UA
EN
Журналістка, волонтерка Ліза Бикова про війну та наше майбутнє
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним. Молодь, яка має активну громадську позицію. Однією з таких студенток є Ліза Бикова. Ліза навчається в Київському університеті імені Бориса Грінченка, 2 курс, на факультеті журналістики. Нещодавно приїхала до Німеччини, проживає у спільноті українців, де разом організовує проєкти на підтримку України і намагається звернути увагу європейської спільноти на те, що війна продовжується.
Можеш пригадати, будь ласка, де ти була 24 лютого 2022, як взагалі сприймала страшні події того дня?
Вночі, точно не пригадую, десь о десятій, перед самим введенням надзвичайного стану… Я зі знайомим поїхали в рідне місто Черкаси з Києва, це була незапланована поїздка, просто з’явилася можливість поїхати додому на пару днів і я вирішила нею скористатися.
В той день я заснула пізно, а саму війну проспала разом з усією сім’єю. Я прокинулася о 8. У сестри був день народження, тому ніхто з нас не дивився в телефони, всі побігли на кухню: робити останні приготування до “свята”, яке запам’яталося на все життя, на жаль, не моїй сестрі, а всій Україні.
Ми привітали, я збиралася знову лягти спати. Але почула одну жахливу фразу від мами: “росія напала на нас по всій території, Київ бомблять”. Я відчула щось типу транса, знаєте, коли одна фраза повторюється в голові декілька разів і ти не можеш зрозуміти, що відбувається навколо. Але попри це, я не повірила, вирішила, що це фейк чи перекручена інформація. Розблокувала телефон, а там 30 пропущених дзвінків і понад 100 повідомлень. Найгірше – підтвердження маминих слів. А далі був туман. Я пам’ятаю, як тато пішов за бензином, я постійно заспокоювала маму, відписувала та передзвонювала усім, вигуляла собаку і, напевно, ще щось, але я не пам’ятаю. Потім подивилася сторіз друзів і побачила там фактично пусті полиці, кинула мамі щось типу “не плач, я скоро буду” і побігла до магазину. Далі рутина рятувала.
Як не дивно, в той момент я була максимально спокійна, лише повідомлення “все нормально, чую вибухи, але ми тримаємося” зупиняли серцебиття.
Як знаємо, за кілька місяців до початку війни провідні зарубіжні та українські медіа писали про значне зосередження російських військ на кордоні з Україною. За тиждень до цього, американці робили заяви, що Путін прийняв остаточно рішення напасти на Україну. Чи вірила ти тоді у неминучість скорого нападу?
Я дуже слідкувала за новинами. Досі пам’ятаю всю цю аналітику від Української правди, опитування на вулицях Києва від іноземних ЗМІ по типу “Ви вже змирилися, що росія на днях розпочне війну”, зараз для мене ці питання звучать саме так. Але перед війною я була впевнена, що повномасштабного вторгнення не буде, загострення — так.. Але я розумію, що мої аргументи були дуже слабкими. Особливо враховуючи, хто є агресором. Було дуже наївно сподіватися, що росія злякається міжнародної ізоляції та фінансової кризи всередині.
Якою, на твою думку, має бути розплата російського агресора за всі скоєні звірства та злочини проти громадян України, за Бучу і Маріуполь, Ірпінь та Бородянку і багато інших міст і селищ, які ще не стали відомі загальній аудиторії?
Це дуже складне питання, над яким я постійно думаю. Мені, як громадянці України, хотілося б, аби кожен росіянин відчув на собі Бучу, Ірпінь, Бородянку, Чернігів, блокаду Маріуполя та весь той жах, що ми переживаємо щодня. А сама країна, щоб зникла з карти. Але, напевно, це щось із ряду фантастики і ніхто не буде опускатися до рівня росії.. Те, що 100% має бути: сплачення репарацій та всі ті заходи з денацифікації, що свого часу застосовували до фашистів.
Марина Яцко над 18-місячним сином, загиблим внаслідок обстрілів Маріуполя. Фото: Evgeniy Maloletka
Зараз у зв’язку з війною, гуманітарною кризою, багато українців стали волонтерами, допомагають біженцям, поселяють, надають гуманітарну допомогу, українці організовують фонди підтримки армії, збирають кошти на необхідну амуніцію, ліки. Є відчуття того, що ми всі допомагаємо один одному у цей дуже скрутний час. Можеш описати, будь ласка, де найбільш залучена сьогодні? І якою вважаєш особисту місію?
Раніше, допускаючи думку війни, мені здавалося, що я буду залучена в гарячих точках. Але на справі не всі ми герої і це нормально. Я бачила людей, які роблять дуже багато і в мене кожен раз мурахи по шкірі від їхньої прекрасності. Але мої внески були невеликими насправді: з першого дня війни я поширюю багато інформації про війну та злочини росії, вірю, що це може допомогти. Коли була в Черкасах 3 рази намагалася здати кров для армії, але було занадто багато охочих, тому у мене так і не взяли, декілька разів передавала пакунки з їжею та медикаментами на Харків та Чернігів. Писала інформаційні пости для блогерів, аби ті висвітлювали війну на велику аудиторію та волонтерила в ГО, оформлюючи запити на гуманітарну допомогу. Зараз я знаходжуся за кордоном і розумію, що маю можливість допомогти на відстані. Тому вже на цих вихідних, влаштовуємо кінопоказ українського кіно для німців, готуємо також 2-хвилинне відео по злочинам росії в Маріуполі і буде виставка у бомбосховищі, присвячена свідченням маріупольців та жахливим злочинам рф у місті, будуть розміщені історії людей, які змогли пережити весь жах “блокади”. Мета – продемонструвати всю суть жорстокості та неадекватності росії, привернути увагу німців до війни в Україні та отримати надію на те, що вони припинять толерувати росіян.
Як змінилось твоє ставлення до Росії та її громадян після 24 лютого? Чи вважаєш росіян відповідальними за цю агресію?
Моє ставлення до росії різко агресивне вже дуже давно. Але зараз я відчуваю конкретну емоцію до кожного представника цієї країни — ненависть. Я впевнена, що не пропаганда створюється для людей, а люди створені для пропаганди. Кожен росіянин відповідальний за агресію, за підтримку війни чи замовчування злочинів, відповідальний за власну боягузість та “вєлікабєсіє”, за катування, вбивства та геноцид. Поки українці голіруч зупиняють танки, їм страшно вийти на вулиці… Це характеризує їх як націю, яка не має національної свідомості зовсім.
Яким бачиш майбутнє України після цієї війни? Чи віриш у великі позитивні зміни для України за підтримки європейських, американських партнерів? Багато говорять зараз про вступ у ЄС, навіть НАТО, хоча цей процес й може зайняти роки. Якою хотіла б бачити Україну після нашої перемоги?
Зараз я бачу зелені вулиці Києва, чорне море українського Херсону та відчуваю приємний аромат львівської кави. Я бачу себе в Україні, яку потрібно відбудовувати, але яка вистояла та зберігає пам’ять про кожну втрату війни. Я точно знаю, що наша країна зміниться, що абсолютна більшість інвестицій будуть у нас, що ми по-іншому почнемо усвідомлювати себе, як націю, ми вже це робимо.
Проукраїнський протест у Херсоні, тимчасово окупованому російськими військами
Головне – я бачу Україну без російських окупантів та з усіма територіями, що належать нам.
Щодо ЄС і НАТО, я вважаю, це буде дуже довгим процесом, але це наш основний напрямок, тому думаю, що це просто питання часу і закінчення війни.