UA
EN
Інтерв’ю із професоркою Світланою Кузьміною, яка працювала в Таврійському університеті до окупації Криму та після переїзду до Києва, розповідає про її досвід роботи в університеті до окупації Криму та після неї. Вона ділиться своїми спогадами про те, як вона стала свідком окупації та як пропаганда вплинула на її колег. Розглядається важливе питання взаємозв’язку науки та політики в умовах конфлікту. Світлана Кузьміна ділиться своїм досвідом життя та роботи в Криму, де її наукові інтереси були зосереджені в основному на історії філософії освіти та виховання. Професорка зазначає, що університет — це місце сили, де наука та освіта мають величезний потенціал змінювати світ на краще.
Чим ви займались у Криму до 2014 року?
Я працювала в Криму в Таврійському національному університеті викладачем на кафедрі педагогіки й активно займалась науковими дослідженнями. Загалом мої наукові інтереси були зосереджені в Києві, оскільки я досліджувала історію філософії освіти та виховання, а також київської академічної традиції 19 – початку 20 століття. Крім того, з 2012 року я брала участь у великому та складному науковому проєкті “Київська духовна академія в іменах 1819-1924 роки.”
Ви стали свідком окупації Криму, який це мало вигляд?
Для мене все почалось у жовтні, коли вибухнув Євромайдан. Янукович відмовляється від європейського вибору України, а потім, коли наприкінці листопада був у брутальний спосіб розігнаний майдан, стало зрозуміло, що все буде дуже складно. Згодом я відчула, що колеги на роботі в якомусь дивному стані, вони боялись. Поширювалася інформація, що до Сімферополя їдуть потягами бандерівці, які тут будуть усіх різати. Телебачення я на той час вже не дивилася близько 10 років і соціальними мережами також не користувалась. Переважно події відстежувала через новинні сайти. Тому, коли в колеги по кафедрі сталась істерика, я здивувалась, а потім зрозуміла, що це працює пропаганда.
Так, наприклад, в одному з закладів Сімферополя теж виникла суперечка. Жінка похилого віку казала про те, що росіяни мають навести порядок, я відповіла: «Ви що хочете, щоб Крим став гарячою точкою? Ви що, не розумієте, що це війна?». Тобто такі настрої були дуже дивні. А потім почалися мітинги 27-28 лютого. Ми з чоловіком відвідували мітинги на Євромайдані. 8-9 березня були найбільші з них. Було дуже натхненно, співали гімн України, спілкувались, братались, а потім я побачила як в нашому напрямку йде колона чоловіків зі службовими собаками. Були без зброї, але на вигляд небезпечні. Коли ми зайшли у підземний перехід, то під стінами з обох боків стояли люди, схожі на безхатьків, і вигукували, що ми зрадники. Тільки було незрозуміло “зрадники чого”? Після мітингу ми почали розходитись, проте було страшно, оскільки навколо ходило дуже багато підозрілих людей, наче тітушки. На роботі я перестала спілкуватись з колегами, вони це урочисто святкували (окупацію РФ Криму – ред.). Сперечатися з ними не було сенсу, адже вони були максимально зазомбовані. Для мене війна почалась якраз в ті дні. Протягом наступних днів вже висів російський прапор. Було дуже образливо це бачити, прапори, символіки, вони відразу почали приклеювати на білборди плакати з написами «русская весна».
Що стало фінальною точкою прийняття вашого рішення виїхати з Криму?
Я розуміла, що мушу звільнитися з роботи. Залишатися працювати в університеті означало прийняти їхні правила. Частина студентів, в яких я викладала, були на боці України, друга частина сподівалась, що росія виділить на університет значний бюджет, і це буде один з найкращих університетів. Теж саме казав наш завкафедри Глузман. До університету приїхали російські депутати й обіцяли золоті гори. Десь мільярд рублів на рік. Потім за кілька тижнів відбувся перехід з гривні на рубль.
Багато читала про тоталітаризм і розуміла, що росія — це відтворення радянського союзу. В університеті працювала потужна агентурна сітка, яка активно поширювала російські наративи всі роки незалежності. Я допрацювала до кінця навчального року, ТНУ залишався українським до 2015 року, далі почавсь процес російської реструктуризації. На засіданнях розповідали казки про те, як буде добре Криму з росією. Правду кажучи, вони заливали нас своїми рублями, адже різниця з українською зарплатою була суттєвою, десь удвічі більше. Всі дуже раділи преміям, програмам з оздоровлення.
Я пропрацювала 20 років на тій кафедрі: від асистента доросла до посади професора. Мою заяву на звільнення підписали миттєво, навіть не вмовляючи, не дивуючись. На кафедрі до мене ставились добре й це був елемент дружнього ідентоциду. Коли вони говорили щось погане про Україну, я просила не казати так, бо я українка. У відповідь я чула «та какая ты украинка, ты наша». Ось так було всі 20 років. Після звільнення в мене продовжувалася робота за проєктом. Я їздила в Київ дуже часто, потрібно було в архівах працювати. При перетині кордону була дуже неприємна процедура, затримували, допитували. І коли ти вже виходиш на нашому боці і бачиш наш прапор, то просто сльози, щастя, що я на волі. А там ти у в’язниці. Я приїхала до Києва, і якраз в цей момент відновився Таврійський університет. Але мене не взяли, не було ставок. І я почала вчити англійську, працювала в колцентрі. Конкретного плану не було.
Ваші рідні переїхали з Криму чи залишилися там?
Не всі родичі виїхали з Криму. Залишилась мама з сестрою. Психологічно було дуже важко.
Розкажіть про відновлення ТНУ імені В.І. Вернадського в Києві
Я побачила новину, що Володимир Казарін домігся відновлення ТНУ в Києві. Я знайшла його адресу й написала на пошту, що я готова працювати в ТНУ, для мене це важливо. Протягом осені та зими 2016 року ми бачились і обговорювали ТНУ. І от він мені каже, що є посада директора Інституту філології та журналістики. Для мене це був шок, бо я ніколи адміністративні посади не обіймала. Мені було достатньо посади доцента, щоб бути досить вільною людиною та продовжувати свої наукові студії, бо було багато творчих задумів.
На які труднощі натрапили? Чи пам’ятаєте свій перший робочий день?
Я працювала з Наталією Анатоліївною Іщенко, вона показала мені деканат, надала список викладачів і їхніх ставок. У кафедр не було приміщень, не було столів, не було комп’ютерів. Першим моїм випробуванням була підготовка матеріалів для вступу, це програми іспитів, білети. Не було абсолютно нічого. Викладачів ми зорієнтували, матеріали вони підготували, але технічно працювати за стандартами було важко. Там було страшне, дипломи я робила сама, додатки теж. Були проблеми з відновленням ліцензій, сертифікатів. Потрібно було зробити навчальні плани. Я витратила на це дуже багато часу оскільки дві кафедри були на мені. У приміщенні тривав ремонт. У нас була вільна лише одна аудиторія, а ми набрали близько 100 студентів. Викладачів не було, особливо з турецької та арабської мов. А ми набрали групу на арабську!
Чи багато студентів ТНУ переїхало з Криму до Києва?
На початку було 87 студентів (денна і заочка) з Криму. Потім це було десь 10 відсотків від усіх студентів з Криму. Не так вже й багато.
А як ви налагоджували комунікацію між викладачами і студентами?
Якось поступово всі перезнайомились, стосунки налагодились. Я дотримувалась принципу фасилітації – це підтримка ініціативи. Зі студентами ми налагоджували комунікацію у Фейсбук, там публікували розклад.
Також я знаю, що в інституті існує власна “валюта” – лінгвокоїни. Як з`явилась, ідея, мета?
Автор ідеї — Тетяна Юріївна Поджіо. У 2018 році ми подумали, що потрібно якесь свято. Потім згадала, що в ТНУ існувала така традиція — дні факультетів. І пані Тетяна якось приходить до мене і каже: «А чому нам свою валюту не організувати б, якраз на день факультету будуть конкурси і студенти можуть заробити цю валюту, щоб потім обміняти на бали». Це блискуча ідея.
Чи проводив університет заходи в інтелектуальній боротьбі з російською агресією в Києві?
У Володимира Казаріна дуже добре виходило здійснювати представницьку функцію університету. На всіх майданчиках, де його запрошували, він просував ТНУ і підіймав тему Криму. Крім того, за його ініціативи ми проводили Кримський міжнародний форум двічі. Завдяки йому напрацювалась модель, що це може бути саме захід міжнародного рівня. І він домігся того, а також технічні вміння Попової Олени Анатоліївни зіграли ключову роль. Потім була співпраця з кримськотатарськими громадськими організаціями, зокрема Алєм та Кримськотатарським ресурсним центром. З ними ми проводили спільні заходи — дні спротиву окупації Криму, потім виставки присвячені політичним заручникам, які перебувають в Криму. Ця співпраця була дуже активна. Що стосується активної роботи університету, то вона була явно недостатня. Це зумовлене тим, що університет об’єднався з Академією муніципального управління, а там переважали кияни. Для багатьох з них Крим не був актуальною темою. Ми старались зробити все можливе в інституті на ті ресурси, які ми мали.
ТНУ в Криму славився викладанням кримськотатарської мови серед кримчан. Чи було тяжко відновити це в столичному середовищі враховуючи низьку популярність мови та брак викладачів?
Насправді інтерес до неї є. Інша справа, що коли Крим окупували, то всі кафедри залишилися без напрацювань. Академічна інституалізація була втрачена. Вона можлива лише коли є кадри, а з кадрів у нас були декілька викладачів. А студентів було 3-4, ця тенденція і зараз продовжується. Зараз немає достатньої сфери використання кримськотатарської мови. Тому на початку було важко. Організація цього процесу є заслугою Ольги Сергіївни Семенець. Вона зробила цей процес можливим, викладачі мали навантаження. Ми чудово розуміли, що для університету – це унікальна програма, хоч вона й була збиткова. Натомість ми усвідомлювали, що без освітньої програми з кримськотатарської філології немає сенсу існування Інституту філології. Я просила викладачів організувати заходи з популяризації кримськотатарської мови, історії, культури.
З якими викликами зіткнувся університет під час пандемії та повномасштабного вторгнення?
Почнемо з Covid-19. Основний виклик був у тому, що відбудеться автомізація інституту. Тобто всі сидять вдома, зв’язок втрачений, навчальний процес не відбувається. Від міністерства не було нічого, хіба що листи рекомендаційного характеру.
Адміністрація пішла у відпустку на цей час. Начебто бухгалтерія порекомендувала. Ну, і звісно ми втрьох, Попова, Семенець і Кузьміна, починаємо планувати як зробити так, щоб інститут не розбігся. Ми вирішили діяти поступово, викладачам сказали виходити на зв’язок зі студентами на тій платформі, на якій могли це робити: скайп, зум, вайбер. І ми всі вчились, ми вміли працювати в спільних документах, був електронний розклад. Нас врятувало те, що ми зробили перші кроки до цифровізації. Ми підписали угоду з Google і отримали корпоративне середовище, почали впроваджувати систему з клас-румами. Ми всі рухались вперед. У нас був вже досвід.
В лютому 2022 року ми планували викликати всіх на аудиторне навчання. Навчальний процес мав розпочатись 28 лютого, добре, що студенти ще не приїхали (24.02.2022 – відбулося повномасштабне вторгнення рф в Україну – ред.). І ми увійшли в цей період у стані повної готовності. З’явилось повідомлення, що ТНУ припиняє навчальний процес. Один виклик — це дисперція, розпад спільноти, усі розбіглись. А друге – це стрес, втрата студентами навчальної мотивації. Ми розмовляли з викладачами і вирішили організувати психологічні зустрічі для студентів. Потрібно було щось робити. Ми запросили військового психолога на зустріч зі студентами. Також проводили опитування, де цікавилися, яку соц. мережу вони використовують для комунікації. І там було 100 відсотків “за” телеграм, тому ми пішли в телеграм. Створили чат викладачів, де обговорювалась організаційна робота, новини, різноманітні збори, а також ми створили спільні чати зі студентами, де підтримували один одного. Університет — це місце сили. В ТНУ організували гуманітарний штаб, допомагали людям, які цього потребували. Потім ми повинні були звітувати кому й що віддали. І слідкувати за студентами, які залишись у гуртожитках. Ми оголосили канікули на три тижні, а потім почали обговорювати вихід на навчання. Більшість пішли на практику, аби почати з чогось лайтового. І так поступово запустились, а потім під’їхали наші ректори, проректори…
Ці тижні були дуже важкі, але ми вистояли.
Оцінивши ваші 5 років на посаді директора чи хотіли б ви щось змінити? І якщо так, що саме?
Я нічого не хотіла б змінювати як директор. Хоч у мене й не було ніякого досвіду, підготовка була суто теоретична, я приблизно уявляла як має виглядати процес. Завжди радилася з колегами, студентами. Я не люблю, коли люди в моїй присутності відчувають себе скуто. Вважаю, що мій підхід був успішний. Дуже хотілося створити унікальні, цікаві освітні програми. Єдине, що я не знайшла спільної мови з теперішніми ректором і проректором. Намагаюсь зрозуміти, що сталось, чому вони почали витискати мене з університету. Постійне знецінення і зневажливе ставлення. Це було важко терпіти. Не думаю, що був би дипломатичний вихід з цієї ситуації.
Реінтеграція вищої освіти на деокупованих територіях. Як ви вважаєте, яким чином ми повинні підготувати університет до повернення в окуповані території?
Я вважаю, що повинна бути державна програма про реінтеграцію вищої освіти на деокупованих територіях. Це мусить бути єдина державна політика для всіх. Я не можу сказати про інші державні заклади, проте ТНУ такий, який він зараз є, Криму точно не треба. В ТНУ зараз відсутній кримський компонент, відсутні ідеї, як треба реінтегрувати Крим за допомогою університету. Потрібно вивчати ситуацію освітню, яка зараз є в там, які порядки, які потреби України. Треба мати стратегію реінтеграції, як узгодити викладання державною мовою. Вирішувати питання з реінтеграцією потрібно було ще в 2016 році, коли Таврійський почав працювати в Києві. Казарін мав такі наміри, але наміри одне, а життя інше. Те, що нам обіцяли по фінансуванню, по ресурсах ми не отримали. Це було звичайне фінансування, як для звичайного університету. Ми ці 5 років намагалися стати на ноги, запустити навчальний процес, створити документальну базу і зробити багато кроків, на які потрібно багато сил. Але впритул займатись кримською тематикою не було часу. Суб’єктивний чинник – це наше керівництво, яке не було готове до діалогу з ГО, які показали нам, що вони готові до співпраці. Вони просували кримську тему на всіх майданчиках України, щоб ця тема не зникала. Проте, на жаль, представників цих ГО не було і немає в наглядовій раді університету.
