UA
EN
Звичайно, що для кожного з нас життя поділилось на до і після, коли ми всі прокинулись 24 лютого 2022 року під звуки вибухів. Можете повернутись трошки в часі й описати, будь ласка, для нас, де ви були того дня, які думки та емоції тоді панували у вашій голові?
Це, може, дико буде звучати для більшості, але в перший час я думала: «нарешті всі відчують те, що відчувала я весь цей час». Думаю, переселенці з 14-го року зрозуміють мене, бо ніхто не звертав на нас увагу. Для більшості українців війна почалась 24 лютого й саме з цього часу суспільство почало говорити про проблеми, з якими зіткнулися ВПО, про посттравматичні розлади в цивільних і військових. Тоді ж мало хто взагалі знав і переймався про те, що відбувалось у Донецькій і Луганській областях, навіть влада.
Найважчим, як виявилось, було пережити втрату житла. Усе, що моя родина так важко роками заробляла, було знищене. Моя з бабусею квартира, батьківський будинок, будинок дідуся — не залишилось нічого. Нікому не побажаю відчути те, що відчувала я, коли сусіди надіслали фото вщент розбомбленої та згорілої квартири.
Чим ви займались у перші дні, тижні, місяці повномасштабного вторгнення? Опишіть, будь ласка, вашу діяльність в той період, до яких організацій долучались, в яких заходах брали участь?
Перші два дні вирішували з родиною, що робитимемо. Коли зійшлись на тому, що не бачимо себе ніде, окрім України, я долучилась до ВШЗУ в Чернівцях. Тоді роботи вистачало, часто з іншими волонтерами додому повертались опісля комендантської. Тоді у штабу було багато напрямків, ми допомагали переселенцям в місті, відправляли фурами гуманітарну допомогу на схід, робили збори військовим.
Впродовж досить тривалого часу ви активно займались волонтерською діяльністю, як мені відомо, збирали кошти на допомогу для наших військових, і навіть потім самі ж відправляли це все. Чи можете розповісти трошки, коли власне почали цю роботу, як це сталось взагалі?
До волонтерства мене привчила мама. Починали ми ще в 13-14 роках. Тоді, звісно, обсяги були значно менші, втім у нас весь будинок був у сітках і химерах, які ми з мамою плели. Памʼятаю, як 31 грудня різали новорічні салати, потім везли їх військовим, збори теж були. Після початку повномасштабного вторгнення моїм особистим першим збором став збір на тепловізійний приціл для Айдару. Тоді дуже швидко, менше ніж за місяць зібрали 174000 тис. грн. Згодом зібрала й відвезла pvs-7 (прилад нічного бачення) морпіхам з 501 окремого батальйону, з якими випадково познайомилась на Донеччині. Три тижні тому Костя, військовий, для якого був цей збір, загинув.
Розкажіть, будь ласка, про вашу поїздку до Херсону після його звільнення від рашистів. Що найбільше вразило, зачепило, можливо зустріч з кимось (бачив ваш фб пост на цю тему власне). Так, місто та область донині жахливо обстрілюють, як ми всі знаємо, і практично щодня є жертви, величезна кількість постраждалих та загиблих вже з початку повномасштабного вторгнення, але факт лишається фактом — наші військові мали змогу ввійти в місто в листопаді 2022 року та повернути владу над міськими органами, і це сприймалось як у нас, так і на Заході як символ великої перемоги та важливе звільнення).
Неймовірно важка й емоційно насичена поїздка вийшла. Я тоді співпрацювала з грузинським легіоном, вирішили поїхати, як тільки дізнались про деокупацію Херсону. Звʼязалась з місцевим Червоним Хрестом, дізнались список необхідного, зібрались і поїхали. Окрім гуманітарної допомоги планували евакуювати цивільних, тому їхали великим пасажирським автобусом. Забігаючи наперед, з нами виїхало близько 17 осіб. Дуже вразила велика кількість побитих і понівечених людей.
Пізніше в херсонській ОВА мені пояснили, що багатьох катували. На відміну від Донбасу та його прифронтових міст, де всі вже звикли до того, що відбувається, херсонці були під сильним враженням. Поки ми збирали людей на евакуацію на центральній площі міста, до нас підходили просто так і говорили, говорили, говорили. Хтось жалівся, ділився жахами життя в окупації, хтось підходив обійматись. Був чудовий хлопчина Гліб, фото якого облетіло весь світ та який підійшов випрошувати шеврони. На тій площі горе від втрат змішувалось з щастям звільнення і цей неможливий мікс емоцій був майже фізично відчутний.
Тепер перенесімось до сьогодення.
Якій роботі приділяєте найбільше часу сьогодні? Прекрасно розумію, що Ви є дуже зайнятою людиною й багато всього в житті зараз відбувається, але що для вас є таким пріоритетом, який щодня прагнете зробити найпершим? Зокрема, ви розповіли, що є доброволицею й військовою перекладачкою в складі НГО «Шабля». Що саме це означає, могли б описати в кількох словах, тобто ви працюєте з іноземними бійцями, які приєднались до лав ЗСУ?
Сьогодні я військова перекладачка в НГО «Шабля». Ця організація дуже молода, їй трохи більше як рік, втім за цей час ми встигли досягти непоганих результатів. Більшість учасників — іноземні військові, скажімо, ентузіасти з різними навичками, які приїхали в Україну для обміну досвідом з нашими військовослужбовцями. «Шабля» виконує тренувальну та консультативну функції, проводить професійну військову підготовку різних підрозділів ЗСУ, НГУ, Нацполіції та бійців прикордонних служб.
Розкажіть, будь ласка, про видання «С4 – медіа гарячих новин (м. Чернівці)», де ви працювали журналісткою та ведучою. Яким запам’ятавсь вам досвід роботи в медіа, розмови з якими героями найбільше припали до душі, закарбувались у вашій пам’яті? Можливо, ви досі час від часу повертаєтесь до якихось слів ваших співрозмовників, досі комунікуєте з кимось із них?
З усього мого досвіду робота на С4, певно, виявилась найприємнішою. Кажу це від щирого серця, там був чудовий колектив, з деякими колегами я досі підтримую звʼязок. Серед усього найбільш запамʼятався мій останній проєкт перед звільненням: керівництво запропонувало вести власну програму. Вирішили, що це буде серія інтервʼю з військовими з Чернівців та Чернівецької області. Може, виходило трохи кострубато, бо це був перший мій досвід в таких програмах, втім я відчувала себе у своїй стихії.
На сьогодні, чесно зізнаюсь, шукаю можливість повернутись до журналістики й, притому не лишати свою теперішню діяльність, тому періодично працюю фіксеркою з іноземними журналістами (фіксер – людина, яка щось залагоджує чи полагоджує, тобто «фіксить». Як правило, фіксери сьогодні допомагають іноземним журналістам, які в Україні висвітлюють війну, а саме допомагають із пошуком сюжетів, співрозмовників, залагоджують побутові питання – ред.). Дуже сумую за роботою, крім того, скоро буде рік, як я безоплатно працюю військовою перекладачкою, а це, вочевидь, сильно вдарило по бюджету.
Після навчання від Правого Сектору фокус моєї діяльності змістився — я відчувала себе некомфортно, розуміла, як мало роблю, тому після пропозиції працювати з Грузинським Легіоном я вирішила переїхати до Києва.
Про що мрієте найбільше, що хотіли б побачити реальністю за свій час перебування на цій землі?
Не хочу відповідати пафосно про те, що хочу миру, це й так очевидно. Чесно сказати? Дуже мрію про власне житло. Насамперед певно, навіть не для себе, а для мами. Хочу знати, що є в цьому світі теплий, затишний куточок, де мене завжди чекають і люблять. Останні десять років ми тиняємось по орендованих квартирах, бо все, що мала моя родина, все, що так важко зароблялось, було зруйноване і навіть його рештки перебувають в окупації.
Загалом, звісно, мрію побачити вільну й сильну Україну. Не виснажених й втомлених українців, які тікають з країни, бо не знають, як виживати тут, а щасливих людей, які спільно будують світле майбутнє.
Чи є, на вашу думку, нове покоління України, наша молодь, що змушена здебільшого ховатись в бомбосховищах і бачити смерті своїх знайомих замість того, аби підкорювати світ, глибоко травматичною психологічно, морально через війну, і чи можливо взагалі це змінити? Що варто робити для того, аби після закінчення війни наші хлопці та дівчата могли стати новими людьми з оптимістичним баченням світу і своєї країни?
Припускаю, що адаптуватись до світу без війни багатьом буде навіть важче, ніж до війни як такої. Для цього має пройти не один рік. Нам усім точно потрібні досвідчені терапевти.
Але, як показує історія, війна, хоч і формує травмованих та поламаних людей, втім ці люди — рушійна сила суспільства. У них загострене відчуття справедливості, вони розуміють, що для бажаних змін потрібно діяти.
Людям, які в тилу, потрібно розуміти, що саме вони відповідальні за те, що відбувається зараз у країні. Йдеться про владу, зміни в законодавстві, нові й старі корупційні схеми, розкрадання держбюджету, фінансування підрозділів ЗСУ чи його відсутність, вкрай необхідна бруківка в кожне місто. За це все несе й нестиме відповідальність усе цивільне населення перед військовими, а коли вони повернуться з війни — наш вибір і наш вплив, чи буде це країна, яка готова їм допомогти у будь-чому чи це будуть дуже красиві охайні міста з фасадами та дорогами, а ветерани проситимуть милостиню на вулицях.
Мої однолітки чи старші люди точно памʼятають, як поводились із ветеранами другої світової. Мені було дуже соромно дивитись на ті умови, в яких вони жили, коли від школи ми ходили їх вітати зі святами. Я не хочу, аби моїм дітям чи онукам було соромно дивитись в очі нинішнім військовим і в наших силах це змінити.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Редакторка – Гарець Катерина
