UA
EN
До подій, що охопили нас 24 лютого, дев’ятнадцятирічний Микита був студентом КНУ ім. Тараса Шевченка, а також гравцем у теніс. Війну хлопець зустрів у місті-герої Буча, від першого до останнього дня окупації населеного пункту пробув у ньому, застав 5 ротацій ворожого війська та поділився з нами своїм досвідом всього пережитого під час цих трагічних подій.
Фото ілюстративне (Getty Images)
Про терміни окупації, умови життя під рашистською навалою
На жаль, війну я зустрів відразу, з самого початку, адже першим місцем, куди пішли рашисти, була Київська область. Буча, звичайно, входила в ці міста. Тобто вже на третій день вони були тут, і перший свій обстріл вони здійснили саме по Бучі. Після цього обстрілу, на жаль, було пошкоджено багато будинків, в тому числі й мій житловий комплекс, що був обстріляний протитанковими патронами, бронебійними й трасувальними снарядами. Внаслідок ворожої атаки вигоріло дві квартири та загинула одна людина; як з’ясувалося пізніше, ця особа була навідником росіян.
В окупації я провів понад місяць: з 26 лютого й до 2-3 квітня. Я був зі своїми рідними – це допомогло мені її пережити та витримати все це. Умови життя були більш-менш нормальні, адже сусіди допомагали іншим з їжею та питною водою. Не на руку нам зіграла лише погода, адже через холод та мороз у багатьох відчувалась легка простуда. Хоча люди, що виїхали, залишали також і ліки, тому період окупації ми змогли пережити відносно терпимо. Коли рашисти зайшли в наш ЖК, вони облаштували свій штаб та пробули там один місяць. Нас тоді не випускали на вулицю, ми були наче під замком. Люди, які залишились в секції разом з нами, до 6 осіб, жили у своїх квартирах, виходити ми могли лише на сходовий майданчик. В інших же секціях нашого ЖК люди взагалі жили в підвалі, де їх закрили, та де вони три тижні жили без сонячного світла. 31 березня орки вийшли з Бучі й 5 днів була “сіра зона”, коли українські збройні формування ще не зайшли в населений пункт. Саме тоді прокинулися мародери, які залишилися тут, і з ними також доводилося боротись. Вже 4 квітня в місто зайшли перші групи територіальної оборони та ЗСУ і підняли синьо-жовтий прапор – це була радісна новина для нас. Після цього настав період відбудови, який затягнувся на довгий час, і станом на кінець літа Бучу ще досі відбудовують. Не візьму на себе відповідальність сказати, на скільки відсотків місто відновлене, але мій ЖК, на жаль, відбудований менше ніж на половину.
Про обстріли, контакт з рашистами та погрози
Через те, що в місці мого проживання базувались російські військові, воно часто піддавалось обстрілам, але, на щастя, снаряди в мою секцію майже не влучали. Хоча в останні дні, коли росіяни збирались відступати, відбувся один з найбільш серйозних обстрілів моєї секції, в якій перебував ворог, – тоді ми сиділи у підвалі. А загалом по всьому ЖК буквально кожен день були “прильоти”, але снаряди не розривались, або якщо й були попадання, то ми в той момент знаходились в безпечному місці.
Ми, звичайно ж, не хотіли попадатись окупантам на очі та спілкуватись з ними, але, на жаль, нас до цього примушували. Вони ставили весь час одноманітні питання: “Хто ми? Чому ми тут залишились? Що ми тут робимо?” При цьому кожен з них вважав себе героєм, адже думав, що спіймав диверсанта. Звичайно, були й погрози з ненормативною лексикою, які підкріплялися моральним тиском, адже у них була зброя, заряджена бойовими патронами.
В моїй секції перебувало небагато людей, всього кілька сімей. Їхні командири знали, що ми знаходимось в ЖК, і давали накази не чіпати нас. Так насправді й відбувалось, тому нам пощастило більше, ніж іншим людям, які знаходилися в Бучі під час окупації. Але, звичайно, було багато інших негативних моментів: 5 ротацій ворога, 5 разів вони змінювалися, а кожна зміна – приблизно 500 осіб, тобто багато людей ходило та мародерило навколо нас, в нашій секції. А в інших секціях вони взагалі жили весь час, адже в них там був штаб. Ну і насправді найбільше лякало те, що вони будуть робити щось погане з нами, або їх будуть обстрілювати, внаслідок чого можемо постраждати й ми.
Про найстрашніший випадок
Скоріш за все, найстрашнішим випадком була зустріч та знайомство з рашистами. Ми мали певне уявлення про них й до того ж були налякані, бо розуміли, що багато кого вони розстрілювали, допитували й тому подібне. Нам теж пригрозили цим, але далі слів, на щастя, не зайшло. Тому так, це був найскладніший момент, коли нам сказали, що нас розстріляють, і ми маємо тікати з власних домівок. Але обійшлося, і через деякий час ми зрозуміли, як нам тоді пощастило. При цьому я не можу виділити якийсь один конкретний день, адже кожен день був страшним, а кожна хвилина перебування з ними була небезпечною.
Про перші дії після окупації
Під час окупації я не міг виходити на зв’язок, але знав, що мене шукають рідні та близькі, мої однокурсники в інституті та всі, кого хвилювало моє місцеперебування, особливо ті, хто знав, де я знаходжусь за останніми даними. Тому першим моїм ділом було сповістити про себе як можна більшій кількості людей, щоб ніхто про мене не хвилювався, і кожен знав, що зі мною все нормально. На жаль, це не вийшло зробити моментально, лише через декілька днів.
Тоді був холод та дощі, і я знав, що мені треба захистити своє майно, тому спробував його відновити: заклеїв вікна й загалом зробив так, щоб було максимально комфортно та тепло жити в тих умовах. До речі, я не мав автотранспорту, адже знав, що його зламали та “розкурочили”: були розбиті вікна та дах.
Фото ілюстративне (Getty Images)
Про те, що змусило залишитись в Бучі
На те, що ми лишились в Бучі, вплинуло багато факторів. Перші дні – це паніка та страх, здавалось, що це пройде, і не буде такого, що потім сталось. З часом евакуацій ставало менше, також був страх їхати в один кінець, адже є багато випадків, коли люди в паніці виїжджали і, на жаль, гинули (в дорозі від російських обстрілів – ТР). І вже в останні дні, коли в наш ЖК зайшли орки та дали нам можливість евакуюватись, ми не зібрали потрібну кількість людей, а їхати однією чи двома машинами не можна, адже це може закінчитись дуже погано.
Про отриманий досвід та новий світогляд
Після отриманого досвіду я розумію, що варто бути більш спокійним, не панікувати та не боятися. Звичайно, досвід не з найкращих, але, можливо, саме мені потрібно було це пережити, щоб чогось навчитися, щоб зрозуміти ключові моменти в житті для себе, ну і, власне, щоб набратися хоч і поганого, але досвіду.
Також я вважаю, що ці події внесли певну лепту в мій світогляд та змінили його. Як саме? В першу чергу, я став більш універсальним, знаю, як діяти у критично-складних ситуаціях, як розмовляти з найзапеклішим ворогом, як зберегти власне життя та життя своїх близьких. На що я дивлюсь по-іншому? На людей, які першими покинули місця окупації й, можливо, останніми повернулись, але при цьому шляхом обману стверджують, що пережили найстрашніші моменти, і знають «краще» за всіх, як треба діяти в такого роду ситуаціях. І я звернув увагу, що чим далі такі люди перебували від місця окупації, тим більш яро та критично вони говорили нам, як ми маємо діяти. Але якщо трохи пофантазуємо та змоделюємо ситуацію, в якій ці люди залишились тут, то такого вони б точно не казали. Тому на нечесних людей, які зачіпають подібні дуже болючі для інших теми, я дивлюсь вже з іншої сторони.
Про сьогодення та майбутнє
Зараз я займаюсь саморозвитком, готуюсь до нового навчального року, вивчаю нові кордони, досліджую нові починання та шукаю себе. А також я пишу власну книгу про пережиті хвилювання, про мої почуття В ній я хочу розповісти власну історію, яка відбулася, максимально детально та доступно для кожного. І оскільки я не залишаю контактну інформацію про себе, то й книгу я також не хочу рекламувати. Просто бажаю, аби люди знали, що скоро я маю її дописати, і можливо, хтось з цього інтерв’ю впізнає мене як автора книги, і у викладених історіях знайде щось спільне зі мною.
Пережитий досвід, звичайно, вплине на мої плани на майбутнє. Можливо, я захочу змінити щось в собі чи в Україні в цілому і намагатимусь не доводити нічого у своєму житті до критичних моментів, а всі насущні проблеми буду вирішувати шляхом мирних переговорів. І навіть якщо доведеться застосовувати мову сили, на будь-якому з рівнів, то робитиму це я більш продумано та з меншими втратами.