"Все, що насправді тобі потрібно, може вміститись в рюкзак". Історія лікаря з Херсону

Ця історія про лікаря Херсонської обласної клінічної лікарні, про його роботу, трохи про сім’ю, про час, проведений в окупації. Історія про жагу до перемоги, принциповість і силу духу.

Яким було ваше життя до початку повномасштабної війни?

До початку повномасштабних воєнних дій я працював в Херсонській обласній клінічній лікарні анестезіологом, у відділенні реанімації.

Яким було ваше 24 лютого?

Ніхто не очікував, що 24 лютого буде таким, яким воно стало. Ми жили на околиці міста, кілометрів за 10 від Чорнобаївського аеропорту. Розпочалось 24 лютого з телефонного дзвінка моєї дружини та її слів про сильний вибух на околиці міста. В ту ніч я був на чергуванні в лікарні. О п’ятій ранку завідувач відділення сказав готувати відділення реанімації і розгортати 30 ліжко-місць. Ми переробили реанімацію з 10 ліжок до 30 десь до 10 ранку. Після цього я вивіз свою дружину з місячною дитиною в Миколаївську область, до матері, і повернувся в Херсон працювати. Вже з ночі почали прибувати перші поранені хлопці. Почалась активна робота.

Як довго ви знаходились в окупованому Херсоні?

В перший час було заборонено пересування по місту, тому до кінця березня я жив в лікарні. Мені і ще деяким моїм колегам виділили палату в відділенні урології, на той момент вже багато людей повиїжджало з міста. Ми ж надавали ургентну допомогу нашим хлопцям і цивільному населенню : під час постійних бомбардувань було багато серйозних осколкових поранень. В кінці березня нам видали перепустки для пересування по місту, і ми вже могли повертатись у вільний час до своїх домівок.

З 26 лютого Херсон був повністю окупований. Місто знаходилось в повній блокаді: не працювали аптеки, магазини. Нічого не працювало. Люди жили на тому, що позалишалось. Нам було набагато простіше, бо лікарня забезпечувала харчування і нічліг. Через три тижні після окупації міста в ньому почав зникати зв’язок і мобільний інтернет. Тобто люди більше не мали змоги зв’язуватись з рідними, ти не знаєш, де твої близькі, що з ними, чи живі вони взагалі? Морально це було дуже важко.

Розкажіть, будь ласка, яким було життя в Херсоні

Окупований Херсон, весна 2022 року. На території обласної клінічної лікарні майорить український прапор

Наша лікарня надавала усю необхідну допомогу жителям міста та пораненим нашим воїнам. За весь час, поки я був в Херсоні, не було жодної свинособаки в лікарні, ну так, щоб живої. Як я вже казав, ми якраз були й розраховані на ургентну допомогу містянам. Адміністрація лікарні не співпрацювала з окупаційною владою взагалі. Якісь натяки на співпрацю з окупантами почалися, коли я вже виїхав, і в нашому відділені залишалось 3-4 людини, які ніяк не могли виїхати з Херсону. Зараз усі мої колеги знаходяться або в лавах ЗСУ або виїхали через Крим в країни Євросоюзу. Тоді всі ми були патріотично налаштовані, і кожного ранку я дивився, чи під вікнами нашого відділення часом не майорить український прапор.

Коли вирішили виїжджати з Херсону ? І чому?

Це сталося на Пасху. Тому що Пасха – це сімейне свято, я виїхав до своєї сім’ї, до маленької дитини і дружини. Я виїжджав з побратимом, вивозив ще двох дівчат і кота. Ми виїжджали 72 години. Це була весна, було вогко, ми їхали і полями, і дорогою, дивились, де можна проїхати. На шляху ми перетнули 48 блокпостів, де нас неодноразово перевіряли. Всіх хлопців на блокпостах роздягали і перевіряли на наявність патріотичної символіки, наявність татуювань. Досвід, звісно, цікавий, але нікому такого не порекомендуєш.

Що ви відчували, коли опинились на підконтрольній Україні території?

Я відчував радість. З нами виїжджали дві дівчини – вони розплакались, і я намагався їх заспокоїти. Перша фотографія, яку я зробив, коли опинився на підконтрольній Україні території: фото, де маленька дівчинка подарувала воїну ЗСУ букетик кульбаб, і він помістив їх собі на бронік. Це було 24 квітня. Якраз під Пасху. Далі я поїхав до Кривого Рогу, де тоді перебувала моя сім’я.

Яким було ваше життя, коли ви повернулись на підконтрольну Україні територію?

До Херсону я не повернувся – мене не відпустила дружина. І я не придумав нічого розумнішого, як познайомитися з хлопцями з благодійної неприбуткової організації «Центр Спасіння Життя» і поїхати волонтером допомагати в лікарсько-сестринських бригадах: спочатку в Петропавлівськ, потім в Покровськ, потім в Курахово. Десь три тижні я займався волонтерством: займався перев’язками, евакуацією, стабілізацією важкопоранених. Після цього мені прийшла повістка на мобілізацію, піти до лав ЗСУ лікарем. Зараз я працюю як анастезіолог у воєнному госпіталі. Роблю все, що можу, аби зберегти життя нашим пораненим хлопцям і дівчатам. Я працюю в реанімації, люди завжди у важкому стані. Окрім необхідної медичної допомоги, наші воїни майже завжди потребують банальної розмови, якоїсь моральної підтримки.

Чи змінили вас якось всі ці події?

До війни я працював анастезіологом в реанімації. Я завжди бачив останні хвилини години життя людей, так би мовити, тому я б не сказав, що ці події якось змінили моє ставлення до життя. Час, проведений в окупації, дав зрозуміти, що те матеріальне, якого ти прагнеш, це все насправді не потрібно. Все матеріальне, що тобі потрібно, може вміститись в рюкзак. А інше виявилось взагалі неважливим.

Дякую вам за те, що поділились своїм досвідом. Слава Україні.

Героям Слава.