UA
EN
Першу верстку ви зробили у 2011 році, коли в Україні панував мир. Перша ваша книга вийшла у 2014 році, коли розпочалася війна на Сході України. Перша книга видавництва побачила світ у 2021 році, і ви продовжуєте працювати під час повномасштабного вторгнення. Якою була і є надмета вашої роботи у кожній із цих трьох точок?
У 2011 році я захопилася створенням книг. Мені подобався процес, коли текст перетворюється на книгу.
У 2013 році я розуміла, що мою власну першу книгу не видасть жодне видавництво, бо українським літераторам-початківцям це зробити було майже нереально. Наприкінці 2013 року я виграла обласний літературний конкурс. І його премії мені вистачило, щоб замовити художниці ілюстрації й обкладинку своєї майбутньої книги. Верстала я сама, тож вистачило грошей над друк аж 200 примірників.
Після того через життєві обставини писати не було часу. Десь тоді я зрозуміла, що маю переходити на українську, а для мене на той час це було дуже складно. Я потрапила в якесь густе мовчання.
Наприкінці 2015 року народився син Андрій, потім була складна післяпологова депресія, з якої вийшла у 2017 році.
У 2016 році я вступила у Національну спілку письменників України, разом з іншою творчою молоддю почала відроджувати літературний фестиваль «Молода Слобожанщина» і поступово вчила українську мову. Мої друзі підтримували мене, не виправляючи, а підказуючи слова. Завдяки цій підтримці українською я заговорила у 2019 році, коли мені було 29 років. Писати українською розпочала у 2018 році, і зараз мій доробок текстів українською набагато більший, ніж російською.
За три роки я написала посібник для письменників «Після останньої крапки», у якому поділилася досвідом, як самостійно відредагувати твір, як видати книгу тощо. Він мав вийти навесні 2022 року, натомість вийшов у вересні.
Я розуміла, наскільки складним буде мій шлях у видавництві, але попри те, що в країні вже тривала війна, у лютому 2021 року я вирішила створити видавництво й рухатися у видавничій справі власними маленькими кроками. Того ж року ми видали чотири книги.
Коли у лютому 2022 року я виїздила з Харкова, у мене із собою було 140 гривень і повне нерозуміння, що буде з видавництвом. Та я була переконана, що книги мають виходити! У квітні цього ж року я отримала грант для малих підприємців, котрі не зупинилися з початком широкомасштабної війни. А я не зупинялася. Таким чином ми видали роман «Лотова жінка». З того часу працюємо без зупинок.
Я не знаю, як жити це життя, якщо ти не маєш якоїсь надідеї. Будь-який бізнес, хоч він і має приносити прибуток, покликаний виконувати більшою чи меншою мірою якусь мету.
Якщо я можу зверстати книгу, домовитися про презентацію, порадити коректора — це велика радість для мене, я відчуваю себе на своєму місці, тому я й у видавничій справі — щоб у світ виходили нові книги. Ця висока ідея мене підживлює.
Чи розцінюєте ви свою професійну діяльність певною мірою як волонтерську?
У роки навчання в школі я була президенткою волонтерської організації. Ми відвідували літніх людей, приносячи їм смаколики та розповідаючи про єврейські свята. Я бачила певну штучність у дещо примусових візитах до людей та іноді нав’язливих пропозиціях допомоги. Тож волонтерством я перенаситилася в школі.
Посильні внески на армію я роблю систематично. Місяць тому вперше оголосила збір на придбання машини для мого рідного брата, який воює. Навряд чи зголошуся це робити для когось іншого, бо є люди, які це роблять краще.
Тому, з одного боку, я не є волонтеркою взагалі, а з іншого боку, я волонтерю щодня, бо видаю твори українських невідомих на сьогодні авторів безоплатно для них. Адже твори «Лотова жінка», «Орелія», «4.5.0» та інші видані коштом видавництва, а ще ми віддаємо кожному з авторів 50 авторських примірників. Звісно, ми продаємо книги й маємо з цього прибуток, успіх книги робить ім’я мені й видавництву, але в умовах нашого часу книговидання певною мірою несе ознаки волонтерства. Адже лекції, презентації, які ми проводимо безкоштовно, несуть значну суспільну користь.
Ви видаєте зокрема книги про війну, що є фіксацією подій в моменті в художній інтерпретації. Потім автори представляють ці книги за кордоном, розповідаючи світу про нашу боротьбу. Чи берете ви безпосередню участь у такій промоції?
Особисто я цього не роблю. Але це роблять автори з моєю допомогою. Я зосереджена на тому, щоб книги розповсюджувалися по всій Україні, щоб наші презентації відбувалися в різних містах. Тож у мене дещо інший ракурс. Моя задача — донести до читача в Україні та за кордоном книжку як фізичний носій пам’яті.
Повернімося до волонтерства, яке допомагає армії. Як ви ставитеся до думки, що армією опікується держава, а підприємства і громадяни сплачують податки й у такий спосіб виконують свої зобов’язання перед країною?
Я маю дорослу позицію, не інфантильну. Ніхто нічого нікому не винен: ні держава мені, ні я державі. Те, що я сплачую податки, — мій свідомий вибір як підприємиці. Та й те, що я створила підприємство, — мій свідомий вибір. А те, що я плачу податки, є наслідком мого вибору.
Я українка єврейського походження, яка зробила свідомий вибір залишатися жити в Україні й бути українкою. І бути людиною взагалі. Я себе поважати потім не буду, якщо нічого не робитиму для наближення перемоги у можливий для себе спосіб.
У моїй країні триває війна, на мої рідне місто скидають бомби, на місто, в якому я зараз живу, скеровують ракети. Як я можу бути осторонь? Я не маю на це морального права. Тому навіть сумніву немає, що маю допомагати фінансово.
Розкажіть про брата, для якого збираєте на авто.
Ми з братом Дмитром Ямпольським двійнята. Це важливий щемкий зв’язок, який не розривається ніколи. Ті, хто поряд були в утробі матері, мають таку спорідненість душ, яку важко ще десь знайти в житті. А я її маю вже від народження. Це велике щастя.
Мій брат старший для мене не тільки тому, що народився на 20 хвилин раніше, а й тому, що його виховували як старшого брата для мене. Тож я завжди мала захист і підтримку. Він став мені за батька, тому що батька рано не стало. Став мені другом, тому що через певні причини друзі у мене з’явилися досить пізно.
Із 2014 року Дмитро виготовляв корпусні меблі на замовлення. У лютому 2022 року він вивіз сім’ю на захід України й у березні пішов у військкомат, щоб долучитися до лав Збройних сил України добровольцем. Хоча із зором -8,5 діоптрій він міг би й не йти сам, а чекати повістку.
Зараз його дивізіону потрібен пікап. До цього Дмитро ні про що мене не просив, казав, що іншим потрібніше, а тепер звернувся. Як відкрита людина, я звернулася за допомогою через соцмережі. Уже провела три прямих ефіри, практикум з видавничої справи, літературну презентацію і, як тільки зможу, планую вже наступні заходи. Я вже говорила, що не вважаю себе ефективною у волонтерстві, але це прохання брата я виконаю.
Допомогти збору на авто для Дмитра можна тут.
Чи бачите для себе нові напрямки, аби через видавничу справу поширювати інформацію про війну в Україні, щоб ця тема не сходила зі світового порядку денного і ми врешті перемогли?
Я не ставлю перед собою такої високої мети. Я просто роблю свою роботу щодня. Та вірю, що від мене залежить моя чесно виконана робота, і це дозволяє мені рухатися далі.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Редакторка – Гарець Катерина
