Інтерв'ю з парамедикинею з батальйону "Госпітальєрів" Тетяною Зінич

24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів людей. Однією з таких стала 57-річна Тетяна Зінич, українка, яка понад 20 років живе в Англії. Повномасштабна війна в рідній Україні змусила жінку повернутись на Батьківщину та вступити в ряди медичного батальйону «Госпітальєри». В інтерв‘ю Truthful Reporting героїня розповідає про свій переїзд в Англію, підтримку іноземців та рішення стати парамедикинею-госпітальєром.

«Госпітальєри» – це український волонтерський медичний батальйон, що бере участь у російсько-українській війні на Донбасі з 2014 року. Був заснований волонтеркою-медиком Яною Зінкевич, якій на той момент було 18 років. Займається наданням першої медичної, домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів із найгарячіших ділянок фронту. З 24 лютого 2022 року по березень 2023 року “Госпітальєри” здійснили 7041 евакуації.

Тетяна народилась в Україні, в невеличкому селі на Житомирщині. За кордон жінка переїхала ще на початку 2000-х. Вона заміжня й тривалий час вона проживає в місті Саут-Вудхем-Феррерс в Англії.

“Це відбулось давно, аж у 2003 році. Я працювала медсестрою, а їм тоді платили не дуже багато. Тому я вирішила шукати кращого життя за кордоном. Можна сказати, що я економічний емігрант. Спочатку я поїхала в Саудівську Аравію, потім в Англію. Там я працювала в будинку для людей похилого віку. Згодом я вступила до Anglia Ruskin University. Моя спеціальність – практикуючий лікар операційного відділення. Зараз я працюю медиком в операційній, анестезисткою та фахівцем з інтенсивної терапії. Я вже багато років живу в Англії, але душею я завжди була й буду з Україною. Особливо в цей важкий час”.

Україна завжди була в Тетяниному серці. Вона приїздила туди кожних 3 місяці, щоб побачити матір та сина, а згодом і маленького онучка.

“Ти завжди будеш сумувати за рідними, хотілось більше часу проводити з ними. Особливо це відчувалось коли народився мій онучок. Мені дуже хотілось бачити його частіше, частіше бавитись із ним”.

Тетяна добре пам’ятає день, коли Росія почала повномасштабну війну проти України. Вона саме була на роботі, тому страшну новину їй повідомили колеги.

“До цього страшного дня про повномасштабне вторгнення часто говорили по телебаченню. Ми дивились всі новини, де обговорювали можливість нападу. Звичайно, не хотілось вірити, що таке може статись. Коли я дізналась, що почалась повномасштабна війна, то не могла перестати плакати, мій розум не міг це прийняти. Серце просто розривалось від болю. Я відчувала нескінченну тривогу”.

Знайомі з Англії підтримували Тетяну, співчували і як могли допомагали Україні. Багато з них почали волонтерити. Лише невеликий відсоток був під впливом російської пропаганди.

“Всі вони розуміли, що дії Росії неправильні, що війна – це страхіття й ніхто не має права вбивати та чинити насильницькі дії над іншими людьми”.

Про повернення в Україну Тетяна думала з перших днів повномасштабної війни, оскільки медична допомога в таких ситуаціях завжди необхідна. Проте до неї приїхала родина – невістка з онуком. Жінка мала бути поруч із ними й підтримати їх. Жінка розповідає, що була в дуже пригніченому та депресивному стані, через що майже 3 місяці перебувала на лікарняному. Лише приїзд онука поліпшив ситуацію, ставши справжніми ліками для Тетяни.

Згодом вони повернулись додому. Героїня залишилась в Англії й весь час моніторила новини, дивилась, що відбувається в Україні. В один з таких днів у новинах вона побачила інтерв’ю з Яною Зінкевич, комбат медичного батальйону «Госпітальєри», яка саме розповідала, що їм потрібні люди. Адже багатьом людям, як воїнам, так і цивільним, потрібна допомога професійних медиків. Так Тетяна прийняла рішення поїхати в Україну.

“Я поговорила про це з чоловіком. Спочатку він не дуже зрадів моєму рішенню, адже хвилювався за мене. Проте потім він благословив мене на це. На роботі все було складніше, там теж не вистачає працівників. Але керівництво вирішило, що вони мають мене підтримати й дозволили мені взяти відпустку за свій рахунок на два з половиною місяці. Так я й приїхала”.

До цього Тетяна зв’язалась з «Госпітальєрами» та заповнила відповідну анкету. Спочатку вони листувались, а потім вже в телефонній розмові узгодили ротацію жінки. Тетяна згадує, що коли тільки подала заявку, не була впевнена чи візьмуть її. На той момент була понад тисяча охочих вступити в “Госпітальєри”.

“Це дуже мене порадувало. Я думала, що можливо й не поїду, а буду підтримувати їх грошима. Але вони сказали, що моя допомога не завадить. Адже не всі охочі – це медики. У цьому випадку ви тиждень проходите підготовку, як парамедики й вже потім їдете в різні місця. Є різні напрямки, якісь ближче до прифронтової зони, якісь подалі. Це все за власним бажанням”.

Героїня розповідає, що до них по дзвінку привозять або ж вони самі їдуть у місцевий госпіталь, звідки забирають поранених, яких потім везуть в госпіталь у Дніпро. Там їм надається подальша медична допомога. Поранених вони забирають на автобусі для інтенсивної терапії. Там є все необхідне: 6 кушеток, монітори, ліки, знеболювальні тощо. Це такий собі мінігоспіталь на колесах. Там парамедики допомагають пораненим, проводять інтенсивну терапію, дають знеболювальні, антибіотики.

“Ця організація робить надзвичайно важливу справу. «Госпітальєри» їздять і в більш прифронтові зони, де парамедики теж допомагають. Все дуже добре організовано, у них достатньо препаратів і обладнання. Вони працюють із 2014 року й все на справді високому рівні. Вони існують виключно на волонтерських засадах, тому ніхто не отримує зарплати. Це чудово, що стільки людей хоче допомогти й в них насправді багато охочих”.

У батальйоні не тільки українці. У “Госпітальєрах” Тетяна зустріла парамедика з Канади, в якого як виявилось є українське коріння, а саме мати українка. Там є американці, англійці й взагалі багато людей з різних країн.

“Світ нас підтримує й є дуже багато людей, які готові допомагати нашим військовим повернути мир на нашу землю”.

У стресових ситуаціях Тетяні допомагає молитва та спілкування з людьми. Жінка каже, що на наступну зміну хоче взяти з собою гітару.

“Дуже важко морально, коли дивишся на молодих хлопців. У мене серце розривається. Є зовсім молоді, їм по 19, 20 років. Так хочеться, щоб вони навчались, жили, раділи життю, а вони змушені йти на війну. Але наші військові надзвичайно мужні та терплячі, я жодного разу не чула від них якогось скиглення. Коли питаєш, чи болить, то кажуть, що можуть потерпіти”.

Тетяна з нетерпінням очікує нашої якнайшвидшої перемоги. Каже, що хоче запросити до себе в Англію племінника, який зараз воює.

“Я хотіла б зустрітись із багатьма військовими й подякувати кожному з них. Для мене вони всі герої, про що я й зараз не втомлююсь їм казати. Дуже важливо всім нам нагадувати, що ми про них пам’ятаємо, ми їх цінуємо. Дуже важливо щоб світ не забув наших героїв. Світ, можливо, не забуде, але щоб ми, українці, не забували наших героїв і відносились до них з великою повагою. Після перемоги буде ще дуже багато роботи по відновленню нашої України, тому будемо всі працювати. Кожен на своєму місці, згуртовано, підтримувати як можемо нашу Україну”.