UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які попри всі труднощі війни продовжують навчатись, творити, працювати. Багато з них з початком війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, волонтерам, цивільним тощо. Це молодь, яка має активну громадську позицію. Цього разу мав змогу поспілкуватись з Мар’яною Баглай. Мар’яна — студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Захоплюється музикою, читанням, вивченням іноземних мов. Пише для онлайн-видань.
Мар’яна Баглай, студентка, журналістка, навчається в Львівському університеті імені Івана Франка
Всі ми розуміємо, як життя кожного українця, хто працює, вчиться, виховує дітей, різко погіршилось з початку масованих обстрілів по нашій інфраструктурі. Яка ситуація у твоєму місті сьогодні, можеш описати, будь ласка?
Я зі Львова, і на фоні того ж Харкова, Херсона чи Києва, які зазнали і продовжують зазнавати величезних руйнувань, ситуація тут ще окей, моє місто тримається. Якщо мова йде про якусь загальну атмосферу, одразу складається враження, що у Львові усі націлені на перемогу: тут дуже багато патріотичних афіш, прапорів тощо, це дуже надихає.
Львів, фото з особистого архіву
Чи вважаєш блекаут, про який так багато пишуть сьогодні, реальним у найближчому майбутньому, що ми можемо залишитись на дуже довгий час без світла і зв’язку? І що маємо робити в такому разі, на твою думку?
Я далеко не експерт в цій галузі, звісно. Але як було вже сказано багато разів, сподіваємось на краще, готуємось до найгіршого. Наші комунальники працюють в шаленому ритмі, відновлюють електроенергію та водопостачання дуже швидко, працюючи в екстремальних умовах після масованих обстрілів. Тому я маю надію, що навіть у випадку тотального блекауту ми з усім впораємось. Варто розуміти, чому це відбувається і надалі підтримувати армію, волонтерів тощо. Це має не послабити нас, а навпаки, зробити наш моральний дух ще сильнішим.
Попри всі проблеми сьогодення, ми намагаємось жити далі. Що спонукає тебе особисто прокидатися кожного ранку і вчитись, працювати, жити? Звідки ти черпаєш цю мотивацію?
Я завжди була націлена на результат і завжди мала певні цілі. Війна, можливо, впливає в тому плані, що ти хочеш про неї більше говорити. Особливо, коли знайомишся з іноземцями, хочеш якось нагадати, що війна досі триває. Також є моменти, коли ти думаєш, що тобі важко, але потім згадуєш про тих, хто зараз на війні, і це мотивує не здаватись, не складати руки і працювати далі. Ми, молодь – майбутнє нашої країни, тому маємо зробити все, аби розвивати її.
За час війни, окрім наших перемог на фронті та дуже важкої боротьби, яка триває досі на окупованій частині України, ми мали прекрасну змогу насолодитися творіннями української культури та мистецтва: картини, пісні на тему війни. Чи є тебе приклади арту, фільму, пісень, книжок про війну, які справили велике враження і до яких хочеш повертатись в майбутньому?
Окремо хочу виділити фото наших військових та волонтерів. На мою думку, такі фото показують, як ми ведемо цю боротьбу кожного дня, також вони надихають, викликають почуття. Якщо брати музичні композиції, мене дуже надихає пісня “Зродились ми великої години”. Вона описує наш український дух і нашу боротьбу сьогодні.
Зараз у зв’язку з війною, гуманітарною кризою, багато українців стали волонтерами, допомагають біженцям, українці організовують фонди підтримки армії, збирають кошти на необхідну амуніцію, ліки. Є відчуття того, що ми всі допомагаємо один одному у цей дуже скрутний час. Можеш описати, будь ласка, якою вважаєш особисту місію сьогодні? Що б хотіла зробити для того, щоб допомогти Україні виграти цю війну?
Наразі зі свого боку все, що я можу робити – це донатити армії, говорити про війну, доносити українські ідеї, особливо спілкуючись з іноземцями. Говорити про свій досвід, не давати людям з-за кордону забувати про війну. Це моє головне завдання.
Де найбільш залучена сьогодні? Можеш розповісти про свою недавню поїздку за кордон, чим там займались?
Я приділяю багато уваги навчанню і за нагоди намагаюсь брати участь саме в програмах за кордоном. Наприклад, у жовтні я була в Грузії разом з іншими українськими студентами. Ми мали щоденні лекції в грузинському університеті. Це була свого роду школа про війну в Україні та Грузії, адже Грузія також пережила війну, спричинену тим же агресором. Ми, українські студенти, займались просуванням наших ідей і нашого досвіду, і я вважаю це вкрай важливим сьогодні. Також мали нагоду відвідати парламент Грузії і заслухати промову від членкині парламенту Хатії Деканоїдзе.
Візит до грузинського парламенту, фото з особистого архіву
Херсонщина, Харківщина, Буча і безліч інших міст та селищ одразу спадають на думку, коли говориш про звірства росіян проти наших людей. Чи погоджуєшся з твердженням, що події сьогодення – це саме цілеспрямований геноцид нашого народу?
Я погоджуюсь, що це геноцид українського народу. Голодомор 20 століття нічим не відрізняється від того, що відбувається сьогодні в прифронтових зонах. Змінились способи, але мета лишилась одна. Це є дуже вагомою причиною, чому ми маємо відректися від всього російського, і чому росія має понести належне покарання за свої злочини.
Чи будемо ми говорити, на твою думку, через двадцять років про геноцид українського народу сьогодні (про різанину у Бучі як один з найвідоміших прикладів), так само як ми говоримо про Голодомор чи Голокост, коли була єдина ціль – знищити суспільну групу як таку?
Я стараюсь бути реалістом. Безумовно, серед нас є ті, хто пам’ятає Голокост, Голодомор, “Розстріляне Відродження”, але є і ті, хто навіть зараз не вважає росію ворогом. Тому і їхні діти не будуть вважати події сьогодення геноцидом. Ми маємо працювати над викоріненням таких російських ідей з думок наших людей, щоб не допустити подібного знову. Тоді ми будемо пам’ятати і говорити про теперішні події дуже й дуже довго.
Якби була можливість зняти фільм про цю війну вже після нашої перемоги, як би його назвала, і хто був би в головних героях?
Стосовно головних героїв: це однозначно наші військові, волонтери, народ України. Якщо брати назву… Це має бути така цитата, яка зараз часто лунає з наших вуст, яка символізує нашу боротьбу за перемогу. Чомусь мені на думку приходять дві: “Вогонь запеклих не пече” (з поеми Шевченка “Гамалія”, також покладено на музику – ред.), “Хто борець – той здобуває світ” (пісня “Марш українських націоналістів” – ред.).