UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо громадян України, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, викладачі, історики, журналісти, які також з початку війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, є громадськими діячами. Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Дариною Синицькою — журналісткою-розслідувачкою проєкту Dozorro в Transparency International Ukraine. Дарина народилася на Донеччині, навчалася у Донецьку й у 2014 році була вимушена евакуювати, разом з ініціативною групою, свій університет на підконтрольну Україні територію. Після закінчення навчання переїхала до Полтави й почала працювати журналісткою у місцевому виданні. Після повномасштабного вторгнення Росії понад півроку жила у Львові, а нині переїхала до Києва.
Дарина Синицька, журналістка проєкту Dozorro в Transparency International, фото з особистого архіву
Можете пригадати, де ви були 24 лютого, шо взагалі відбувалось у вашій голові тоді, про шо думали, чого, можливо, найбільше боялись?
24 лютого я була в Полтаві й оскільки тоді ще мала звичку вимикати інтернет на телефоні на ніч, не прокинулася о 5-й ранку він новин і звуків, як більшість українців. Близько 7-ї мене розбудив дзвінок брата, який з дружиною був уже напівдорозі з Харкова. Вони проклали маршрут через Полтаву на захід і питали: чи їду я з ними або лишаюся в місті. Мої батьки також вже їхали з Донеччині. Тож я вирішила їхати, щоби принаймні мати можливість допомогти родині в дорозі. Страху й паніки не було – лише чітке розуміння, що треба діяти й мати в запасі кілька планів на різні випадки подальшого розвитку подій. Переживала тільки за рідних, які стомилися в дорозі й могли потрапити в ДТП, враховуючи стан проїзду з 24 лютого. І моя холодна голова та широка база контактів дійсно стала в нагоді – і в дорозі, і вже по приїзду.
Знаємо, що медіа, особливо іноземні, багато писали про можливу війну ще задовго до її початку. Чи передбачали ви щось подібне взагалі для себе?
Я мало вірила, що повномасштабне вторгнення відбудеться, але не виключала такого варіанту. З рідними ми заздалегідь проговорили варіанти дій і я радила їм зібрати тривожні валізки, оскільки Харківська і Донецька області були у більшій загрозі, ніж Полтавська. Сама ж я нічого не готувала і не збирала.
Якщо порівнювати з періодом до 24 лютого, то велика війна хіба посилила ті вектори, за якими складалося моє життя, й прискорило процес прийняття рішень. Наприклад, і до 24 лютого я мало вірила в “хароших рускіх”. Після ж лише впевнилася у цьому.
Ви прожили в Полтаві останні вісім років, після того, як в 2014 були змушені покинути свою рідну землю через російське вторгнення. Як постраждало місто, де народились, внаслідок великої війни 2022 року, чи стежили за цим, особливо якщо порівнювати з 2014 роком? Чи завдали перші дні, тижні війни великих руйнувань місту? Це був час, коли, здавалось б, обстрілювали кожен куточок України. І яка там ситуація наразі?
Я поїхала з Донецька у 2014-му, бо планувала лишатися там після навчання, але місто вже було окуповане. Місто ж, в якому я народилося, з того часу і до сьогодні, окупація минула. Оскільки це маленький провінційний населений пункт без особливо важливої інфраструктури й географії, цілеспрямовано його не обстрілювали й не захоплювали. Втім, окремі влучання були й навіть не на околицях. Про всяк випадок сильно уточнювати не буду. Додам тільки, що нині у місті скоріше немає світла й води, ніж є. В якомусь плані його навіть врятувало те, що, попри 10-річчя обіцянок, його так і не газифікували. Тож, принаймні, опалення в людей є — на вугіллі, пелетах тощо.
Руйнування від російських снарядів, фото з рідної місцевості Дарини Синицької
Чи стала Полтава для вас уже другим домом, з яким багато що пов’язує і куди хочеться повертатись? Чи є бажання повернутись все-таки на рідну землю в якомусь не дуже далекому майбутньому, коли війна закінчиться?
Гадаю, можна сказати, що Полтава стала мені рідною. Я вдячна їй і тим людям, з якими я там познайомилася, зокрема, за те, що допомогли “закрити” прогалини в моїй гуманітарній освіті. Я вже двічі їздила в гості в Полтаву, але наразі можу сказати, що цей етап закінчено. Навряд чи я повернуся в місто на довгий час, але відвідувати періодично буду — на альтаночку, за галушками та її, таким не схожим на інших, мистецтвом.
За ці майже десять місяців великої війни які історії, моменти, люди найбільш закарбувались у вас в пам’яті? Як позитивне, так і негативне.
Найбільше мене вразили самі українці — їхня стійкість і готовність допомогти один одному попри все. Показовою є історія про те, як прямо 24 лютого на виїзді з Полтави наша машина застрягла в багнюці на узбіччі й ризикувала перекинутися. Біля нас зупинялися майже всі й пропонували допомогу. Врешті наш легковик витягли за допомогою двох інших автомобілів і троса, а водії поїхали лише, коли впевнилися, що авто неушкоджене.
Негативне враження, як не дивно, також залишили по собі люди. До моєї полтавської квартири, яка стояла порожня з моїми речима, попросилися харків’яни, які тікали від обстрілів. Без питань, додаткових уточнень і вимог, я дала згоду (бо ж мають українці допомагати один одному). Та, коли за 9 місяців, я приїхала забрати решту речей, щоб переїхати, то виявила, що частину з них вкрали. Після обміну інформацією з тією родиною, яка живе в квартирі зараз, стало зрозуміло, що чоловік, який евакуйовував людей з Харкова, розміщував там значно більшу кількість людей, ніж про них знала я чи власниця квартири. Він запропонував компенсувати вартість вкраденого, більша частина якого була мені більш важлива емоційно, ніж вартісно. Та коли я назвала суму, він влаштував торги й намагався перекласти відповідальність на родину, що зараз живе у квартирі. І ось це був найбільш неприємний момент, від якого стало навіть гидко.
Якою є ваша діяльність у журналістиці сьогодні, з якими темами працюєте найбільш?
Як я і сказала раніше, з великою війною я лише посилила ті напрями, які вела до того. Тож я переїхала до Києва, відійшла від новин і переключилася виключно на розслідування та аналітику. Зараз працюю журналісткою-розслідувачкою на Dozorro у Transparency International Ukraine.
Як змінила ця війна вашу щоденну діяльність?
У перші дні чи навіть місяці я працювала майже цілодобово й не розлучалася з телефоном. Постійно треба було про щось повідомити чи роз’яснити читачам, комусь допомогти, щось відшукати, когось спрямувати чи познайомити. Тоді усі емоції ніби законсервувалися і я відчувала себе логістичною машиною з кількома функціями, одна з яких – видача новин. Пам’ятаю, що навіть смаку їжі я майже не відчувала – їла, щоб працювати далі. Коли ситуація більш-менш стабілізувалася, я зрозуміла, що далі в такому режимі працювати більше не зможу. Вирішила перейти у більш грунтовну журналістику, яка би дозволила займатися лонгрідами й аналітичними дослідженнями.
Можливо, ви є залучені в якихось організаціях, волонтерських, громадських, які допомагають нашим військовим, цивільним, надсилають якусь гумдопомогу, наприклад, одяг, зброю, їжу тощо.
Можете поділитись цією інформацією, може, є Фейсбук сторінки таких фондів/ людей, яким можна довіряти, щоб наші читачі також могли долучитись і посприяти новим перемогам на фронті?
Про великі фонди — такі як ПЖ чи фонд Притули — всі знають. Й мені здається, що донатити туди є найефективніше. Та оскільки так багато було питань про Полтаву, то розповім про місцевий благодійний фонд «ВІКТОРІЯ». Це проєкт волонтерів і благодійників, покликаний допомогти українським військовим, що боронять Україну. Зараз він реалізовує програму «Крила для ЗСУ» спільно з командою професійних розробників та авіаконструкторів. Волонтери збирають кошти на безпілотники власного виробництва.
Як складалась доля у ваших друзів, знайомих, близьких під час війни, чи маєте когось, хто був змушений виїхати за кордон, або ж зараз на війні?
Мої батьки та брат з дружиною досі живуть у Львівській області, хоч дуже хочуть додому. Більшість моїх рідних, знайомих і друзів лишилися в Україні. Кілька приятелів пішли в ЗСУ. Більшість з них були АТОвцями.
З наближенням новорічних свят склалась така чудова традиція загадувати бажання на наступний рік, мріяти про те, чого ми найбільше хочемо досягти/ отримати. Чи є у вас такі цілі на 2023, чого хочете від себе найбільше досягти? І взагалі яким бачите наше життя у новому році?
Гадаю, бажання зараз одне в усіх українців — звільнити наші землі від російських військ і загарбників. Хочеться вірити, що це відбудеться вже у 2023-му, але налаштовую себе на довший спринт. Тож все моє життя зараз — це спроби якомога більше та якісніше допомогти країні з тієї сфери, якою я володію: долучатися до реформ, впливати на законотворчість і виявляти корупцію, щоби Україна вистояла як держава й розквітла після перемоги.