Історія українки, що наближає день перемоги навіть за тисячі кілометрів

До війни киянка Дана Мартенс була фотографинею та SMM–менеджеркою. Із початком вторгнення вона без зайвих вагань пішла волонтерити у своєму рідному місті на Київщині. Зі зміною обставин дівчина була вимушена виїхати закордон, проте це не зупинило її бажання допомагати країні. Читай історію українки, що наближає день перемоги навіть за тисячі кілометрів, в каруселі.

24-го числа ми були вдома в Києві. О 5:45 моєму чоловіку подзвонили й викликали на роботу. Ми прокинулися, відкрили вікно, там уже було чути  вибухи. Я зібралась за лічені хвилини й поїхала до батьків на Київщину.

Перших 10 днів війни я була в Україні. Бути вдома було дуже важко, тож пішла в міськраду, де нам зробили волонтерські документи на машину й перепустки. Це дало змогу рухатись в комендантські години й заправлятися без черг. Коли ми мобільні, ми можемо швидше вирішувати справи по місту.

Коли почали облаштовувати перше бомбосховище, нас було 5-10 людей. Доводилось дуже багато робити власноруч: і світло проводити, і сміття виносити. Ми просто робили, що могли, щоб створити людям хоч якісь умови для ночівлі. Потім я почала просити про допомогу в соцмережах. Уже наступного дня охочих було стільки, що мій телефон дзвонив буквально 2-3 рази за хвилину. 

Прозвучали перші сирени, ми були якраз у сховищі. Саме тоді побачили всю необхідність нашої роботи, бо прийшло дуже багато людей. Наша праця не була даремною.

День волонтера – це година-дві сну й відразу починаєш розбираєш сотні повідомлень. Ми прокидались о 6-7 ранку в кращому випадку, якщо не було сирен.

Ранок починався дзвінком із міськради з проханням щось зробити. Протягом дня часто їздили до хлопців на блокпости то бензин відвезти, то тактильні рукавиці, то ліхтарики, то світильні панелі, просили й цигарок купити. Мені треба було організовувати, щоб робили коктейлі Молотова, сітки плели тощо.

Бути корисною, допомагати, бачити результат – найцінніше. У мене були погляди, що тепловізор – це дорого, це нереально, а зараз такого бар’єру немає. Ми за декілька днів зібрали 1200 євро, купили тепловізор, і він працює у хлопців на блокпосту. 

Для мене це момент руйнування власних стін, страху невдачі. Коли ти робиш від щирого серця, коли ти дуже хочеш, аби щось сталось, воно працює. Це командна робота. Це не я одна зробила.

Коли вирішила їхати, це вже був такий розпач, бо розумієш, що діти помирають, а в тебе маленька дворічна донька. Вона народилася в карантин і ще навіть не пожила. Кожен день дуже боліло серце за неї, і мені хотілось просто її вивезти, щоб вона була живою.

За 10 хвилин до відправлення з Кошиці до мене підійшла жінка й запитала, чи не потрібен мені дитячий візок. Я почала відмовлятись, бо й так багато речей. Вона таки вмовила мене його взяти. Найцікавіше, що за декілька годин до цього я подарувала знайомим наш візочок, який я лишила вдома. Тобто моє добро повернулось до мене за дві години.

Сьогодні ми живемо в наших друзів, які самі виїхали з Білорусі в 2020 через переслідування за активну політичну діяльність. До речі, познайомилися ми з ними на волонтерському проєкті в Бельгії 9 років тому. Мені волонтерська діяльність повернулась стократ.

З початком війни вони відразу чекали нас у себе. Нам було досить тяжко наважитись на виїзд, бо Швейцарія – це найбагатша й відповідно найдорожча країна в Європі, але самі швейцарці нас дуже підтримують: повністю одягли дитину й подарували їй самокат.

Сьогодні Дана продовжує допомагати нашій країні навіть закордоном, адже тут лишились люди, що продовжують її справу. Окрім цього, дівчина зв’язується з волонтерськими організаціями Швейцарії й розповідає про війну в Україні, аби люди знали правду. 

Авторка: Юлія Гаюк, юна журналістка. Часом кажуть про мене “круть-верть”, адже мої амбіції не дають всидіти на місці.

У журналістиці я люблю збирати й розповідати людські історії, бо люди – це найбільше натхнення й рушійна сила.