UA
EN
Розкажи, будь ласка, як чат “Сміливих” розрісся від 8 осіб до приблизно двох тисяч учасників
Одразу після деокупації Київщини ми почали неймовірно швидко зростати, бо дуже багато людей хотіли долучатися. Так, в першому з’їзді було вісім людей, до наступного підключали своїх друзів, і це вже було людей пʼятнадцять, і з’їзд тривав вже два дні, субота і неділя. І ми тоді ночували в Бучі. Наступні з’їзди — це вже були мої друзі, подружки, і хтось з них теж став частиною нашої команди, і ми почали думати, як просувати це діло.
Мене взяли в координатори волонтерів, бо шукали людину, яка всіх посадить в автобус, і я погодилася. А моя подруга стала вести соцмережі.
І так розвивалась наша справа, в перші місяці дуже-дуже активно приєднувалися люди, в нас збільшувалися заїзди з кожним разом на певну кількість людей, кількість об’єктів. Я спочатку була єдиною координаторкою та могла їздити тільки в суботу, і я постійно їздила координувати, організовувати все. Потім в серпні я зрозуміла, що це все важкувато самій вивозити та запостила в чат перші вакансії, на які відгукнулись мої улюблені координатори, вони й досі з нами.
В якийсь момент тік-ток дуже багато людей привів. І так побачивши стрімке зростання аудиторії, ми зрозуміли, що треба збільшувати й команду, бо таким чином можемо охопити більше запитів. А ще з самого початку я розуміла, що потрібно робити не лише волонтерські штуки, а й вибудовувати спільноту проактивних людей. Тобто, мають бути додаткові речі, що мотивують людей на ці з’їзди. Тоді й створили команду подійників (людей, які організовують події – ред.), потім комунікаційний відділ, ютуб, тік-ток. Багато всього відбулось насправді. І це розвивається донині, є різні проєкти, зʼявляються нові.
Як змінились твої погляди після початку повномасштабного вторгнення?
Після переїзду в Київ мені було дуже важко адаптуватись до нового міста і був певний період, поки я просто «перечікувала». Я не могла відійти від того, що в мене зруйнувалось (як тоді здавалось) все моє життя, згадувала те, як я його вибудовувала, люди, яких я любила… Все залишилось там, і протягом цих двох років після того, як покинула Крим в 2018, я просто марнувала своє життя.
А потім як випустилась зі школи, то вступила в УАЛ, Українську академію лідерства, і мені стало трохи зрозуміліше, як можна жити, стало трохи легше. І після того якось змирилась з певними речами, почала жити, щось пробувати, вчитися. Зрозуміла, що і в Києві можна нормально собі жити та що життя не закінчується після Криму. Минуло буквально пів року і почалась повномасштабна війна, тоді я зрозуміла, що мені, на жаль, не вдасться уникнути цієї історії з війною. Я не зможу утекти від своєї втрати дому, від того, що відбувається, та з повномасштабним вторгненням ситуація лише поглиблюється, і я не зможу ігнорувати події навколо мене чи якось бути осторонь.
І я зрозуміла, що, ну ок, поживу пізніше, бо я дуже відчуваю обов’язок не бути осторонь в цій війні, аби не пропустити щось, аби не жити просто своє життя, бо це все дуже болить. І звичайно після 24 лютого відчуття лише максимально загострилося, і воно стало набагато вищим за всі мої особисті потреби. Тому зараз я буквально всю свою діяльність, всі сили направляю на те, аби долучитися до перемоги та постійно думаю, як ці сили можна збільшити, або в які інші ланки допомоги я можу включитись. І це, напевно, така найбільша думка, яка до мене прийшла.
А ще після початку повномасштабного вторгнення я нарешті відчула себе повноцінною українкою. Це важко пояснити, але до 2022 року мала проблеми з самоідентифікацією, бо в Криму досить важко було з цим питанням і до 2014 року, ніхто там особливо не був українським і я навіть не вчилась за українською програмою. Все навколо було російське і велось російською мовою. Так, я завжди мала зв’язок з Україною, тому що я кожне літо ми їздили сюди до різних родичів, ми дуже багато катались, я знала та на слух розуміла українську, але не говорила нею. І в мене не було цього визначення, хто я є за приналежністю до країни, я просто знала, що я кримчанка.
Коли я переїхала, знову ж таки говорила російською, плюс російський вплив підсилювало те, що останні чотири роки я жила в окупації (з 2014 по 2018), й нам в школі розповідали кардинально інші речі від всього, що я чула раніше. І в мене в якийсь момент стався вибух в голові типу: Де я взагалі жила? Що зі мною відбувалося? Що там, в Криму, якась геть інша реальність, яку мені будували в голові, в якій жила та в яку вірила, а світ по-іншому живе. Я з цим боролася, намагалася вчити та переходити на українську, але це було дуже штучно. Зараз для мене це дико звучить, але тоді я відчувала, що ніби це не я, бо я говорю російською, так формувалась моя душа – і ось споглядаю на ці всі речі, які зараз мені здаються абсурдними.
Я дуже довго вважала, що для того, аби називатись українкою, громадянкою цієї країни, я маю це заслужити. Взагалі, щоб мати звання українки. Бо у мене немає цих ознак, які, на мою думку, притаманні українцю. Мова, культура, розуміння історії тощо – у мене цього не було. І я дуже сильно переживала всередині цю кризу, й намагалася якось її побороти. В мене не виходило, бо все одно я відчувала оцю якусь нейтральну ідентичність, це десь залишалося. Не розуміла, як собі сказати, що я на 100% українка. І не тому, що я така-то, така-то, така-то, а тому, що я себе так відчуваю.
Після 24 лютого, мені здається, я на дуже глибокому рівні відчула різницю між українцями та росіянами. І це сталось навіть з тими українцями та росіянами, яких знаю особисто, з моїми рідними з України та Росії, моїми друзями. І я тоді сказала собі: «Ні, я точно не маю справу з цими людьми, я навіть близько до них не належу». І мені стало набагато легше, я дуже чітко відчула, що вже не мушу собі доводити постійно, що я українка. Я відчуваю так себе, і все. І не треба мені додавати ще якихось ідентифікаторів, як-от мова, знання літератури й т.п.
Останнє з моїх усвідомлень — це, напевно, розуміння того, що я дійсно хочу жити в цій країні. Насправді сумнівів в цьому ніколи не було, але тут, мабуть, з’явилося дуже потужне відчуття впевненості: я точно лишаюся в Україні до кінця. Мені не треба жодні інші країни, то не цікаво зараз. Я не знаю, чи мені буде таке цікаво в майбутньому, але зараз я бачу своє майбутнє в Україні, тут бачу майбутнє своїх дітей. Я знаю, що це свого роду головна місія мого життя. Я мушу повернутися додому, до Криму, де буду створювати проукраїнські спільноти. І для цього я маю набратися якомога більше досвіду, аби з ним вже їхати та будувати щось нове вдома.
Ти хочеш повернутися в Крим після його деокупації?
Так, я дуже сильно і гостро відчуваю це бажання, у мене вже є певна візія на життя, і повернення додому – це частина мого бачення. Це те, що в мене забрали, і воно мене мучить всі ці роки. Я про це постійно думаю, тема Криму завжди зі мною.
Це причина всіх моїх переживань. Тому я дійсно дуже хочу повернутися і будувати вдома те, чого там ніколи не було. Будувати в Криму Україну, і відкривати Крим для українців, яким він був та яким він є. Залучати туди земляків, які можуть допомогти змінити півострів на краще. Тому так, я планую повернутися, а зараз намагаюся здобути якомога більше досвіду, який буде корисним після повернення. Аби не просто приїхати й жити там, а дійсно створювати щось прогресивне й українське.
