UA
EN
Наталіє, пропоную познайомитися й розказати про себе читачам платформи Truthful Reporting у форматі презентації для ліфта, який їде 1 хвилину.
Мене звати Наталія Васильєва. Я книжкова людина: я видаю книжки, редагую їх, створюю дизайни для них й сама пишу. Я вмію бачити й відчувати текст, надавати йому форму книжки. Я живу тим, що роблю, і радію з цього.
Народилася й усе життя прожила в Харкові. Через повномасштабне вторгнення росії в Україну рік жила в Івано-Франківську, потім рік в Харкові, з нового 2024 року переїхала в Київ і зараз із сином Андрієм ми тут.
Ви маєте видавництво?
Так, у мене власне видавництво «Відкриття». Починало воно свою діяльність з назвою «Літера V». Але після повномасштабного вторгнення росії в Україну назву змінили, тому що не було можливим далі працювати з літерою, яку взяли собі за символ окупанти. До того ж назва «Відкриття» ближче до завдань видавництва, яке видає твори молодих перспективних українських авторів. Причому молодь — це умовне поняття, для нас не важливий реальний вік людини. Головне, що вона є дебютантом в літературі і її твір — цікавий.
Ми єдині в Україні, хто займається виключно молодими авторами та має повний цикл видання книги: літературне редагування — верстка — друк — промоція — продажі. Дізнатися про все, що пов’язано з нашими книгами і світом навколо нас, можна у подкасті «Відкрита видавчиня».
Чи розуміли ви у 2014 році, що розпочалася російсько-українська війна?
Однозначно, так. Від цього розуміння я злякалася, заклякла. Щоб вийти з цього стану, повністю занурилася в роботу, потрібно було якось дати собі раду й пережити це усвідомлення. Початок повномасштабної війни був для мене й особистою травмою, адже я маю родичів в росії – це вся родина мого тата, якого вже давно нема на світі. Хоч ми ніколи не підтримували тісних стосунків, але потроху спілкувалися. Вони були адекватними людьми, наскільки це можливо в їхній країні, вони мені розповідали про тата те, що я знати не могла, бо була малою, коли його не стало. Після 24 лютого це спілкування припинилося. При цьому я не відчувала, що втрачаю когось, і розуміла, що розрив оцей — це на все життя, ну принаймні моє. До того ж я одразу розуміла, на чиїй стороні правда, у той час, коли навколо такого розуміння було небагато. Тому я і заклякла, бо не знала, куди долучитися зі своєю активною позицією, бо моє оточення було пасивним.
Близьке розташування Харківщини до кордону багатьом її жителям давало розуміння, що росія — дійсно старший брат. Для мене росія ніколи не була старшим братом. Ніколи, взагалі ні на мить. Хоча у мене вдома було безліч російської класики та книг іноземних письменників у перекладі на російську, а моє оточення, як і я, були російськомовними.
Я навчалася в єврейській школі з поглибленим вивченням єврейських історії, культури, релігії, літератури. Тож я виросла не на Пушкіні, хоча, звісно, читала і вчила напам’ять його твори. До речі, я була єдиною в класі, хто прочитав «Війну і мир», але не від захоплення твором, а тому, що шукала там поручика Ржевського з анекдотів (сміється). Через освіту деякий час була абсолютно релігійною. Дуже добре знала Тору, вивчаючи її на кількох рівнях. Мій вчитель релігієзнавства привіз мені з Ізраїлю Тору з коментарями російською, щоб я могла сама розуміти сенси. (Саме завдяки Торі ще підліткою я навчилася дивитися на тексти глибше, а вже потім на заняттях в літературній студії розвинулося вміння бачити текст глибоко зсередини, що є основою для літературної редактури). Я добре вивчала історію, якою завдяки дідусю була захоплена з дитинства, тож знала неочевидні речі про династію Романових, про Другу світову війну. А в школі ми зокрема прицільно вивчали Голокост. Тому у підлітковому, шкільному віці, я мала зовсім інші захоплення, ніж більшість моїх однолітків, які навчалися в інших харківських школах. Мої акценти у сприйнняті історії були зміщені. Я ніколи не захоплювалася Москвою, ніколи не хотіла там жити.
По мамі я єврейка, тому в мене завжди є можливість переїхати в Ізраїль чи Америку. Але я відкидаю цю думку, бо знаю, що буду в кожній з країн чужою. Я свідомо обрала жити в Україні. Не знаю, чи це буде Київ і надалі, але я точно залишатимуся в рідній країні.
Так ось, розуміючи ще у 2014 році, що розпочалася війна, кілька років у мені жив комплекс вини людини, яка вижила, — я не постраждала, моє місто не постраждало, але постраждали люди, які жили на Сході країни, а я не змогла їм нічим допомогти.
З часом цей комплекс провини зник, бо я зрозуміла, що найголовніше — бути собою там, де ти є, і бути корисною в обставинах, що існують.
Яким був для вас день 24 лютого 2022 року?
Я не хотіла вірити в новини про можливість ворожого вторгнення до останнього. Тривожну валізу не готувала. Батьки мого чоловіка живуть у селі на Харківщині, раз-два на місяць ми їздили до них, тож звичка збиратися у короткострокову поїздку в мене відточена. Я подумала, щоби там не сталося, аби схопити найголовніше, а для мене це моя дитина, моя кішка і, можливо, документи, гроші, жорсткий диск та ноутбук, часу треба небагато. Я розуміла, що 15 хвилин на збори в мене будуть, попри те, що ми жили в Харкові на Салтівці — житловому масиві, розташованому на сході міста, тобто порівняно близько до кордону з росією.
І от 5:00 ранку. Ми прокидаємося від вибухів. А у мене з 8-го поверху видно все. І я розумію, що це повномасштабна війна. Причому війна в усьому кровожерливому сенсі цього слова. Звісно, я хотіла, щоб все закінчилося якнайшвидше, у мене були якісь надії, щоб не втратити розум. Але ілюзій не було жодних.
Вирішили, що ми виїжджаємо: я, брат і сестра сім’ями. План такий. Вагітна сестра виїжджає зі своєю родиною – сином, чоловіком та свекрухою. Брат забирає маму. Ми забираємо 88-річну бабусю. Бабуся мені каже: «За що мені це? Я вже одну війну пережила: під підводою ховалася, з Хмельницького в Узбекистан була евакуйована. На мій вік достатньо». А я саджаю їй свою кішку на руки і кажу: «Бабусю, оце мала початися повномасштабна війна, щоб ти до мене приїхала і нарешті погладила мою кішку». Ось так перевела паніку на жарт, і бабуся потроху заспокоїлася.
А тоді зателефонувала моя двоюрідна сестра з росії. Плаче: «Вибач». Кажу: «Я не можу тебе простити». І тут починається обстріл, я кинула слухавку, бо мусила загнати сина і бабусю у ванну. Більше ми не спілкувалися.
Село, куди ми виїхали 25 лютого, знаходиться рівновіддалено від Сум, Харкова та Полтави. На момент нашого виїзду Суми були оточені, Харків був майже оточений, єдина можлива тоді дорога залишалася через Полтаву. Я дуже боялася окупації, яка могла швидко дістатися до цього села. Я розуміла, що я українська письменниця, яка видає українських письменників. Молода жінка з дитиною. Що можна зі мною зробити — не складно уявити. Родичі заспокоювали мене, а у мене була панічна атака за панічною атакою, на тлі стресу захворів син. І зрештою ми вирушили до Івано-Франківська.
Як українська видавчиня ви подумки програвали можливий сценарій перебування в окупації. Чи знайшли підтвердження цього сценарію, коли стала відомою історія про Володимира Вакуленка, письменника, якого здали та розстріляли на Харківщині?
Я не просто видавчиня, я письменниця. Для мене це важливо. Моя перша книжка вийшла 10 років тому. Я її подарувала свекрусі, родичам чоловіка і в сільську бібліотеку того села, куди ми виїжджали з Харкова. І як мені розповідали, книгу читали. Тобто мене в селі як письменницю знали. І хоч у 2014 році я писала російською, все одно зрозуміло, що я українська письменниця, тим більше зараз видаю українських авторів. Та у мене сумнівів не було, що так буде під час окупації, — я дуже добре вивчила історію Другої світової, я не мала ілюзій щодо того, що таке війна. Війна – це завжди насилля, кров, смерть, катування і ґвалтування. Володимир Вакуленко, вчителі, лікарі, голови сільрад, проактивні люди загинули через свою свідому позицію. А те, що в мене позиція свідома, — достеменно відомо. У реалістичності своїх передбачень я впевнилася після звільнення Київщини, коли світ побачив фотографії розстріляних у Бучі.
Як розгорталися події далі?
В Івано-Франківську я працювала на двох роботах. Перша — в одному з благодійних фондів — давала змогу заробити на прожиття, друга — видавництво, яке я не лишала. Я вставала о 5-й, верстала до 7-ї, вела сина в садок, йшла на роботу працювати з 8 до 16, потім забирала сина і з 19-ї знов сідала верстати чи читати до глибокої ночі. Звісно, чергувала авральний режим з відпочинком, але загалом було так, бо треба було заробляти на життя й тягнути видавництво, у якому окрім мене працює ще троє фахівчинь.
До Харкова повернулася на початку січня 2023 року. Це було свідоме рішення: Харківщину звільнили, зменшилася кількість обстрілів. До того ж відчувала, що на відстані втрачався зв’язок з чоловіком, який після того, як перевіз мене із сином на Захід, повернувся додому. А ще з’явилися чутки, що школи в Харкові повернуться в офлайн-режим. Та заняття продовжували відбуватися онлайн — і це був жах. Син надзвичайно любить живе спілкування, а тут він залишився один, без друзів. Від свого партнера по видавничій справі я періодично отримувала пропозиції переїхати в Київ і працювати разом.
Сталося так, що з чоловіком ми розлучилися. Наприкінці грудня 2023 я прийняла пропозицію переїзду, мені допомогли з винайманням житла у Києві, син пішов у школу офлайн, а потім ще й став грати в дитячому театрі. Для моєї роботи вкрай важливо бути видимою, а в Києві зараз є можливість проводити зустрічі та презентації. Тут видавництво, друкарня, команда подкасту, багато авторів і книжкові події. Так розпочався новий етап життя під час повномасштабного вторгнення.
Як балансуєте між безпекою і свідомим вибором залишатися в Україні?
Коли сталося 24 лютого, я дуже злякалася. Перший тиждень мене тіпало від кожного гучного звуку, я майже увесь час плакала. Тіло заціпеніло: м’язи були напружені, я не могла змусити себе переодягнутися, помити голову.
А потім я зрозуміла: Харків не взяли! І оця незламність мого міста зарядила мене неймовірно.
Я добре знаю Харків. Я тут народилася й жила, протягом шести років з партнеркою по видавництву Ольгою Чистяковою готувала історичний календар «Харків: люди, події, дати», в якому зібрана вся інформація, яка доступна у відкритих джерелах від дати заснування міста у 1654 році.
Коли я жила в Івано-Франківську, я думала про Харків щодня. Це для мене було надважливо — повернутися додому. І коли я це зробила, бо жила у маминій квартирі, знову повернулася туди через 15 років, і мала нагоду знову погортати фотографії моєї сім’ї, відчула, що отримала бажане. Переїзд у Київ відбувся не тому, що в Харкові небезпечно, а тому, що на сьогодні я не можу бути реалізованою в Харкові через війну.
Якщо говорити про закордоння, то поза межами України я не можу бути видавчинею, яка опікується молодими українськими письменниками, мені потрібен постійний контакт з ними.
Основний аргумент для мене — психологічний стан мого сина. Головний фактор мого спокою — те, що він жодного разу не злякався вибухів.
Так ось. Коли моє місто залізобетонне, то гріх мені не бути залізобетонною. Це місто дало мені стрижень. Але коли цього стрижня немає, коли щодня відбуваються панічні атаки, тоді краще поїхати. Це чесніше, ніж залишатися в Україні та не давати жити ані собі, ані близьким.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Редакторка – Гарець Катерина
