UA
EN
З початком повномасштабного вторгнення Росії ми збираємо історії Українців та Українок, які постраждали від дій російських окупантів. Щоденно російські військові завдають ракетні удари та вбивають наших громадян. Ми документуємо історії Українців, які вимушені евакуюватися у різні куточки України та світу, але при цьому продовжують підтримувати Батьківщину.
Сьогодні ми поговорили з Олександрою Романків, яка у перші години вторгнення перебувала у Харкові, через деякий час змогла евакуюватись та розпочати нове життя у Шотландії.
Олександра Романків. Фото: особистий архів
Яким ви пам’ятаєте 24 лютого 2022 року?
До початку вторгнення я жила та працювала у Харкові. Навчалася у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого та працювала репетиторкою. Перший місяць зими був найкращим в моєму житті.
Я пам’ятаю вечір 23 лютого. Останній місяць багато хто говорив про війну і ми вже заморились її “чекати”. Памʼятаю останні два дні до початку вторгнення. Я сиділа разом з одногрупниками на парах, ми спілкувалися між собою: “Боже, хоч би завтра дійти в універ. Може, завтра почнеться війна..”
В той день ми лягали доволі пізно.
У вас було відчуття чогось неминучого?
Так. Щось таке було. У той день ми лягли о другій ночі та прокинулись о четвертій ранку.. Мої сусіди розбудили мене та сказали, що почалася війна. Спочатку я думала, що вони жартували, ну як це… Ми тільки то розмовляли й жартували на цю тему і боже, як я тоді хотіла спати. У Салтівському районі Харкова вже було чути вибухи. Ми всі побігли у підвал дому, де перебували без їжі та води перший час. Нікуди не виходили, а з грошима була проблема: в магазинах приймали тільки готівку, а у більшості гроші були на картках.
Як переживали початок війни?
Перші два тижні після початку вторгнення я була у Харкові. Ми ховалися у підвалі житлового будинку, тому що не було зрозуміло, куди прилетить наступного разу. На сусідній вулиці вже було видно зруйнований будинок, і нам було дуже страшно це усвідомлювати. Ми постійно чули вибухи. До цього я жила на сьомому поверсі, куди підійматись було дуже страшно.
Чи спілкувались ви з рідними та друзями у перші дні вторгнення?
Мої батьки, які жили у Полтавській області на той час, дуже хвилювались за мене. Всі мої друзі знаходились у Харкові, ми одразу намагалися встановити зв’язок. Вони сиділи у підвалах без їжі та води. У кожного зазделегідь ще були тривожні валізки, але за тиждень до початку війни ми їх розібрали, не були готові до всього цього.
Чи постраждав ваш навчальний заклад після перших російських ракет? Як відреагувало керівництво університету на ці події?
Переважно від обстрілів постраждали гуртожитки, які знаходились біля невеликого аеродрому (що не мав військового значення). До цього часу в нашому університеті було переважно онлайн навчання. За тиждень до початку війни наш ректор Анатолій Павлович Гетьман, який знаходився у Туреччині, підписав наказ про вихід на навчання, і багато студентів повернулося до Харкова. І ось це почалось.
Чи були у вас люди, які постраждали від російського вторгнення?
У перші місяці так, оскільки багато хто жив у Харківській області. Через масштабні обстріли Харкова моя краща подруга повернулася у Балаклію з думкою, що у невеликому місті буде спокійніше. Але потім вона опинилася в окупації, тривалий час не мала можливість безпечно евакуюватися та вийти на зв’язок. Їхній будинок був зруйнований. Пощастило, що тоді у деяких людей на кінці міста працював інтернет і через деякий час вона змогла зв’язатися зі мною.
Що ви відчували, зрозумівши, що життя остаточно змінилось після початку вторгнення?
Я думала, що це якісь жарт і воно повинно швидко закінчитися. В перший день я взагалі від жаху не могла нічого зрозуміти. Не хотіла вірити що це правда, а після цього… Я вирішила поїхати до батьків. Наступний місяць був напруженим: всі щоденно тільки і перевіряли новини та постійно їх обговорювали. Тоді взагалі не можна було нічого планувати.
Як зараз оцінюєте власне рішення евакуюватись та що саме на це вплинуло?
По перше, небезпека для власного життя. Спочатку у Харкові було дуже страшно: постійні повітряні тривоги та обстріли міста. Живеш в емоційній напрузі. Я ніколи у власному житті не відчувала такого стресу. А потім, через кілька тижнів, російські війська вже стояли біля міста, поруч з нами була Охтирка, яку дуже сильно бомбили. Тоді ми вирішили евакуюватися.
Які були ваші перші відчуття, опинившись в країні, де немає війни?
Спершу я жила у Польщі, де чекала на шотландську візу. Я пам’ятаю той день, коли вшановували пам’ять загиблого президента Польщі та лунали сирени, від яких я прокинулася з відчуттям жаху. Це був інший світ, в якому люди продовжували жити, і я навіть відчувала образу через те, що в Україні цього немає, а в іншому світі життя продовжується. Хоча поляки дуже нам співчували.
Після евакуації у Шотландію перед якими труднощами ви постали?
Я повернулася у Польщу через кілька місяців, щоб зустрітися з родичами та близькими людьми. Я не бачила їх з початку вторгнення, нормальне життя обірвалось. Ти живеш, не знаючи, що робити далі. В Україні я навчалася та працювала в юриспруденції, але тепер в новій країні моя освіта нічого не коштує. Потрібно починати все з початку. Іноді складно знайти нові знайомства. В мене є українські друзі та гарна спонсорка, з якою ми живемо як родина, ходимо до інших у гості, спілкуємося з її друзями.
Олександра в Единбурзі, Шотландія. Фото: особистий архів
Як ви зараз оцінюєте рішення евакуюватися в Шотландію?
Позитивно. На жаль в Україні зараз проблеми з роботою, а тут я можу працювати та допомагати батькам. Зараз я в безпеці, мені не потрібно за це турбуватися.
Чи брали ви участь у протестах на підтримку України?
Так. В травні цього року я була на протесті Кракові. Для мене важливо брати участь у протестах на підтримку України передусім, щоб підтримати тих людей, які залишилися на батьківщині. Я думаю для них це важливо, а для нас… Ми маємо говорити про Україну, закликати світову спільноту не забувати про війну, яка ще триває. До речі щовечора я чую на радіо, як обговорюють війну в Україні.
Що саме для вас означають зміни, які стались у вашому житті після 24 лютого?
Я розумію, що до цього моменту в мене не було такої можливості, яку маю зараз: навчатися та жити у Великій Британії. Але я також усвідомлюю, яке класне було життя до війни: могла бачитися з родиною та спілкуватися наживо з друзями. А зараз я не відчуваю себе як вдома.
Які у вас плани на майбутнє?
У наступному році я планую вступати до Единбурзького університету. Цьогоріч вже не встигаю цього зробити. Я щотижня займаюсь англійською мовою з репетитором. Мені подобається ця країна, незважаючи на жахливий клімат. Тут дуже все організовано.
Хочу сказати Українцям, які залишилися на батьківщині, що вони неймовірно мужні та сильні.
Підтримайте Україну зараз!
Масштабне російське вторгнення в Україну триває вже 6 місяців. За цей час російські окупанти знищили та пошкодили тисячі житлових будинків. Близько 5 мільйонів Українців і Українок стали біженцями. Багато Українців опинилися в окупації. Люди не мають доступу до чистої питної води, якісного зв’язку, їжі та безпечного місця для проживання. Підтримайте українців за цим посиланням.