UA
EN
Ігор Рижаков з юних років обрав свою професію – захищати Батьківщину. На початку повномасштабного вторгнення військовий перебував у штабі в Часовому Ярі й виконував обов’язки начальника бронетанкової служби. Про готовність української армії до повномасштабного вторгнення, допомогу волонтерів, військовий побут та психологічні труднощі – в інтерв‘ю Truthful Reporting.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, я знаходився в штабі. Там ми займались своєю роботою, пов’язаною з підготовкою техніки. Краматорськ був нашим основним місцеположенням, але буквально за кілька днів до початку активної фази, мене відправили в Часів Яр, де знаходився штаб групування, для того, щоб виконати певні функціональні задачі. Там я був до початку липня минулого року.
Наша служба входить до структури, яка називається Командування Сил Логістики. Ми спостерігали й брали участь в управлінні логістичними процесами. Це була робота, пов’язана з системою забезпечення, системою ремонту, збором інформації та координацією дій деяких ремонтних органів. Було всяке, але при цьому в атаки йти не доводилось.
Більшу частину часу нашого перебування там, починаючи з грудня, ми проводили в інспекціях наших бригад, тим більш, що деякі з них зайшли тільки в листопаді-грудні, тому що відбулась ротація. Ми не тільки перевіряли стан техніки, позиції, дислокації військ, але й спілкувались з людьми. Це відбувалось як на рівні офіцерів управління, так і з солдатами, як правило танкових підрозділів. Тому коли почалась активна фаза, я обмінювався точками зору зі своїми знайомими, зі своїми сусідами й іншими цивільними людьми, які знаходились в той час у Києві. Вони всі по своєму переварювали ці події. Всім було страшно, незрозуміло, тому я не міг підказати якимось чином що і як їм необхідно робити в тій ситуації, у якій вони знаходились. Але я всім їм однозначно стверджував, що рівень підготовки бригад, які знаходились у зоні ООС повністю відповідав готовності відповісти на агресію ворога, про те, що це люди високого професійного рівня, про те, що техніка в своїй більшості в гарному стані, а кількість боєприпасів достатня. І що всі ці підрозділи готові зустріти ворога.
На нашому напрямку, особливо на початковій фазі, коли ворог більш займався Харковом, Києвом та Сумами, якихось значних відступів не було. Звісно, деякі позиції ми залишали, по тим чи іншим причинам. Дещо відбивали. Я вів втрати, які були невеликими в порівнянні із загальною кількістю техніки й загостренням пристрастей, який відбувався. Тому мої припущення про те, що люди зустрінуть ворога достойно були цілком виправданими.
Майже всі показали себе достатньо стійкими. Мова йде не лише про солдатів, які йдуть у бій і виконують поставлену задачу, але й про систему управління, артилерію, про використання матеріальних засобів. Все це добре працювало. Це говорить про те, що всі бригади, які вже були сформовані й отримали бойове загартування у 2014, 2015, 2016 роках – зразково зрозуміли ціль, яка перед ними стояла.
На початковому етапі всього вистачало. У мірі того, як проходили бойові дії, відбувались втрати. Окрім цього, вихід техніки зі строю з технічних причин, тому через деякий час ми почали відчувати той чи інший дефіцит не тільки в самій техніці, але й у запчастинах. Дуже багато двигунів виходило зі строю. Тому не вистачало двигунів, деяких запчастин, які й до початку активної фази були в певному дефіциті. Це пов’язано насамперед з тим, що для того, щоб збільшити кількість бронетанкової техніки, із запасів були підняті танки Т-72 і Т-80, а до цього на них особливих запасів військово-технічного майна не формувалось. До того ж велика частина запчастин вироблялась в Росії. Тому ми відчували дефіцит в певних параметрах. Потреби, як не дивно, вдавалось поповнювати лише коштом трофейної техніки.
Волонтери допомагали завжди. Коли ми говоримо про волонтерів – це не обов’язково лише харчові продукти та теплі речі. По-своєму напрямку мене цікавила технічна сторона питання, адже, крім того, що солдатам потрібно їсти та пити, їм потрібні певні матеріальні ресурси, щоб ремонтувати техніку. Тому допомога була й із запчастинами, і з інструментами.
Пам’ятаю історію зі свічками для запалювання для карбюратора на двигун, у яких був дефіцит, тому ціни на них значно підвищились. Волонтери, які взаємодіяли зі мною допомогли привести їх із Польщі й забезпечили 3-місячний запас. Допомога в багатьох випадках була достатньо суттєва. Її складно оцінити. Також, коли почали з’являтись бригади тероборони, обладнанням ремонтних підрозділів там майже завжди займались волонтери.
Не потрібно забувати, що велика кількість волонтерів, які допомагали армії – вже самі там опинились. Кількість людей які знаходяться в армії значно збільшилась, рівень напруги зріс. В армію пішли найбільш мотивовані люди, які бажають воювати з ворогом. А це якраз та категорія, яка займалась волонтерством. Тому дуже багато волонтерів пішли в армію. Це не означає, що волонтерська допомога зменшилась. Просто кількість сформованих бригад стала значно більшою. Будь-яка війна – це втрати, які присутні у всьому. Люди не припинили допомагати, просто об’єм необхідної допомоги значно розширився.
Також ми почали більш конкретно підходити до питань допомоги. Не взагалі постачання, як, наприклад, автомобілі високої прохідності, які купували раніше. Зараз це вже не просто машини, а машини, які заточують на виконання тих чи інших бойових завдань. Це вже йде специфічна підготовка. Змінились акценти в цьому відношенні. Волонтери стали не просто щось привозити на фронт, а почали здійснювати свої технічні розробки, працювати цільовим способом і більш конкретизовано по проблематикам, які є в підрозділах. З’явилось більше розуміння того, що і як треба.
Всі наші великі боси повторюють одну й ту саму думку, яка є цілком вірною: «Це все добре, але щоб перемогти такого ворога, потрібно набагато більше». Кожен раз, коли ми говоримо про російські витрати, їх можна співвіднести з нашими. Якщо Росія на війну витрачає мільярд доларів у день, то скільки витрачаємо ми? Навіть якщо це в три рази менше, це все одно титанічна сума. Тому те, що є – вже добре, але хотілось би більше. Коли солдат йде в атаку, він хоче розуміти, що в нього є не лише бронежилет, хороша каска, запас патронів і навіть ручний гранатомет. Хочеться, щоб підтримку здійснював БМП, неподалік стояв танк, а трохи поодаль артилерійська батарея, а ще далі – всі органи, які здійснюють підвезення та постачання боєприпасів, патронів, снарядів та палива, яке потрібно в значних об’ємах. Потрібна підтримка авіації, мають бути радіостанції, всім бажано мати прилади нічного бачення.
Переважну частину того, що нам необхідно Україна взагалі не виробляла, або не виробляла в потрібному об’ємі, тому основна допомога, яка йде зі сторони міжнародних партнерів – це насамперед засоби ураження, техніка, боєприпаси та запчастини. І цього всього потрібно багато. І нам йде цього багато. Але це все швидко закінчується. На запуск однієї ракети Patriot йде колосальна сума. Щоб забезпечити одну батарею на місяць – потрібно сто ракет. Це великі матеріальні ресурси. Тому коли ми говоримо, чи багато нам дають міжнародні партнери – дуже багато. Але нам потрібно не просто зламати Росію, нам потрібно зробити це швидко, одним потужним і сильним ударом, щоб відкинути їх до кордонів. Щоб підготувати потужний імпульсний удар всього потрібно багато, відразу і в якомусь конкретному місці.
Жінок на цій війні дуже багато. Навіть до початку активної фази в штабі майже будь-якої бригади була велика кількість жінок. Сфери, в яких вони переважно залучені в армії – це медицина, зв’язок і діловодство. Це основні напрями, в яких були присутні жінки. Зазвичай, це штабна робота.
У технічних підрозділах жінок я поки не бачив, але серед снайперів зустрічаються. Іноді жінки були в бойових підрозділах, в тому числі танкових. Їх не так багато в підрозділах, які ходять в атаку, але й там вони зустрічались. Потрібно розуміти, що крім фізичних навантажень, які виникають на війні, відрізняється ще й побут чоловіків та жінок. І забезпечувати ці два окремі напрямки важко.
В окопі солдат бореться з тим, що йому сиро, холодно й не дуже сито. До того ж періодично щось світить над головою й щось літає. Сам він мокрий і брудний, майже завжди хочеться спати, адже люди втомлюються. І в цій обстановці він має знаходитись день, тиждень, місяць.
Нерідко проблемою є бутельована вода, адже в першу чергу підвозять боєприпаси, паливо та їжу. Тому сподіватись, що тобі привезуть незліченну кількість бутельованої води не доводиться.
Проблеми починаються на лінії зіткнення, адже коли ти запалюєш пічку, вона починає диміти й показує твоє місцеположення ворогу. І саму її в теплому стані гарно видно через тепловізор. Тобто ти позначаєш ціль ворожій артилерії. Тому тут питання, як примудритись все це приготувати й зігрітись. Тому продуктів вдосталь, але саме їх приготування, посуд і місце їх збереження влітку – з цим нелегко.
Я був в умовах, які зовні можуть здатись досить прийнятними. Але це все відчувалось як у фільмі «День бабака»: ти не виходиш на вулицю, навкруги електричне світло, яке ти або вмикаєш, або вимикаєш, ти починаєш плутатись у днях, а день і ніч визначаються лише по годиннику. Ти знаходишся у кволому стані, як муха в меді. Адже здається, що все нормально, комфортно, але не виберешся. І коли ти з дня в день у цій ситуації, все залежить від колективу й тебе самого. Ти виконуєш ті чи інші задачі. І що ще? Ти кожен день складаєш одну й ту саму таблицю, телефонуєш тим самим людям і виконуєш одну й ту саму функцію. Якби в нас не було інтернету – все було б куди гірше в цьому плані. По нас загалом нічого не стріляло. Іноді прилітало, але в умовах нашого бункера це не так суттєво. Тобто рівень захищеності достатньо високий. Але рівень тривоги у всіх різний. Тому тут ти вже сам шукаєш методи, як це подолати. Це одна з проблем, з якими ти там стикаєшся. Доводиться самим себе якось розважати й в цьому ж таки допомагав інтернет. Можна подивитись фільм чи почитати щось цікаве, дізнатись якісь новини, поспілкуватись зі знайомими, з жінкою та донькою. Це рятувало, той рівень тривожності трохи спадав.
Країна живе роботою. Вона підтримує рівень функціонування держави, рівень виробництва. І не тільки воєнного. Тому що щось потрібно робити й для життя, а потім відправляти це щось для армії й всього іншого. Тому люди мають в першу чергу трудитись. Важливо розуміти причину появи всіх труднощів і обмежень, які існують. Пам’ятати, що все це необхідно витримати, витерпіти й подолати. І головна умова – не створювати паніки. Паніки, яка існувала в 14-му та 15-му роках, ті панічні настрої, які тоді були присутні в соціальних мережах. Потрібно займатись своєю справою, вносити свій внесок у формування цієї держави, допомагати військовим у міру можливостей і тримати свій дух спротиву. І найголовніше – вірити в перемогу й в людей, які цю перемогу кують. Адже кують її не лише люди, які сидять в окопах, але і які сидять в штабах, і які сидять в адміністраціях, це робить кожен українець.