UA
EN
Володимир Григорович Губа – армійський офіцер у відставці. Він служив у багатьох країнах світу, має безліч друзів закордоном, але це не спонукало його поїхати з рідної землі.
Наприкінці 90-х у зв’язку з роботою Володимир із дружиною переїхали до Англії. Він – служив, вона – викладала російську мову при посольстві.
Володимир із дружиною Іриною
«Там ми затримались на довгих 20 років здебільшого через талант дружини. Вона виявилась хорошим викладачем, щоправда російської мови. Вимову хорошу має.
Справи йшли в нас непогано. Кожні вихідні проводили бранч для вивчення російської мови. Як правило, це були змішані сім’ї, прибалти, росіяни само собою. Ця школа була від Росспівробітництва, тобто Росія вкладала дуже великі гроші в поширення своєї мови».
Але з початком війни на Донбасі Володимир відчув за собою зраду перед країною.
«У 16-му році приїхав до нас губернатор із Волгоградської області й починає словами: «Ну, вы же все знаете, что Россия – это оплот мира во всем мире». Я мовчки вийшов».
Скажу чесно, ми з дружиною добре жили, але ми ж самі це все й зруйнували. Чого? Бо якби продовжили, то це був би “хохлізм”».
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Володимир вивіз усю родину на Хмельниччину, але сам повернувся додому, в Ірпінь.
«Насправді нас кликали закордон друзі, обіцяли організувати допомогу, але коли я побачив, як молоді хлопці пруть із країни, подумав: «Стоп. А як це так? А хто ж має тоді лишатися тут?» Жінці сказав, що відвезу, а сам буду вертатись».
Повернувшись додому, Володимир пішов у місцеву тероборону. Йому казали, що він може патрулювати вулиці. Чоловік відповідав, що хоче бути включеним до якоїсь групи, яка поїде на прорив у Бучу та Ірпінь.
«Я був готовий їхати водієм чи рядовим просто, щоб життя молодого пацана якогось зберегти і неважливо де».
Коли Володимир став прориватися назад у місто, там уже йшли бої: його не пустили. Це якраз була комендантська година на дві доби.
«Діло йшло до вечора. Додому повернутись я не міг. На блокпосту мене хлопці спитали, куди їду. А я не знав, куди. Мені сказали, що можна переночувати на мийці, де я провів дві-три доби».
На блокпосту чоловіку порадили звернутися до сусіднього села, мовляв, там можете згодитись.
Наступного ранку Володимир так і зробив: приїхав у сільраду, розповів свою історію. Його поселили в школу, годували в дитсадочку. Поки ми спілкувались, він весь час прогрівав машину, адже в класах школи холодно спати. Удень чоловік трудився в лавах територіальної оборони: робив бліндажі, облаштовував блокпости. Так минув місяць.
Як тільки окуповані населені пункти звільнили, Володимир Григорович тут же поїхав додому знову-таки допомагати всіма своїми силами: «Підкупає, що люди наші вискакують зі своєї шкіри, щоб допомогти. Я це побачив і це вражає».
На щастя, його дім цілий. Вибило лише вікна, але, за його словами, це дрібниці порівняно з іншими руйнуваннями.
Ця історія – ще один приклад нашої незламності, сили й щирої любові до рідного. Саме завдяки таким людям і твориться наша нація, а разом із тим впевнений шлях до перемоги!
