UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які попри всі труднощі війни продовжують навчатись, творити, працювати. Багато з них з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Молодь, яка має активну громадську позицію. Цього разу мені вдалось поспілкуватись з Ольгою Дроняк.
Ольга – студентка політичних наук в Українському католицькому університеті (м. Львів). Студентка по обміну в Університеті Нотр Дам, США, (2022). Має невеликий блог у мережі TikTok про навчання в американському університеті. Раніше займалася організацією громадських проєктів та роботою у сфері SMM. Родом з Івано-Франківська.
Ольга Дроняк на фоні Університету Нотр Дам, де навчалась по обміну, США
Знаємо, що медіа, особливо іноземні видання, багато писали про можливу війну ще задовго до її початку, так, ще навесні 2021 року були новини про можливий наступ. Чи очікувала щось подібне, чи те, що сталось, виявилось цілковитим шоком?
Наступ росії не був шоком для мене, оскільки я є студенткою політичних наук, а на парах ми постійно обговорюємо актуальні новини та статті. До того ж у мене були друзі з Одеси та Ірпеня, які почувалися дуже тривожно на тлі цих новин про можливе повномасштабне вторгнення і відповідно вони ділилися цими переживаннями. Я із заходу України, відносно безпечного місця, але пам’ятаю, що я також почувалася неспокійно. 21 лютого у нас у Колегіумі — гуртожитку Українського католицького університету, була зустріч, присвячена Революції Гідності. В цей самий день путін оголосив про приєднання лнр та днр до складу росії. І мені стало так сумно, що навіть ніяке домашнє робити не хотілося — це вже був знак, що президент росії починає втілювати свій план. Це було вперше для мене, що під час перегляду різних документальних відео про Майдан, окрім гордості за український народ, я відчула ще й страх, тривогу та злість.
Можеш пригадати, будь ласка, де ти була 24 лютого, коли почалась ця жахлива війна, що відбувалось у твоїй голові тоді?
24 лютого я була в Колегіумі УКУ, у Львові. Прокинулася від будильника о 6:30, збиралася йти на офлайн пари. За звичкою, спершу я перевірила електронну пошту, бо там могла бути важлива інформація, наприклад, про перенесення пар в онлайн формат, оскільки в той період ширилася нова хвиля COVID-19. Натомість я побачила лист від викладача із США, який написав нашій групі слова підтримки та свій номер телефону. Це здалося трохи дивним мені, але я довго не фокусувалася на цьому листі, а знову ж таки машинально відкрила Telegram і вже з новин зрозуміла, що росія напала на нас. Тоді я розбудила сусідку по кімнаті та подзвонила мамі, яка була в Івано-Франківську. Мама не одразу повірила мені, бо теж ще спала і не встигла побачити новини, проте пізніше вона підійшла до вікна і побачила хмару диму, яка з’явилася внаслідок обстрілу аеропорту.
Чи можеш сказати, що ця війна просто змінила напрямок твого життя, що до 24 лютого і після – це немов дві різні людини, з різними думками, різними настроями, світоглядом?
Як би це незвично не звучало, але ні, ця війна не змінила кардинально мене. Так, ми всі стали мудрішими, дорослішими та свідомішими. Але ще до війни, я була свідомою громадянкою своєї країни — спілкувалася українською мовою, працювала над проєктами для своєї школи та молоді регіону, практикувала наші народні традиції. Також я обрала для себе спеціальність політичних наук, щоб в майбутньому служити Україні в ролі політичного лідера і не нашкодити їй своїм невіглаством. Тому ще до війни я хотіла долучитися до змінотворців і працювати над удосконаленням України як кращого місця для роботи та життя. Російське вторгнення зробило це бажання ще сильнішим.
Як постраждало твоє рідне місто внаслідок російського вторгнення? Яка там ситуація сьогодні, у контексті терористичних обстрілів росією нашої інфраструктури?
Моє рідне місто, Івано-Франківськ, було обстріляно тричі – удар прийняв місцевий аеропорт вже у перший день повномасштабного вторгнення. Два наступні ракетні удари були зафіксовані у березні, і з того часу, дякувати Богу і ЗСУ, Франківськ не зазнає ворожих обстрілів. Проте нещодавно в області, як і у всій Україні, було пошкоджено об’єктів електроінфраструктури.
Зараз багато наших громадян для сприяння нашій перемозі стають волонтерами, донатять кошти на підтримку ЗСУ, долучаються до різних організацій, що якимось чином допомагають нашим бійцям, цивільним. Чи залучена ти в такого роду організаціях, фондах, спільнотах? Якщо так, можеш описати, будь ласка, чим вони займаються?
Коли війна почалася, я виконувала обов’язки голови Медіакоманди Колегіуму УКУ — координувала велику команду, яка висвітлювала життя студентів Колегіуму (гуртожитку) в соціальних мережах. Спочатку я подумала, що наша діяльність, мабуть, не актуальна і варто робити щось більш корисне для України. Проте пізніше я зрозуміла, що важливо показувати, як студентська домівка живе у часі війни — проводить тренінги з домедичної допомоги, має з десяток точок волонтерства чи просто як студенти проводять час в укритті. Окрім цього наша команда організувала дві акції – “Благодійний аукціон картин” та “Футболка за 1$”, за допомогою яких ми зібрали 14 000 грн і перерахували у фонд “Армія SOS”. Тому не обов’язково бути залученим у якомусь благодійному фонді — можна самому організовуватися зі своєю спільнотою чи друзями й так допомагати. Якщо кожен почне збирати навіть невеликі кошти, то разом досягнемо великого результату.
Якою вважаєш свою особисту місію під час війни, що хотіла б зробити найбільше як студентка, поки триває це протистояння?
Я вважаю, що в цей непростий час кожен повинен робити те, що вміє найкраще. Я студентка, тож своїм обов’язком вбачаю наполегливо вчитися і шукати різні академічні можливості, які зроблять мене кращим спеціалістом, який вже через кілька років працюватиме в Україні. Наприклад, у осінньому семестрі я скористалася можливістю навчання за програмою обміну в Університеті Нотр Дам, США. Там я вивчала міжнародні відносини, світову політику і policymaking у сучасному світі. Це однозначно якісні та необхідні знання, які я зможу застосувати у своїй професії під час війни та в період відновлення України. На початку війни багато моїх однолітків говорили, що освіта не на часі, бо власне ментальне здоров’я та волонтерство пріоритетніші. Я не зовсім погоджуюся з такою думкою, бо, по-перше, університет дає нам можливість соціалізуватися, поговорити з кимось та відірватися на певний час від новин. По-друге, ми ж не хочемо стати такими неосвіченими, як наші північні сусіди. А по-третє, навчання та волонтерську роботу на користь України можна легко поєднувати. Більшість моїх знайомих, які поїхали на обмін за кордон, організовують різні ярмарки та події на українську тематику, збирають кошти на армію чи просто поширюють інформацію про Україну. У цьому я вбачаю свою особисту місію — використовувати навчальні можливості, які світ нам пропонує в цей нелегкий час, але водночас волонтерити та використовувати ці можливості на максимальну користь Україні.
Університет Нотр-Дам, США
Ти отримала класну можливість провести семестр навчання так, в одному з кращих університетів США University of Notre Dame. Як тобі навчання за кордоном, які найбільші плюси можеш виділити порівняно з навчанням в Україні? Які є, можливо, мінуси чи недоліки, в чому українська освіта краща особисто для тебе?
Семестр по обміну в США — це мій щасливий квиток у житті. Нотр Дам є 18-им у рейтингу національних університетів Сполучених Штатів, а це дуже висока позиція. Ці чотири місяці пройшли для мене неймовірно швидко, бо мій кожен день був наповнений подіями, людьми та знаннями. Великий плюс був у тому, що там ми навчалися наживо та проживали у спільноті гуртожитку. Я рада, що нарешті змогла відчути смак студентського життя, оскільки в Україні пандемія та війна певною мірою позбавили нас студентських років. Перед від’їздом у мене були певні побоювання, чи не буде мені складно навчатися в США. Хоча вже у процесі навчання, я зрозуміла, що маю добру базу знань та вмінь, яку отримала в УКУ. Українські університети, звісно, що потребують реформи, але вони вже роблять свої впевнені кроки до вдосконалення і користуються кращими освітніми практиками світу.
Ольга в Університеті Нотр Дам, США
В рамках цієї семестрової програми за кордоном так, як я бачив на твоїй сторінці Фейсбук, разом зі своїми одногрупниками ви проводили класні заходи на тему України, війни, як-от “Voices from Ukraine”, яка реакція в іноземних студентів та викладачів на такі важкі теми війни? Про що запитують найчастіше в Америці стосовно України?
Важливо сказати, що в більшості випадків ми не виступали організаторами цих подій — це окремі підрозділи університету ініціювали різні заходи на тему України та залучали нас, що є дуже цінно. Ми мали виступи на кількох конференціях, провели вже згадану вами панельну дискусію “Voices from Ukraine”, святкували День Незалежності України, дали кілька інтерв’ю і навіть були у ролі акторів відомого американського “Театру Війни (Theater of War)”. Наші нові американські друзі завжди відгукувалися на наші запрошення, приходили на заходи та підтримували нас. Ми були приємно вражені, бо, залучити своїх однолітків чи викладачів на подію не є легко, оскільки в університеті завжди відбувається маса подій, проте вільний час студентів є обмежений. Запитання до нас були різні — і прості, і глибокі, філософські. Наприклад, як Україна буде розв’язувати мовне питання після війни? Які заходи будуть вжиті для того, щоб російської ставало все менше. Або ж звичайне питання про наш досвід, щоб ми розповіли про наші моменти життя у війні.
На панелі “Voices from Ukraine” в University of Notre Dame
Ольга з однокурсниками демонструють український прапор, США
Чи складається враження, що у людей за кордоном часом відсутнє розуміння певних реалій війни в нашій країні, оскільки вони тільки бачать цю війну по новинах, а не наживо, і самі новини не завжди максимально об’єктивні?
Так, на жаль, люди за кордоном здебільшого не знають всіх деталей перебігу війни в Україні. Це те, що я побачила в США, і те, що в принципі є природно. Нам, українцям, хочеться, щоб увага іноземців була прикута до подій, які ми зараз переживаємо, але так було лише у перші тижні війни. Попри те, що тема російського вторгнення регулярно висвітлюється в сюжетах іноземних медіа, іноземці, так би мовити, «звикли». Це відбувається не тільки за кордоном, але й у нас, в Україні. Зараз ми поширюємо менше публікацій про війну у своїх соціальних мережах, багато з нас вже “адаптували” своє життя під умови війни. Ідентична тенденція спостерігається і в іноземців. Саме тому ми, студенти по обміну з України, були, як нас часто називали американці, амбасадорами України. І звісно, що такий формат живого спілкування є значно ефективнішим за перегляд новин. Особисті історії викликають більше емпатії, ніж просто викладений фактаж у новинах.
Наближаються новорічні свята, так, новий рік вже зовсім скоро. Хоча у нас й війна, але це не означає, я вважаю, що ми маємо “відмовитися” від життя, від новорічних бажань та мрій. Які твої найбільші сповідання і побажання на наступний рік?
Моє бажання на 2023 рік – щоб кожна українська мама, дружина та дитина побачили свого захисника живим та здоровим. Наші воїни – це міцна фортеця, яка непорушно стоїть, щоб всі ми мали можливість продовжувати «нормальне життя». Тому моє побажання – витримка, здоров’я та сила для всіх, хто зараз на фронті оберігає мене, мою сім’ю та друзів. Мрію, щоб в українців не падав дух ні при відсутності світла, ні при черговому ворожому обстрілу. Маючи сильний тил та фронт, ми гарантовано здобудемо свою перемогу над агресором.