UA
EN
Про ранок 24 лютого 2022 року, початок повномасштабного вторгнення росії на територію України
Насправді цей день я запам’ятаю назавжди… Ранок 24 лютого я зустріла у Вінниці, у себе вдома. Пам’ятаю, як не могла прокинутися від двох будильників, які звечора налаштувала на 5:30 та на 6:00. У цей день було багато справ. А от від звуку сирени о 7 ранку прокинулася моментально. Тоді зайшла в Телеграм. Одногрупники писали: “ви теж чули сирену?”, “що вже почалося?”, та інше. Потім зв’язалася з рідними. Питала, чи в них все добре. А далі спустилася в укриття і моніторила новини. Пригадувала всі правила безпеки, які колись читала.
Емоції були різні: це і страх, тимчасова незрозумілість, переживання за рідних тощо. Попри це все наша редакція працювала у повному складі, всі разом. Ми писали новини, поширювали у соцмережах поради, моніторили офіційні джерела, бо тоді фейків було ну дуже багато. Лише робота відганяла погані думки.
Чим займались тоді у перші дні, тижні, місяці великої війни?
У перші дні, тижні, місяці я працювала на сайті. Пам’ятаю, навіть з колегами вночі не спали й моніторили новини. Хоч ми позиціонуємо себе як регіональне медіа, проте писали про події, які відбувалися в інших областях. Цей формат я дуже підтримувала, адже вінничани теж можуть мати рідних, близьких, друзів з різних куточків України, хвилюватися за них. А кому довіряти в такі часи як не ЗМІ, які посилаються лише на перевірену інформацію?
Єдине, що весь час бачила перед собою — це монітор екрана свого ноутбука. Чесно, інколи було страшно виходити на двір через сирени, роботу ППО та інше. За продуктами ходила у найближчий магазин. Пам’ятаю, як після місяця війни вийшла на двір довше, ніж на 15 хвилин — то дійсно був кайф.
У нашому офісі базуються декілька організацій. Вони надавали тимчасовий прихисток переселенцям, збирали та відправляли гуманітарку. А саме видання працювало 24/7. Абсолютно без вихідних. Ми незалежне медіа. І якось через певний період часу з колегами зібралися на нараду. Тоді довелося почути від директорки: “через брак коштів у нас є два варіанти: або закрити видання, або працювати на волонтерських засадах”. У той момент навіть думки не було шукати іншу роботу чи тим більш закривати видання. Ми з колегою готові були працювати нон стопом, аби ж тільки працювати. Бо так би точно з’їхали б з глузду від бездіяльності.
Через велику зайнятість на сайті я і не шукала щось інше чи волонтерські організації, яким могла б допомогти. Тому вибрала працювати на “інформаційно фронті”. Але якби цієї можливості не було, мабуть, плела б сітки. У перші місяці війни в моєму місті не проводилися заходи. Абсолютно нічого. Вінничани або донатили, або збирали гуманітарку. Проте більшість дійсно не були байдужими до цієї війни. Деякі навіть донатили останні гроші з картки, аби допомогти нашим захисникам.
Про спілкування з друзями та колегами в перші дні й тижні великої війни
З одногрупниками та колегами ми переписувалися щодня. Звісно, дуже хотіли, аби це все швидше закінчилося. Чимало людей думало, що це буде на 3-4 дні, а потім перемога України. Після декількох днів війни, близькі говорили: “ну ось 2-3 тижні, чи місяць і все”. Але це “і все” досі не наступило… Звісно, ми говорили про війну. Про події в Україні. Про вибухи. Про наслідки війни у Вінницькій області. Про “хто і що чув” за вікном. Про мітки та вікна з фіолетово-рожевим світлом. Про все, що торкалося нашого серця. Згадую, як плакала, коли писала про загиблих дітей, то дійсно від цього стає боляче. Було інколи морально важко. Але ніхто з моїх колег не падали духом та працювали далі.
Основний мій план тоді — працювати на сайті, виконувати завдання з університету. На той момент я ще навчалася на 3 курсі. На початку повномасштабного вторгнення у нас не проводилися повноцінні пари, а лише консультації в онлайн режимі. Я не могла підключатися, тому що поставила в пріоритеті свою роботу. Але виконувала всі завдання, щоб потім не було “хвостів”. Мабуть, саме така мотивація і відповідальність допомогла закінчити 3 курс на відмінно, (як і 4-ий курс).
Також одна з моїх цілей у перший місяць війни — лишатися у Вінниці. Якось тато сказав, що хоче нас з мамою і сестрами відправити до Польщі. Я категорично сказала, що нікуди не поїду, і якщо всі рідні роз’їдуться за кордон чи у село (де чомусь відчувалась більша безпека), то буду жити в офісі з колегами. До речі, колеги дійсно жили в офісі, самостійно прибрали бомбосховище, обладнали матраци з подушками та ліжками й допомагали іншим. Проте я переконала тата нікого і нікуди не відправляти, тому мама з сестрами залишилися вдома. Хоч і у Вінницю теж “прилітало”, але все одно щаслива просто жити в себе вдома.
Ще до початку війни редакція I-VIN.INFO збиралися та обговорювали, що будемо робити, якщо почнеться війна. Тоді я пожартувала, що не будуть нарешті питати про вакцинацію. Хтось пожартував, що йому “простять” кредит. Але коли реально почалась війна, то ми з колегами цим факторам не дуже раділи. Можливо, через те, що все завчасно проговорили — працювали злагоджено. І це круто бути в такій команді, як I-VIN.INFO.
Про організацію волонтерських заходів на підтримку країни у рідному місті/ університеті, залученість в подібних ініціативах та рухах
Я навчаюся у Донецькому університеті імені Василя Стуса — це легендарний для мене заклад, який переїхав з окупованого Донецька у Вінницю ще у 2014 році. І як у 2014-ому студенти та викладачі не залишилися байдужими до війни, так і зараз. Наприклад, у нас досі проводять чимало зборів на підтримку ЗСУ. Коли є можливість — скидаю донати, долучаюся. Навіть не все зможу згадати, що робили в університеті. І благодійні ярмарки, і розіграш речей за донат тощо. Чимало викладачів та студентів вступили до лав ЗСУ. Від цього трохи сумно, адже серед них були професіонали своєї справи.
У Вінниці дуже потужно організовувалися різні збори. Проте на початку війни ніхто не проводив благодійні заходи, як зараз. Молодь активно волонтерила. Та і досі організовуються різні збори на ЗСУ. Знаю одну дівчину, яка організовує збори на 100 тисяч гривень і більше. А мій друг Олег на початку війни вступив у добровольчий батальйон “Ветеран”. Ця організація проводила для добровольців чудові навчання. Про батальйон мені навіть вдалося написати матеріал на сайт, бо все ж хотіла підтримати їх і зробити про їхню діяльність класну історію. Проте добровольчий батальйон розформували.
Також була історія, коли через інших людей познайомилася з одним волонтером Святославом. З початку війни він потужно підтримував свого друга, який у березні 2022 року отримав звання Героя України. Класно, що і досі маю його контакти, та номер військового. Чимало матеріалів зробила на підтримку наших вінницьких волонтерів. Мабуть, це єдиний мій “волонтерський рух”, який активно підтримую та наголошую у редакції, що про чесних волонтерів треба писати і розказувати людям. Дякую, що мої ідеї у редакції підтримують.
Про роботу сьогодні. Якій діяльності приділяєте найбільше уваги та сил? Які зміни прагнете вносити у суспільство своєю роботою.
Наразі я продовжую працювати кореспонденткою в онлайн-виданні I-VIN.INFO. Найбільше люблю створювати корисні власні матеріали, історії про військовослужбовців, волонтерів, або відеоінтерв’ю з цікавими людьми. Відкрита до нових ідей, проєктів, завдань. Тому буває і таке, що в один день можу написати ексклюзивні новини про спорт, бізнес, енергетику України чи щось інше.
Також у моєму виданні велику увагу приділяють новинам, що стосуються війни, євроінтеграції України, європейським партнерам. Але найкрутіша для нас робота — це реалізувати всі проєкти, які самотужки придумуємо.
Мабуть, найкраще, що може робити людина під час війни — це працювати. Виконувати свою роботу на належному рівні, допомагати у складних ситуаціях, не бути байдужою, залишатися добрими в душі навіть, якщо цей світ такий жорстокий, підтримувати економіку України. Ну і, звісно, хоч трохи, але донатити на ЗСУ. Для себе зрозуміла, що найбільш буду ефективна у своїй роботі. Розповсюджувати правдиву інформацію, розказувати про медіаканали, сумнівні телеграм-канали, які можуть маніпулювати у новинах, — це і є мій обов’язок як журналістки. Якщо люди почнуть довіряти класним медіа, і розбиратися у фейках, то це і будуть найкращі зміни у суспільство, які тільки можуть бути.
Окрім цього, дуже прагну, щоб люди не боялися та довіряли журналістам. На жаль, через “жовту пресу” “сайти-смітники” ця довіра згасає. Проте справжні журналісти — це не тільки кореспонденти свого видання, а ще й чудові психологи, репортери, медіаексперти та люди з міцними ногами, суглобами та нервами (бо інколи ти часто бігаєш з одного заходу на інший). Тому дуже хочу, аби люди довіряли нам ще більше, ніж раніше.
Про діяльність видання “I-VIN.Info”, де ви працюєте. Розкажіть, які теми підіймаються найбільш сьогодні, що найбільш запамʼяталось за час роботи з початку великої війни?
Насамперед I-VIN.INFO – це незалежне вінницьке, регіональне онлайн-видання, яке розповідає актуальні новини про область та місто Вінниця. Наша особливість в тому, що ми не пишемо новини про кримінал, негативні ситуації. Виняток, якщо ця інформація є суспільно важливою.
Також разом з колегами видумуємо цікаві ідеї для проєктів. Потім пропрацьовуємо їх і подаємо на різні гранти. Вже вдалося реалізувати різні проєкти на тему екології, внутрішньо переміщених осіб та інше. Хоч журналістика має визначене поняття, але робота у цій сфері може бути дуже різна.
Найбільше мені запам’яталося в роботі з початку повномасштабного вторгнення те, як 14 липня 2022 року російські окупанти влучили у багатолюдну Площу Перемоги у Вінниці. Тоді через тиждень, коли вже всі роботи провели та дозволили рух по території, я ходила по Площі з посвідченням журналістки, фотоапаратом та брала коментарі у власників, працівників закладів, які розташовані поруч. Хтось розказував як діставав скло з ноги, а хтось показував уламки ракети. Проте висновок з цих матеріалів був один: “росія — країна терорист”.
А після цього терористичного акту мені вдалося знайти людей, які були на місця подій та рятували життя інших. Вони випадково потрапилися мені в очі через місцеві популярні акаунти в Інстаграмі. Пам’ятаю, як написала декільком людям і вони погодилися відповісти на мої запитання. Насправді їхні історії були дуже потужні. Ці молоді люди просто бігли до Будинку Офіцерів та Площі Перемоги, щоб допомогти пораненим.
За цей час війни були різні ситуації. То працювали в коридорі в офісі, коли за вікном було чути звуки вибухів та роботу ППО. Або взагалі сиділа без світла і дописувала матеріали до темної ночі. І які б виклики не кидало життя та ця війна, журналісти все одно будуть працювати на своєму “фронті”.
З якими героями, людьми мали змогу працювати, які історії досі лишаються в пам’яті?
Хочу подякувати за це питання, адже таких матеріалів про вінницьких Героїв та Героїнь було справді багато. Один з цікавих фактів про мою роботу — ще до війни я писала багато матеріалів, інтерв’ю з військовими, активістами, які були на Революції Гідності, а потім брали участь в АТО/ООС. Серед них був Богдан Рогозюк, який спочатку зацікавився козацтвом, а потім пішов на Революцію Гідності у 2014 році разом з 4-ю козацькою сотнею самооборони Майдану, а далі в АТО (ось посилання на матеріал).
Зовсім нещодавно з командою провели відеоінтерв’ю з вінницьким військовим, Героєм України Євгеном Пальченком. Вдалося зняти це інтерв’ю у його рідному селі Ометинці. І це класно, адже у такому форматі ніхто і ніколи про нього не розказував. Окрема подяка за організацію другу Жені Святославу та моїй директорці Світлані, яка завжди підтримує всі ініціативи та ідеї. Ну і, звісно, наш відеооператор Валентин теж чудово постарався над цією роботою, як і вся команда.
Крім цього, вдалося провести інтерв’ю з американською волонтеркою, громадською діячкою Донною Тібето. Вона активно допомагає українським рятувальникам, збирає кошти на необхідний інвентар для роботи. Донна приїхала до Вінниці прямо з США, тому вдалося поспілкуватися з нею віч-на-віч у редакції. Після таких матеріалів ще більше надихаюся творити далі.
Також не менш важливо висвітлювати й діяльність жінок, військовослужбовиць та волонтерок, які на рівні з чоловіками виборюють нашу перемогу. Саме таку тему та ідею обрала для написання медіапроєкту та дипломної роботи на 4-ому курсі, яка називається “FEMILITARY”. В рамках цього особистого проєкту вдалося поспілкуватися з прекрасними жінками. Серед них волонтерка Наталія Беспалько, яка перший місяць повномасштабної війни безплатно відшивала плитоноски й віддавала військовим.
Ще провела інтерв’ю з парамедикинею-волонтеркою Оксаною Рубан, яка працювала у зоні бойових дій, і досі проводить навчальні курси для цивільних з наданням першої домедичної допомоги. А у вільний час вона збирає правильні тактичні аптечки для військових. Серед моїх матеріалів є історія Надії Дмитрієвої, яка до війни працювала волонтеркою. Вона допомагала онкохворим дітям. А з 24 лютого 2022 року стала військовослужбовицею. На жаль, Надія отримала поранення і зараз потребує коштів на реабілітацію. Про це все можна почитати на її сторінці у Фейсбуці.
І це невелика частина тієї роботи, яку виконувала в рамках свого медіапроєкту та I-VIN.INFO. Це не всі Герої, яких можу згадати, адже їх набагато більше. І вірю, що ще вдасться створити ще більше крутих матеріалів.
Про улюблені заняття у вільний час
Насправді я вже звикла, що вільного часу майже не буває. Але коли є вільні вихідні, то обожнюю гуляти з друзями, рідними. Це розслабляє і наповнює мене якоюсь нереальною енергією. Також люблю просто відпочити на самоті. Спокійно можу гуляти сама по місту, слухати музику і не відчувати самотність. А коли є натхнення, граю на гітарі. До війни ще писала пісні. Проте зараз дуже мало, що надихає на створення пісень. А я їх і так граю лише у вузькому колі найрідніших людей. Вільний час можу проводити по різному.
Якою бачите роль молоді у цій війні сьогодні?
Мабуть, найголовнішу роль, яку молодь України має відігравати, — це лишатися патріотами своєї країни, розуміти свою важливість у цій війні, відчувати внутрішній поклик до рідного, українського. Мені не хочеться навішувати ярлики на когось. Типу, що українська молодь “має піти в ЗСУ”, “воювати на фронті”, або ще щось. Це не завжди правильно, бо в деяких напрямках ми можемо бути більш корисними та ефективними, ніж на тому ж фронті. Але мені дуже хочеться, аби українська молодь ніколи не була байдужа, жорстока до когось чи чогось, дотримувалася моральних цінностей та принципів. Тоді й вдасться досягти перемоги у цій довгій війні, якщо ми не будемо ставати байдужими та допомагатимемо чим можемо.
Чи маєте людей серед своїх знайомих, можливо, друзів, які надихають, на яких рівняєтесь?
На мою думку, варто рівнятися лише на себе. У кожного різне життя, ситуації, тому і не треба заздрити чи думати, що комусь “пощастило”, “легко вдалося”. Через це я порівнюю себе теперішню з собою у минулому. Саме такий погляд на життя підбадьорює мене творити далі свою ж історію. А якщо дивитися на життя інших, то так і можна нічого не досягти, звинувачувати себе, що ти “не така”, “не така журналістка, як хтось”, чи “не така волонтерка, як хтось”. У важкі життєві ситуації не варто себе ще “колупати” цими думками.
Якщо говорити за людей, якими надихаюся, які працюють заради нашої перемоги, то так, тут список великий. Серед них можу назвати колег-журналістів, які працюють в I-VIN.INFO. Наприклад, креативна директорка Світлана Пустовіт надихає мене своїми комунікаційними навичками. Саме за її допомогою вдалося налагодити комунікацію з американськими партнерами, волонтерами, й тепер вони допомагають українцям. Ви тільки нікому не розказуйте, але я дуже хочу так само навчитися налагоджувати комунікації.
А редакторка нашого медіа Тетяна Щербатюк надихає мене своєю легкістю та професіоналізмом. Ви й не уявляєте, як круто працювати з керівницею, яка повністю тебе розуміє, має такі ж погляди на матеріали, відстоює журналістські стандарти та підтримує нові ідеї. З такою командою і хочеться творити та продовжувати працювати на “інформаційному фронті”.
Також можу надихатися ідеями інших журналістів, які роблять матеріали з крутими та цікавими героями.
Який внесок хочете мати самі у цей, безумовно, дуже визначальний період української історії, які зміни хотіли б привнести до своєї спільноти, команди, аудиторії тощо для наближення нашої перемоги? Що хотіли б зробити у найближчому майбутньому, в наступні скажімо пів року для цього?
Основний внесок, який би я хотіла зробити, — створювати класні матеріали про життя військовослужбовців, військовослужбовиць, волонтерів, волонтерок та інших. У такий спосіб мені дуже хочеться підтримати їхню діяльність і особисто подякувати за їхню силу та незламність, яку вони проявляють під час війни. У найближчому майбутньому, я б хотіла зробити ще відеоінтерв’ю з цікавими героями.
Опишіть, якою бачите нашу перемогу та Україну майбутнього після війни.
Наша перемога України буде найбажаніша… Досить багато людей загадує це одне спільне бажання, мрію на всіх. Тому тут без варіантів, це буде найкраще, що тільки може статись для мене. Але без сліз радості та суму за полеглими українцями тут не обійтись. Впевнена, Україна нарешті зможе розквітнути на повну. Нам доведеться дуже багато працювати, відновлювати міста практично з нуля, а той з мінуса. Та все вдасться!
Як вважаєте, чи є наша молодь, що змушена ховатись в бомбосховищах і бачити смерті своїх знайомих замість того, аби підкорювати світ, глибоко травматичною психологічно, морально через війну, і як можливо взагалі це змінити?
Так, в Україні є це нове покоління, яке буде творити круте майбутнє нашої країни. Це феноменально, але саме українська молодь зараз творить музику, вірші, пише книги, волонтерить, помирає заради хорошого життя мільйонів українців. У нас непроста доля — жити за часи війни. Проте, хто як не ми будемо працювати заради перемоги, щоб потім наші діти не знали, що таке росія і війна?
Впевнена, що ми, українці, — дуже сильна нація, яка переживе всі ці проблеми та покаже свою незламність світові не на словах. Так, у нас може бути багато психологічних проблем, травматичних життєвих ситуацій. Щоб подолати весь негатив, варто займатися собою, звернутися до фахівців і піклуватися про своє здоров’я. А у критичних ситуаціях мені допомагає гумор, жарти, меми. Тому і не дивно, що після визначних історичних подій для України з’являються тисячі мемів. Впевнена, це і допоможе пережити всі проблеми й виклики.
