UA
EN
Останні дні до 24 лютого
22 та 23 лютого ввечері в мене були вистави. Ми тоді грали «Лісову пісню», я була мавкою. Це вистава, за якою я дуже сумую й дуже хотіла б зіграти ще раз саме в Харкові. Там був дуже символічний текст, але тоді і в залі, і серед акторів відчувалася напруга. Зазвичай, вистава це взаємообмін енергією, але в ці дні я віддавала емоції наче в чорну діру. У залі була напруга й ось це відчуття, що, можливо зараз, щось відбудеться.
Я не була повністю зосереджена на виставі. Коли ми виходили на перерву за куліси або поміж сцен, ми говорили саме про війну, про те, що нам робити, якщо це станеться. У нас у всіх була одна тема і відсторонитися було неможливо.
Після вистави я йшла додому та розмовляла зі своєю бабусею про те, аби лиш не було вторгнення, аби було все добре. Уже вдома мені подзвонила мама. Її чоловік, мій вітчим — майор поліції і його терміново викликали на роботу, тож мама попередила мене: “можливо, щось… Щось буде”. Тоді я склала тривожну валізку, полежала трохи у ванній, подивилася фільм і заснула.
Як починалося
Паралельно з театром я інколи працювала баристою в друзів. Тож о 6 ранку я прокинулася не від звуків винищувачів чи вибухів, а від звичайного будильнику. І ось, я заходжу в мережу, а там усі онлайн. Ніколи такого не було, щоби я прокинулася о 6 ранку, а всі були в мережі. Я подзвонила мамі, вона така: «Ти що не чула? Там із самого ранку літають винищувачі». Я зателефонувала другу, що тримає кав’ярню й запитала чи вийдемо ми на роботу, він сказав, що, можливо, пізніше відкриємося. Так ми й не відкрилися тоді.
У перший день ще не було розуміння масштабів, тоді ми не знали, наскільки це буде варварська війна. Я вирішила піти в магазин. Там побачила ці нереальні затори, побачила істерику людей. Моя мама була в такому ж стані. На той момент я була спокійна і приїхала до батьків, провела з ними 4 дні, а потім дізналася, що набирають волонтерів в ОДА і вирішила, що мені треба бути там. Ми з моїм другом актором подумали, що я йду волонтеркою, а він піде в тероборону.
Завезти нас мав мій вітчим, що їхав на службу. У той момент почалися прильоти по торговому центру «Нікольський», що якраз у центрі. Тож мій вітчим висадив нас і ми побігли додому. Наступного дня ми разом із волонтерами поїхали в намет «Все для перемоги», а потім усе ж пішли в ОДА. Там був відбір, дівчат відразу на кухню брали, а ось мого друга в тероборону не взяли, бо в нього ніякого досвіду. І я пішла в ОДА, а він побіг у театр.
Коли не важливо нічого, крім життя
У той день я планувала попрацювати до комендантської, а потім побігти додому чи також до театру, але я не встигла. Ми з дівчинкою відпрацювали цілий день на кухні, взяли якісь матраци, подушки й залишилися ночувати в ОДА.
О 8 ранку ми спустилися, там уже деякі дівчата були, всі збиралися, хтось тільки після душу, хтось намагався висушити волосся. Я пішла у вбиральню. Із собою в мене були засоби гігієни, барсетка ну й телефон. Я заходжу, проходить 5 хвилин і в ОДА прилітає. Зникає світло, у мене вибиває пів дверей. Я довибиваю те, що від них залишилося. Дивлюся, а все завалено. Речі. Дівчата. Усе.
Приходить військовий, виламує мені двері, я біжу далі по коридору і прилітає вдруге. Військового поряд зі мною завалило. Навколо темно, пил, дихати нічим, а я стою й не знаю, що мені робити. У цей момент мені телефонує мама, я беру слухавку, бо розумію: інакше в неї буде шок. Я лише сказала, що жива, новин вона тоді ще не бачила.
Потім військові почали кричати чи є хтось живий, я почала кричати, що так. Тоді з’явився просвіт, а нас перевели в інше місце. В ОДА в мене завалило всі документи, але то зовсім не важливо. Там завалило деяких дівчат.
Нам наказали виключити всі телефони на три години й ми сиділи цей час у сховищі. Там я познайомилася з дівчиною. Вона запросила мене на нову кухню, а я погодилася, бо потрібно було якось відволікатися. Там я провела тиждень без душу та звичного для мене ліжка. Я вирішила з’їздити додому, але мала повернутися. Тоді ніч була дуже гучна. Моя сестра розплакалася, а мама була дуже налякана. Я вирішила, що ми їдемо у Львів. Мама довго не наважувалася, бо в нас бабуся хвора і її чоловік не може виїхати, але я наполягала.
Після цього прильоту в ОДА мені було байдуже на все матеріальне. Я взяла з собою джинси, пару футболок, шкарпетки і все. У мене мама ще тоді спитала: «Ти золото береш?». А я думаю: «Яке золото? Нащо воно тобі зараз?». Для мене нічого не було важливим у той момент.
Евакуація та волонтерство
Їхали у Львів ми потягом. Це був жах, хоч і зайшли ми достатньо швидко. Ми втиснулись у цей плацкарт, де по 15 людей на 4 місця. Я відразу полізла нагору. Спочатку на мені спала дворічна дівчинка, а на сусідній полиці лежала моя сестра з хлопчиком. З часом до мене закинули двох інших дівчат трохи старше, а ту дворічну забрали. Я одночасно тримала чотирьох дітей, аби ніхто не впав. Якось так ми проїхали 19 годин. Було неймовірно спекотно, вночі світло не вмикали. Коли я їхала, то розуміла: «Якщо зараз щось станеться, то люди просто задавлять один одного».
Спочатку у Львові я волонтерила в «Крилах надії». Ми перебирали ліки на передову. Потім я плела сітки, і в цілому, шукала, чим зайнятися. Тоді ж у Ключника я побачила пост, що їм потрібні люди у фонд. Я заповнила форму і з 14 березня приєдналася до Rescue Now. Я прийшла оператором кол-центру, приймала заявки від людей, які потребують евакуації. Тоді взагалі була інакша ситуація, не як зараз. Люди дзвонили в паніці, плакали. З часом ми ще почали приймати заявки на гуманітарну допомогу.
У Львові я провела 3 місяці, влаштувалася там у кав’ярню, знайшла нових друзів та ортодонта. Мені там було добре, я полюбила Львів. У ньому залишилась якась моя частинка.
Повернення додому
Зараз є дуже багато можливостей за кордоном, й акторських у тому ж числі, але я відчуваю, що повинна бути тут, в Україні. Це мій дім, який хтось хоче відібрати. А я хочу допомагати країні, робити все, що від мене залежить. Україна вся прекрасна, але Харків — це моє місце сили. Зараз Харків страждає, Харків поранений і йому хочеться допомогти. У Львові мені однаково здавалося, що я роблю недостатньо.
Зараз не всі друзі в Харкові, зараз я не можу грати на сцені, але я зрозуміла, що, виявляється, можу жити без театру. З’явилися інші цілі: зробити більше, зібрати більше грошей, допомогти більшій кількості людей. Наразі я зовсім не думаю про театр. Мене тягне туди, чим я зараз займаюся: волонтерство, благодійний фонд. Я почала більше цінувати те, що в мене є. Сьогодні сходити в «Протагоніст» — це вже подія, а постояти на балконі та випити вина — момент, яким варто насолодитися.
Нові люди, цінності та мрії
Найкрутіше, що відбулося це, напевно, усвідомлення, що люди, які поруч, які прийдуть тобі на допомогу — це не завжди твої кровно рідні. Це можуть бути ті, з якими лише нещодавно ви були просто незнайомцями. Зараз у мене повністю змінилося коло спілкування. До цього були родичі і друзі в рашці. Вони там намагалися мені пояснити щось, хоча тут пояснювати нічого. Я не розуміла, як люди можуть до цього так ставитися. Якби мою родину закидали ракетами та бомбами, то я б зробила все, аби допомогти. Я була б активним учасником, а не пасивним. Навіть, якби я була в іншій країні. Ти або щось робиш, або ні. У мене було пів дня спроб пояснити їм щось, але я зрозуміла: це неможливо. Я просто їх заблокувала і все, ми більше не спілкуємося.
З часом почали з’являтися думки, що я ж не реалізована. Але в ці моменти я така: «Стоп, Катю, про що ти думаєш? Війна не закінчилася. Це зараз не на часі». Моя психологиня говорить, що це нормальний стан і нормально думати і про себе також, але я все одно не можу присвятити повністю час собі.
У мене й до цього завжди були сумніви: “що я корисного роблю для цього світу? Бігаю в платтях по сцені?” У мене час від часу були думки знайти якісь волонтерські програми, поїхати в Африку чи щось таке. Треба формувати правильні запити до Всесвіту, бо він мене почув — я волонтер. Але за яких обставин?
До волонтерства всі мої цілі були сконцентровані на театрі, сьогодні все інакше. З друзями ми возимо амуніцію з Туреччини, час від часу робимо якісь збори, у Rescue я вписуюсь у все, що тільки можна. Зараз я збираю на машину і в мене конкретна ціль — 200 тисяч. Коли в мене погано йде збір, то я засмучуюсь, якщо добре — у мене дуже гарний настрій. Це вже залежність якась. Для мене волонтерство — це наркотик. Я вже не можу зупинитися.
Якось нам на гарячу лінію подзвонила бабуся з замовленням на гуманітарку. Ми не можемо привезти день у день, але в неї був ювілей, 85 років. Я подзвонила своїй подрузі Каті, вона поліцейська, й попросила привезти цей пакет їжі для бабусі. І вони приїхали з квітами, привітали її. Або нещодавно подзвонила бабуся і попросила 4 кг курячих крилець. Їй просто потрібно було, аби хтось сходив в магазин, бо вона не могла цього зробити. І я зателефонувала своєму другові, він поїхав, привіз цих крилець і ще продуктів, але сказав, що наступного разу буде ловити сусідів та пояснювати, мовляв, «Альо, бабусям треба допомагати».
Звичайно, є й негатив. Багато речей для мене незрозумілі. Я не збагну, як люди щось шерять у соцмережах і взагалі не усвідомлюють, що вони роблять. Для мене дивно, що, ось, ми амуніцію з Туреччини просто привозимо й беремо 2 долари за доставку, ну, бо її треба оплатити, ніхто безкоштовно цього не зробить, а потім ми заходимо на сайт і там такий самий товар, але зверху накидують 100 % або 120 % ціни. Я не розумію, як в наш час, в Україні, може існувати корупція.
Хтось віддає все останнє, а хтось намагається на всьому нажитися. Я вважаю, що після перемоги на нас чекає ще дуже багато роботи всередині країни. Ті, хто залишаться тут — стануть містком для майбутніх поколінь. Нашим дітям в Україні буде дуже круто жити, але для цього нам треба стати цим мостиком. Він буде будуватися завдяки молоді, яка має національну свідомість.
Наші скарби
Мені здається, що саме сфера культури дуже сильно програвала ці 8 років російській пропаганді. Мені хочеться працювати над українською культурою, над українською мовою. Хочу, щоб у нас ще більше розвивалася сфера кіно, індустрія музики, щоб наша мова була модною. Це ж про ідентифікацію. У нас є все, але ми довго нехтували цим.
У мене не було проблем з українською мовою. Я грала вистави українською, але в побуті я спілкувалась російською. Харків це російськомовне місце, так дійсно склалося історично. Ми дуже близько до кордону. У багатьох із нас є родичі в Курську чи в Бєлгороді. І, в цілому, в моїй сім’ї не виховувалася любов до всього українського. Просто не думали, наскільки це важливо.
24 лютого я почала спілкуватися українською в побуті також. Зараз я не уявляю ситуації, щоб я прокинулася й заговорила російською. Моїм колом спілкування були театрали, тобто достатньо свідомі, прогресивні люди. Тож, багато моїх знайомих також перейшли на українську. А от у старших це проблема. Проте, навіть моя мама намагається це зробити, хоч їй і складно. При цьому, я не підтримую хвилю агресії до тих, хто ще не перейшов. Я за лагідну українізацію. Це має бути свідомо: коли ти змушуєш — буде протест, відторгнення від цього.
Ми у фонді нещодавно працювали над зовнішньою анкетою і почали прописувати питання. Я тоді їх читаю й кажу: «Юлю, ти чуєш? Як це прекрасно, (а в нас там «ціпочка», «цвірінькати»), яка ж прекрасна українська мова». Ну це ж скарб. І як ми могли такий довгий час цього не розуміти. Але це все виховується. І ми можемо полегшити шлях наступним поколінням.
Зараз, коли я обираю, що подивитися, то часто зупиняюся саме на історії України або на українських письменниках, поетах. Тобто, наразі роблю те, що не робила до цього. Я розумію, що повне усвідомлення своєї ідентифікації прийшло лише після 24 лютого. До цього, 8 років усвідомлення не було. Але я це зрозуміла і я собою пишаюся.