UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо наших земляків-українців, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, викладачі, історики, журналісти, які з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, своїми матеріалами доносять правду про найболючіші теми, які у всіх на вустах. Своєю історією війни, думками щодо подій сьогодення з нами поділилася Тетяна Козирєва. Тетяна – відома українська журналістка, працює переважно в сфері розслідувань, також висвітлює війну в Україні для західних видань.
Тетяна висвітлює топкорупцію та відмивання грошей серед ділової еліти Америки, Росії та України. Є фіналісткою Пулітцерівської премії за серію розслідувань FinCEN Files, проєкту BuzzFeed News та ICIJ (Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів). Вона також працювала над Pandora Papers, розслідуванням Міжнародним консорціумом журналістів-розслідувачів (ICIJ). Висвітлювала Революцію Гідності 2014 року, анексію Росією Криму та військове вторгнення на сході України для «Громадського телебачення». Вона була співзасновником posipaky.info, вебсайту, який допомагає відстежувати бізнес-інтереси депутатів. Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Тетяна висвітлювала війну для The Telegraph, Sky News, Pittsburgh Post-Gazette і The New York Times. Наразі Тетяна навчається в Гарварді, на одній з найкращих журналістських програм світу – The Nieman Fellowship.
Тетяна під час роботи в проєкті “Слідство. Інфо”, розслідування про українських корупціонерів
Ми вже понад 10 місяців так живемо в цій реальності великої війни. Можете розповісти, будь ласка, де ви були, чим займались 24 лютого 2022 року, як осмислювали ті жахливі для нашої країни події? Чи готувалися до чогось подібного ще раніше?
24 лютого я прокинулася о 4 ранку, як і більшість населення України. Розбудили вибухи за вікном. Початок війни не був для мене шоком, адже я слідкувала за повідомленнями про “imminent invasion” у міжнародних медіа з осені 2021. Пресконференція Путіна наприкінці грудня підтвердила, що вторгнення РФ на територію України – лише питання часу, тому я відклала усі свої розслідування і замість новорічної відпустки та святкування Різдва працювала над історіями про підготовку України до вторгнення. Так разом із колегами із The Telegraph ми написали чимало історій про тренування Територіальної оборони та винищувачів Повітряних Сил України. Ми також їздили у села на кордоні із Росією і Білоруссю дізнатися, чи готуються там до евакуації місцеві жителі. Також встигли ще злітали у Харків, поговорити із ветеранами та волонтерами міста, із якого, за словами джерел у розвідці США, мало початися повномасштабне вторгнення в Україну. Словом, на момент, коли російські війська перетнули кордон, я вже була ментально до цього готова – у мене завжди із собою був паспорт, готівка, кредитка і турнікет. Крім зібраної тривожної валізи, удома чекав бронежилет і каска. На випадок термінової евакуації, у нас були орендовані машини, якими ми зрештою користувалися декілька місяців поспіль для пересування між містами. 24-ого лютого ми працювали у полі, фіксували, як люди у відчаї намагаються залишити столицю, знімали пробки на виїзді із міста, черги на залізничному вокзалі. Тоді мене найбільше вразила історія молодої пари із немовлям, яку ми зустріли на платформі метро Золоті Ворота. Вони були настільки розгублені та дезорієнтовані, що залишили квартиру з одним підгузком і двома скибками хліба. Початок війни для них був як сніг на голову – чимось неочікуваним, вони не знали куди йти та що робити.
Потім ми їздили до Польського кордону, писали звідти про гуманітарну кризу, як українцям доводиться по декілька днів жити в автівці, щоб дістатися жаданої безпеки за кордоном. Якийсь час працювали в Одесі та Миколаєві, Дніпрі й Запоріжжі. Зустрічали конвой перших маріупольців, яким вдалося виїхати після декількох місяців облоги міста. Були на Донбасі, у Лисичанську за мить до окупації, у Краматорську після ракетного удару по вокзалу. У Пісках потрапили під обстріл, то довелося трохи посидіти у бліндажі, попити чай із військовими на фронті. Їздили у деокуповані села Харківщини. Там, звісно, теж було трохи жаркувато. І я не про погоду.
Робота на фронті, Тетяна разом із колегами-журналістами та військовими
Так, з того, що я мав змогу знайти онлайн про Nieman Fellowship: “Стипендія центру Nieman запрошує журналістів зі всього світу. Серед вимог – досвід роботи у сфері журналістики від 5 років. Відібрані стипендіати проведуть два повні семестри в Гарварді.” Можете розповісти про свій досвід як стипендіатки цієї премії, як вдалось потрапити туди, яким був конкурс, як взагалі починалась ця нова сторінка у житті?
Стипендія Nieman Fellowship – одна із найпрестижніших журналістських стипендій у світі, подаються найкращі журналісти з усіх куточків планети – конкурс шалений. Я подавалася три роки поспіль. Через коронавірус два попередні роки кількість міжнародних студентів була обмежена. Лише з третього разу пощастило потрапити у цю когорту, тому, звісно, я погодилася, попри той факт, що Україна нині у центрі уваги усіх міжнародних медіа.
Як мені вдалося? Думаю, це не випадковість, а багато років важкої праці. Як то кажуть, спершу ви працюєте на ваше резюме, а потім воно працює на вас. Якщо глянути правді в очі, то небагато в Україні незалежних журналістів із міжнародним досвідом, на жаль.
Спершу у США було трохи некомфортно, дратувало, що звичайні перехожі знають дуже мало про війну в Україні. Загалом важко емоційно бути так далеко від України зараз. Перших місяці два-три я все не наважувалася вимкнути сповіщення про повітряну тривогу і вийти з усіх чатів у Телеграмі. Але тут неможливо інакше, в якийсь момент вирішила для себе, що оскільки я вже тут, то час варто використати ефективно – отримати знання, які були раніше недоступні.
Стипендіанти цьогорічної програми Nieman Fellowship (Тетяна – другий ряд зверху, в правому кінці остання)
Тетяна Козирєва, Гарвард, США
Над чим працюєте сьогодні в Гарварді? Що найбільше до вподоби вам в американському підході до навчання? Що ви хотіли б перейняти в американців і включити це в українські школи журналістики?
Американський підхід до навчання дуже відрізняється від українського. Тут відразу можна побачити план курсу, який пропонує професор. І в залежності від того чи цікавий мені особисто цей план, вирішити для себе – чи беру я цей курс, чи ні. Можна сходити на ознайомчу лекцію, щоб пересвідчитись, що стиль подачі професора тебе влаштовує. Є, наприклад, курси, де професор заходить до аудиторії, пропонує тему до дискусії та всю пару не втручається у розмову. Просто спостерігає. Якщо коротко, то є тут доволі контроверсійні стилі викладання. Але студенти самі вирішують, що їм студіювати. Ніхто не нав’язує адженду. Зрештою, можна на будь-якому етапі відмовитися від курсу. Професори тут до цього дуже толерантні. Такий досвід я б радила українським університетам переймати. Думаю, це не лише про свободу, але й про майстерність до самоорганізації та довгострокового планування.
Інша ключова відмінність – якщо ти прийдеш на лекцію без прочитаного домашнього завдання, то здаватиметься, що пара японською. Це надзвичайно мотивує готуватися. В середньому це по 50-100 сторінок на пару. Більшість студентів тут беруть не більше 4-5 курсів за семестр, адже темп шалений, як і обсяг нової інформації. Спершу може здатися, що курс дуже базовий і мало нової інформації, але це помилкове перше враження зникає дуже швидко. Не помічаєш навіть, як швидко минають оті дві години в класі.
Як часто спілкуєтеся з іноземцями в рамках цієї програми саме про Україну? Про що найбільше питають, чим найбільш цікавляться?
Половина нашої групи – американські журналісти, інша половина – журналісти із різних куточків планети. Усі мої одногрупники, звісно, слідкують за новинами, вторгнення Росії в Україну ні для кого із них не новина. Декілька журналістів із моєї когорти висвітлювали війну в Україні. Наприклад, фотограф Magnum Мойзес Саман їздив не лише у Львів, але й у Київ і Харків, бачив все на власні очі.
Щоразу, коли в Україні відбуваються якісь жахливі події, мої одногрупники намагаються мене якось підбадьорювати. Усі, звісно, розуміють, що для мене війна в Україні – це дуже особиста історія, історія мого дому, моїх рідних, моїх друзів. Важко у цьому залишатися об’єктивним і відстороненим. Це власне – найбільший виклик нині як для мене особисто, так і для всієї української журналістики загалом.
Чи подобається як висвітлюють тему України в США, чи бачите, можливо, якісь стереотипи стосовно українців?
Загалом наразі про Україну пишуть набагато менше, ніж на початку війни. Є відчуття інформаційного голоду, але водночас і втоми від цієї теми. Незнайомці на вулиці можуть запитати “війна ще не закінчилася?” А потім зазвичай пояснюють своє питання тим, що “у медіа про це вже нічого не пишуть”. Інформації стало дійсно дуже мало. Як правило – це один матеріал на всю газету чи журнал. Часто – це випуски без матеріалів з України. І часто це не через політичні уподобання медіа, а банально через економічні причини.
Треба усвідомлювати, що висвітлювати війну – це збитково для міжнародних медіа. Як правило, їдуть високооплачувані журналісти, кожен із них має консультанта із безпеки, декілька продюсерів, водія, оператора чи фотографа. Чим довше триватиме війна, тим більший ризик, що увага до неї згасатиме.
Тетяна разом з Мирославою Гонгадзе представляла українських журналістів на врученні Пуліцерівської премії 2022 року
Наш проєкт орієнтований перш за все на студентів журналістики, які тільки опановують це ремесло. Які настанови ви можете дати молодому поколінню журналістів, що прагне заявити про себе світові, працюючи в найбільш екстремальних умовах війни, які можна уявити? Можливо якісь уроки, що почерпнули для себе з власного досвіду в Україні чи за період навчання в Гарварді?
Думаю, найцінніша порада для тих, хто хоче опанувати ремесло журналістики, – це краще раніше аніж пізніше усвідомити, що таке журналістика, чим вона відрізняється від пропаганди та PR. Я б порадила читати New York Times і дивитися BBC, слідкувати за репортажами та читати мемуари світових журналістів як Кларисса Вард (CNN). Без сумнівів, вивчати іноземні мови, брати курси в кращих університетах світу – чимало їх доступно безплатно онлайн. Звичайно, для того, щоб працювати в умовах війни, потрібна чимала підготовка, безпекові тренінги, тренінги із першої допомоги, тренінги щодо того, як говорити із людьми, які пережили чи переживають травму… Останнє, як на мене, дуже недооцінене в Україні уміння. Зрештою, важливо попрацювати з іноземними медіа, із військовими журналістами із чималим досвідом роботи у зонах воєнних конфліктів. Знання надзвичайно важливі, але не менш важливий досвід.
Про що мрієте особисто, коли повернетесь додому з Гарварду?
Зараз важко про щось мріяти та щось планувати на пів року вперед. Звісно, мрію, щоб швидше війна закінчилася та Україна повернулася до кордонів 2013 року. Я думаю, що лише у такому сценарії можливий довгостроковий мир. Але мрії не завжди збуваються, а диктатори не завжди прагнуть миру. Мені особисто після навчання, звісно, хотілося б повернутися до звичного мені жанру, розслідувань фінансових злочинів. Хоча поки виглядає так, що розслідування воєнних злочинів ще довго будуть пріоритетним напрямком роботи, тому у першому семестрі Гарварду я взяла курс “Laws of war” і треба визнати, що дізналася чимало нового для себе. Не все так однозначно, коли мова заходить про міжнародне гуманітарне право. Існує чимало лазівок, якими президент Росії майстерно користується на свою користь. Якщо говорити про осяжні плани, які я можу реалізувати найближчим часом, то думаю, це буде книга про війну.