UA
EN
З початком повномасштабного військового вторгнення Росії ми збираємо історії українців та українок, які постраждали від дій російських окупантів. Щоденно російські окупанти завдають ракетні удари та вбивають наших співгромадян. Ми документуємо історії наших переселенців –тих, які вимушені евакуюватися у різні куточки України та світу, але при цьому продовжують підтримувати свою батьківщину.
Ми поговорили з Олександрою, яка у перші години вторгнення перебувала у Києві і трохи згодом змогла евакуюватись та розпочати нове життя у Шотландії.
Мене звати Саша, мені 17 років. Я навчалася в школі, готувалася до ЗНО. 200 балів були моєю найбільшою метою до повномасштабного вторгнення. Я мріяла стати психологом, це була моя спеціалізація. Я активно вивчала психологію самостійно, мріяла почати індивідуальні консультації. У мене було насичене життя, бо я мала мету та йшла до неї. Я хотіла розвиватися та вступити в Київський Національний університет Тараса Шевченка, але потім, на жаль, все ось так змінилось.
Олександра у Києві до повномасштабного вторгнення, фото з особистого архіву
Яким ви запам’ятали той день, коли почалося вторгнення?
Я зовсім не вірила що таке може відбутися. Мені писали друзі, казали, що ось-ось війна почнеться, а я сміялась та відповідала, що це неможливо, бо вже пережила війну у 2014 році. Якраз напередодні всіх страшних подій в мене був спокійний настрій, крім того, що в ніч з 23 на 24 я засинала в поганому настрої, вимкнула телефон і не чула дзвінків. О десятій продзвенів будильник, і про те, що почалось вторгнення, я дізналася від хлопця, який написав мені “почалося”.
В якому місті ви тоді знаходились?
Я знаходилась під Києвом, у Вишневому. Це 20 кілометрів від Бучі та Ірпеня. З самого початку ми чули вибухи. Найстрашнішим був той факт, що наше місто знаходиться прямо на кордоні з Києвом. Усі звуки артилерії, “прильотів” та “отльотів” було чутно.
З ваших слів, ви були знайомі з війною з 2014 року, що саме ви мали на увазі?
Я жила в центрі Луганська, біля будівлі СБУ та шкіл, у яких проходили фейкові “референдуми”. Будівлю школи, де я навчалася, захопили, тоді я була у 3-му класі. Ми жили майже в епіцентрі, просто виїхали дуже вчасно. Перші звуки вибухів у своєму житті я почула у 9 років, це були вуличні бої.
Як ви можете оцінити й порівняти свої емоції та почуття, які були у вас вісім років тому та все, те що пережили після 24 лютого?
Коли ми переїхали, покинули свій дім у 14-му році, я дуже швидко виросла. Мої вчителі дивувалися тому, що я кажу та розумію. Мій внутрішній світ був взагалі не як у 10-річної дитини, бо я розуміла, що відбувалось. Війна та переїзди впливають на розвиток дитини. Тепер стосовно цієї війни 2022 року: у мене не було такого подорослішання, але з’явилась дуже сильна тривога через розуміння того, що завтра я можу не прокинутись. У всіх було таке відчуття, і цей страх мене переповнював. Тепер, коли я сама без батьків переїхала в іншу країну, я змогла пережити початок вторгнення, стала сильною людиною, але, на жаль, це сталось завдяки ненависті та агресії, яка виникла через дії орків.
Як минув ваш перший тиждень після 24 лютого?
На другий день війни ми всією родиною захворіли на грип. У нас була висока температура, аптеки були забиті, неможливо було щось купити. Ми тиждень хворіли усі разом. І рівно через 7 днів над нами пролетіла перша ракета, яку я почула, вона прилетіла у сусіднє село. Я тоді робила каву, і в мене затряслись вікна від вибуху. Це було останньою краплею для мене. Четвертого березня, рівно через тиждень після початку війни, ми терміново зібрали речі з мамою та поїхали на евакуаційному потязі до Львова, де планували пересидіти місяць. Батько залишився у Києві. Перший тиждень ми переживали страх, я майже не спала та не їла. І звісно, ці постійні розмови та пропозиції від батьків поїхати мені, щоб хоча б я вижила. Це найболючіше, що можна слухати від батьків.
Як повномасштабне вторгнення пережили ваші рідні та друзі, чи спілкувались ви з ними у перші дні війни?
Моя близька подруга жила на Троєщині у Києві, де були масові обстріли. Вони (росіяни) заходили зі сторони Вишгорода. Подруга сиділа в приміщенні школи, бо по житлових будівлях били градами. Дівчина майже не спала та просто думала, що помре. Намагаючись сховатися від обстрілів, вона писала мені: “Якщо я помру… Я тебе люблю…” Це було щиро, бо вона дійсно розуміла, що може померти. Це було складно. Мій хлопець з самого початку поїхав у село під Києвом, воно знаходиться у Васильківському районі. Їм було майже безпечно там. Він та його родина були поруч з військовою базою, яку обстрілювали. І якщо мій хлопець тримався і підтримував мене, то моя подруга була у страху. Всім було тоді складно, але ми намагались триматися разом.
Що саме ви відчували, зрозумівши, що життя остаточно змінилось з початком вторгнення?
Таке усвідомлення дуже довго не приходило. Ось ця стадія “заперечення”, коли ти думаєш: “Та ну, це на два чи три тижні, нічого не зміниться..” А потім розумієш, що вже пройшло дуже багато місяців, і як раніше вже не буде. І це відчуття пригнічує тебе. Дуже боляче. Хочеш через думки та бажання повернути час назад, коли життя було зовсім інше, як і наші цінності. А зараз я далеко від батьків, і є таке дуже різке дорослішання, якого не планувала в цьому віці.. І саме зараз я не планувала тут бути. Не хочу тут бути.
Як зараз оцінюєте рішення евакуюватись і що саме остаточно на нього вплинуло?
Я думала про це наприкінці березня, коли ми були у Львові. Тоді матусину подругу розстріляли в машині разом з її дитиною, чоловіком та собакою. Я чула і бачила, як вона розповідала про це. Останньою краплею була Буча, Ірпінь, Гостомель. Що відбувалося в Маріуполі.. Я розумію, що я хочу жити. І, на жаль, зараз я не бачу вдома свого майбутнього через війну. Тому я була вимушена поїхати.
Який був ваш шлях евакуації до Шотландії?
Після місяця перебування у Львові я разом з матусею повернулась у Київ та побачилась з батьком та бабусями. І через тиждень після цього подалась на візу в Шотландію. Вперше про це розповів мені хлопець, а за три дні ми отримали візи. Через тиждень після цього мама завершила роботу і ми поїхали потягом до Варшави, а далі літаком до Шотландії. На початку травня ми вже були в Единбурзі.
Як ви зараз оцінюєте власне рішення евакуюватися до Шотландії?
З одного боку, я рада разом з мамою та хлопцем опинитися в безпеці та мати майбутнє; з іншого боку, я дуже хочу додому. Дуже. Та постійно всередині мене дві думки: повернутися в Україну і що там робити, та як далі жити. Під час війни ти не розумієш, коли взагалі може прилетіти снаряд чи ракета у твій дім, і коли твій день буде останнім. Я рада, що зважилася на таке рішення, але дуже хочу додому.
Якими були ваші перші відчуття, коли опинилися в країні без війни?
По-перше, я не розуміла, що відбувається. В мене був стрес і неусвідомлення того, де я, що я тут роблю. Потім я починала потрохи звикати до місцевого життя і за три місяці в Шотландії звикла, мені стало легше. В перші часи було складно через те, що ми жили біля аеропорту і чули літаки. І навіть тоді приходили думки та спогади, пов’язані з війною. Наприклад, нещодавно поруч з нашим домом були салюти, й моя мама сховалась під час цих звуків. Я думаю, це залишиться з нами назавжди.
Після евакуації у Шотландію перед якими складнощами ви постали?
Різний менталітет.. Тут люди дуже розслаблені та нікуди не поспішають. За п’ять років у Києві я звикла до життя, коли все робиться швидко, та й у людей, коли в тебе немає один на одного часу. Вперше потрапивши сюди, цей стиль неспішного життя для мене був дуже дивним, бо я хочу все тут і зараз: щоб документи були готові на наступний день, а не через місяць. Тут інший ритм життя, і до цього треба звикнути.
Чи брали ви участь в протестах на підтримку України? І якщо так, чому для вас це важливо?
В мене був такий досвід. Я була в Лондоні та спілкувалася з англійцями, від яких постійно чую, що: “Винен тільки Путін. Є нормальні “хорошие” руські..”. Зазвичай чую питання: “А чи йде ще війна?”. Це нормально, що люди починають забувати, бо ці події дуже далекі для них. Але я вважаю, що найголовніше– нагадувати їм про важливість сильної підтримки та допомоги Україні. Основна мета, чому я приєднуюсь на акції протесту,– показати, що нас багато, і ми потребуємо допомоги. Нам потрібно, щоб нас бачили, чули та щось робили.
Олександра на політичному протесті біля російського консульства в Единбурзі, 2022 рік. Особистий архів
Що саме для вас означають зміни, на які ви наважились через початок війни?
Це дуже складний та важливий етап в моєму житті. Це те, до чого я не була готова, коли приїхала сюди сімнадцятирічною дитиною та залишилась сама. Це те, що робить мене сильнішою… І розуміння що немає того, що я не можу зробити. Є можливість і я можу це зробити. Це час усвідомлення власної особистості.
Чи є у вас плани на майбутнє?
Я планую завершити навчання в місцевому університеті та після цього вже думати, куди далі рухатися і як жити. Є два плани: повернутися в Україну, але я дуже переймаюся, чи зможу я там повернутися до нормального життя.. Думаю, що не зможу, бо так як раніше вже не буде. Інший варіант – залишатися тут жити, вчитися, розвиватися і приїжджати час від часу до батьків в Україну.
Що ти можеш побажати Українцям, які зараз залишаються на Батьківщині?
Перш за все, щоб вони не нехтували повітряною тривогою. Не треба як мої батьки сидіти під вікнами та казати: “Якщо прилетить, так прилетить”. Потрібно дбати про себе навіть якщо вже стільки часу пройшло з початку війни. І хочу побажати всім намагатися жити, навіть якщо війна. Бо війна нас навчила: ти не знаєш, чи прокинешся завтра. І всі речі, які відкладалися роками, зараз саме час їх робити. Це дуже погана фраза, але варто все робити та жити так, ніби це в останній раз. Люди, які залишаються в Україні, дуже сильні. Ви неймовірні.. Я пишаюся тим, що в нас є такі українці, які намагаються жити далі та допомогати армії.
Підтримайте Україну зараз!
Повномасштабне російське вторгнення в Україну триває вже 8 місяців. За цей час російські окупанти знищили та пошкодили тисячі житлових будинків. Близько 5 мільйонів українців і українок стали біженцями. Багато українців наразі знаходяться в окупації. Люди не мають доступу до чистої питної води, якісного зв’язку, їжі та безпечного місця для проживання. Підтримайте українців за цим посиланням.