» [хвилюється]. Я пам’ятаю, що окупанти дуже-дуже сильно харували, що ми кричали «Ми здесь власть!».
І в нас були кричалки й українською, і російською, і ми в такий спосіб закликали всіх людей. У різні дні приходила різна кількість охочих, найбільше, напевно, було на Масляну – прийшло кілька тисяч. Там був перформанс, де ми спалювали чучело путіна й це всім дуже-дуже сподобалося. Але це тривало не довго, бо в якийсь момент окупанти зрозуміли, що так далі вже бути не може. І коли вже в місто заїхали ФСБ, то почалися сильні репресії. По-перше, вони оточили всю площу, де ми збиралися й не випускали людей.
В один із днів, якраз коли ми вийшли на протест, ніхто не міг пройти на площу. Вийшло так – ми стояли, 10 жінок навпроти 90 озброєних окупантів. І ми намагаємося донести, що нас не треба визволяти, у нас усе окей. І якийсь дуже супер комунікабельний окупант починає розказувати, що йому там дитина з Мелітополя відправила «благодарственноє письмо», і він може його показати. Я казала, щоб показав, але він того так і не зробив. А потім він почав казати, що Мелітополь то «жопа міра», а я кажу йому «ну а зачем ти приїхав? Тебе тут не ждалі».
Це вже був не протест, це просто ми переговорювалися один з одним, настільки накипіло й настільки втомлені й роздратовані були всім тим, що відбувається.
Наступного дня ми вирішили зустрітися в іншому місці, біля входу в парк, але коли ми туди прийшли, то там вже було дуже багато російських військових і всі повністю озброєнні. І там вже стояла машина «Автозак» і кількох людей пакували. З нами була жінка, вона несла з собою торбинку в кольорах українського прапора й почала кричати окупанту, що вас тут не чекали, ви нацисти, але він почав їй доказувати, що це ми нацисти. Вона каже: «ну от слухайте, ви приїхали на мою землю, ви її окупували, ви зараз намагаєтесь мені сказати, що я нацистка, і вони почали до неї чіплятися. Ми просили не чіпати її й почали відходити, тримаючи жінку в замку. Але вона потім перекрикувалася далі з ними, і вони все ж таки вихопили її з наших рук і потягнули в той автозак. Потім вже ми дізналися, що вони викинули її десь за 30 кілометрів від Мелітополя, і вона добиралася додому пішки. Але вона нам дякувала за те, що ми хоча б трішки за неї поборолися. О тоді вже нам стали заважати виходити на мітинги. Ми ще певний час, до квітня, виходили на міжконфесійні молитви й співали там пісні.
Далі, коли вже навіть міжконфесійні молитви стали небезпечні, ми з мамою розклеювали патріотичні листівки. Я там вигадала цілу систему, як їх розклеювати. Також я прочитала в Інтернеті, що жовта стрічка – це супротив окупації, і ми почали носити жовті стрічки.
А не було страху, що спіймають? Ви ж мали усвідомлювати, які це може за собою потягти наслідки?
Страх був, але не коли ми всі зустрічалися разом. Тоді страху не було, бо було відчуття, що ми разом і робимо якусь дуже велику справу. Була така гордість, що ми це робимо, особливо, коли ми виходили на протести. Тобто, коли вже все почали перефарбовувати у їхні кольори, а ти повісив листівочку й уже щось українське тут є. Тоді була така гордість і тепло. Звісно, було страшно, але ми так обережно це робили, старалися, щоб не наражати себе на небезпеку.
У мене страх починався, коли ми вже поверталися додому. Я постійно малювала собі найгірші сценарії – до нас завалюються окупанти, тягнуть нас у підвал. Було страшно, коли вже почали викрадати людей. Викрали людину, яка з нами жила на одній вулиці, і тоді я боялась засинати та й кожного руху в домі боялась. Нам вночі дзвонили кілька разів, мовчали в слухавку. Якось просто сміялися. Тоді вже стало страшно. А так, коли ми виходили, страшно не було.
Як ви ухвалили рішення виїхати?
Повернемося до того, що я казала раніше, я постійно тиснула на маму. Я постійно їй про це говорила, я постійно її мотивувала, просила, шантажувала, що завгодно. Однак критична точка неповернення була, коли росіяни повісили на площі Перемоги замість нашого українського прапора, навіть не свій, а прапор радянського союзу. І я кажу мамі: «Ти справді хочеш жити під прапором Радянського Союзу?». Мама зразу сказала: «Давай виїжджати».
Ми хотіли виїжджати через зелений коридор, але в нас багато тварин – дві шиншили, кішка й собака. А евакуації постійно скасовувалися. Я уявляла собі картину, що ми йдемо, у нас у руках сумка з кішкою, собаки на прив’язі, рюкзаки, клітка з шиншилами, і ми йдемо пішки до точки збору, а евакуацій немає. Я, як відповідальна матір своїх тварин, не могла собі дозволити їм переживати щоразу цей стрес. І тому я розуміла, що нам треба виїжджати більш надійним способом, який не буде постійно скасовуватися.
Ви думали про приватних перевізників?
Ми шукали маршрутки. Нам казали, що, точно ціну не згадаю, але було приблизно 500 доларів з людини й окремо за тварин. Крім того, у них була обов’язкова вимога, що це має бути готівка американською валютою. Тоді навіть готівку українською не можна було зняти.
Я тоді працювала в правозахисній організації Fight For Right. І вони зрештою знайшли волонтерів, які нас вивезли. Приїхали до нашого будинку й забрали нас і всіх тварин. З нами їхала ще одна дівчинка. Мала їхати ще бабуся, але її забули. Це так водій сам пояснив, що він мав її з села забрати, але забув. Ми ночували на трасі. Це було трошки страшно, адже там поруч були бойові дії, ми чули ці звуки. І в нас всі так прихиляються автоматично, коли чують звуки, а собака голову підіймає й хоче подивитися, що там відбувається. Потім ми заснули десь о третій ночі, а шиншили – нічні тваринки, і вони почали кричати, всіх розбудили. Це такий хаотичний був виїзд, але ми все-таки за 26 годин виїхали. Для вашого розуміння, з Мелітополя до Запоріжжя можна доїхати за дві години. Ми їхали більше доби. Але все ж таки виїхали.
