Про Грецію, війну, нове життя, викладання. Щоденник війни від історикині Олесі Жданович

Олеся Жданович, доктор історичних наук, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка

В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо громадян України, як вони сприймають та переживають страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, викладачі, історики, які з початку війни залучені в різних громадських організаціях, волонтерських рухах, допомагають нашим військовим, цивільним тощо. Українці, які мають активну громадську позицію, працюють у царині освіти, журналістики, є громадськими діячами.

Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Олесею Жданович, доктором історичних наук, викладачем Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Пані Олеся закінчила історичний факультет КНУ, тривалий час працювала в Інституті історії України НАН України, потім повернулася до рідного університету в докторантуру і залишилася викладати на рідній кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків.

Олеся Жданович, на благодійному концерті на підтримку України в Афінах у квітні 2022 року

Напередодні великої війни та перші дні-тижні після 24 лютого

24 лютого 2022 року назавжди увійде в українські підручники як один із найбільш трагічних, страшних, визначальних сторінок нашої історії. Це одна з тих сторінок, про яку можеш говорити і писати вічно, бо вона зачепила буквально кожного українця.  Опишіть, будь ласка, як переживали ці події.

За кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення я мала якесь дивне передчуття чогось страшного і неминучого. Свою тривожність я пов’язувала із хвилюванням через захист докторської дисертації у вересні 2021 року. Тому знаменному в моєму житті дню передували місяці кропіткої й напруженої праці над дописуванням, оформленням, збором документів до захисту. Потім одразу – напружений навчальний семестр, коли полишала робочий стіл пізно ввечері і майже зовсім не відпочивала. Новини, експертні і не дуже думки звідусіль: «нападе – не нападе?» – усе це тривожним фоном супроводжувало мою осінь і зиму. Другий семестр розпочався наприкінці січня дипломатичною практикою студентів, якою мені разом із іншими колегами по кафедрі випала честь керувати. Необхідно було знаходити спікерів, домовлятися про зустрічі з цікавими людьми з усіх куточків світу, які могли би виступити перед студентами. Усе це поєднувалося з лекціями і семінарськими заняттями, яких ніхто не відміняв. Наша остання зустріч в межах практики мала відбутися об 11 ранку 24 лютого. Домовленість була зі спікером з Афін. Добре пам’ятаю той страшний ранок. О 6 ранку мене розбудив дзвінок завідувача кафедрою, який сказав, що усі заходи на сьогодні відміняються, бо росіяни бомблять Київ. Він першим і повідомив мені новину, яка назавжди розділила моє життя на до та після. Потім було прийняте рішення виїжджати з міста, вивозити доньку-підлітка, рятувати її психоемоційний стан. Того ранку, намагаючись зібрати найнеобхідніші речі, абсолютно не усвідомлюючи, що робиш, автоматично виконуючи якісь дії, я ще якимось чином заспокоювала подруг, які телефонували і шукали підтримки: «ну ти ж історик, скажи, що це, як це, це ж має скоро закінчитися, це ж неправда, так?» А я не знала, як підібрати слова, як сказати, що все буде добре. Тому що сама не була у цьому впевнена. Я розуміла, що потрібно діяти, а далі – як Бог дасть. Той день здавався чи не найдовшим за весь час війни. Разом із сім’єю брата ми виїхали до родичів у село. 100 кілометрів їхали протягом 7 годин. Добре пам’ятаю, як зупинилися на заправці: сірий холодний день, пронизуючий вітер, холод як зовні, так і зсередини. Навкруги люди усі налякані, майже не спілкуються один з одним. Найголовніше було якось заспокоїти доньку і дати їй хоч якісь гарантії, що все буде добре. Робили все на автоматі, ставили короткострокові цілі, буквально, по хвилинах і деталях: вийти з авто, застебнути куртку, доїхати до місця призначення, вирішити, до яких родичів їхати (бо їх кілька по сусідніх селах). І не думати про завтра, не думати про батьків, які залишилися в Києві. Бо уява починала малювати найстрашніше. Тож, немов у тумані, заціплені паралізуючим страхом, доїхали до місця призначення. Оселилися у рідні, які, на щастя, зустріли дуже привітно і гостинно. Пощастило ще й з тим, що вони не панікували, не нагнітали атмосферу, а навпаки, намагалися її розрядити. Займалися звичними справами, просто жили, поки живі.

Приблизно через два тижні перебування у відносній безпеці (до нас долітали тільки віддалені звуки вибухів з найближчого міста, що знаходилося десь за 25 км.) я вирішила, що потрібно щось робити. Далі сидіти і чекати невідомо чого, не маючи сил і енергії працювати, більше не могла. Друзі кликали до Греції, обіцяли допомогти туди дістатися. Необхідно було тільки доїхати до Чернівців. Але це виявився ще той квест: з села, віддаленого від усіляких трас, без власного авто, удвох з дитиною вибратися було майже не можливо. Допоміг випадок. Близькі друзі вибиралися з обстрілюваного передмістя Києва, тікали вночі на старенькому авто з несправними гальмами. Їхали в бік Чернівців до родичів. Я запропонувала зробити невеликий крюк і переночувати у нас, щоб не їхати поночі через величезну кількість блокпостів, наражаючись на небезпеку зустріти не дай боже якихось ДРГ. Вони приїхали до нас о 1 ночі у величезному стресі. Розповідали таке, що не привидиться й страшному сні. На ранок наважились, поїхали. Рішення було доволі непросте: залишити більш менш спокійне місце і вирушити в нікуди. Гарантій, що доїдемо легко і просто, не давав ніхто. Так само, як і там, у Греції – де будемо жити, за що, чи хтось зустріне, допоможе. Жодних гарантій. Їхали навмання. Вже дорогою мені написала знайома, що колеги-історики з Великобританії можуть допомогти мені як українському вченому-історику влаштуватись там, пропонують навіть роботу. Але для цього потрібно було десь приземлитись, подумати, написати їм листа і почати робити необхідні дії. У нас такої можливості не було. Наш перевалочний пункт знаходивсь у Кам’янці, нас прихистили на одну ніч. Я почала шукати варіанти зняти щось на кілька днів, але все марно, місто було переповнене, ніхто не здавав житло. Така сама ситуація була й у Чернівцях. Тож, долею випадку, ми опинилися у тому місті, а звідти манівцями і зі пригодами, через Львів, разом із членами грецького товариства Харкова, рушили на Афіни. Не буду детально переповідати шлях з Чернівців до Львова на поїзді. Скажу лишень, що це було якраз у той день, коли обстрілювали Франківськ, а ми їхали повз нього. Потім була безсонна ніч на вокзалі у Львові в залі очікування, бо комендантська година, і на вулицю нікого не випускали. Врешті-решт, з пригодами і допомогою випадкових людей, які в одну мить стали друзями, ми опинилися у автобусі, який мчав нас у нове життя.

Море, Греція. Фото з особистого архіву Олесі

Пірей, Греція. Новий етап у житті

Наступний етап мого нового життя розпочався з приїзду в Афіни, а точніше, в Пірей, куди ми прибули рано вранці. Нас зустріли представники мерії міста, які чекали на приїзд українських греків. У них запрацювала якась програма допомоги для етнічних греків з України. Нас із донькою залишили у цій групі через моє знання грецької. Потрібно було перекладати, адаптувати цих людей до перебування в новій для них країні з незнайомою мовою. Так ми й опинилися на кілька місяців під прихистком мерії міста Пірей, разом із членами харківського грецького товариства. На кілька місяців нам надали безкоштовне житло і харчування. Так, потихеньку, ми приходили до тями, виходили зі стресу і звикали до нових реалій. Десь у квітні включилися в роботу, треба було закінчити навчальний рік. Працювала онлайн, читала лекції, семінари, часто спілкувалася зі студентами, які пишуть курсовій й дипломні роботи під моїм керівництвом по відео зв’язку. Була не просто викладачем, але більше навіть психологом. Дітям дуже потрібна була підтримка, просто навіть поговорити, відчути, що життя триває. Літо виявилося багатим на події. Ми зняли житло, активно брали участь у різноманітних концертах, організованих Посольством України в Греції та різними громадськими організаціями, зокрема, Українськими жінками в Греції. Тут і я згадала, що я не тільки історик, але ще й трохи співаю під гітару. Втім, і основну професію я використовувала активно: прочитала кілька лекцій для українців, що перебувають під тимчасовим захистом у Греції. Протягом кількох місяців на волонтерських засадах викладала грецьку мову людям, з якими я приїхала сюди, ходила сортувати гуманітарну допомогу на склад для відправлення її в Україну.

З консулом Посольства України в Греції Анною Тіщенко (в центрі, тримає книжку) на презентації книги українського історика Лілії Білоусової, справа – Оксана Романюк, працівниця українсько-грецької торгової палат

Слід сказати, що Греція не надавала і не надає жодних грошових виплат українцям, які тікали від війни і отримали тимчасовий прихисток тут. Ми маємо право на проживання і на роботу, можливості відвідувати курси грецької мови, дехто зміг отримати субсидію на оплату житла. Є кілька організацій, які надають гуманітарну допомогу нашим людям, в основному це продукти і одяг. Дуже гарна ініціатива, організована нашою волонтерською організацією спільно з Асоціацією ліцензованих гідів м. Афіни, – проводити безкоштовні екскурсії містом у супроводі професійного гіда. Тож, зважаючи на кризу, в якій перебуває вже довгий час сама Греція, уряд країни надає умови для комфортного життя і роботи для українок. Діти ходять до грецьких шкіл, відвідують за бажанням і українські суботні чи недільні освітні заклади, різноманітні фестивалі і культурні заходи.

В середині липня мені випала нагода потрапити на прийом до Президента Грецької Республіки пані Катерини Сакеларопулу. Захід відбувався за участю Посольства України у саду Президентського палацу. Вразила простота і щирість пані Президента у спілкування з нами. Під час промови голови Федерації Грецьких товариств України, яка на той момент зовсім нещодавно вирвалась з окупованого і знищеного Маріуполя, пані Катерина Сакеларопулу розплакалася при всіх.

Олеся Жданович справа збоку, поруч – Президент Греції Катерина Сакеларопулу ( четверта зліва)

Так, ви наразі працюєте за кордоном сьогодні і, звісно ж, розмовляєте з різними українцями, які зараз живуть в Греції. Що вони розповідають вам про свій досвід війни? Можете пригадати кілька історій, які вас дійсно зачепили?

Звісно, усі люди різні. І серед наших співвітчизників трапляються різні категорії. Переважна більшість поводить себе пристойно, із вдячністю до людей і країни, в якій вони опинилися. Інші, (на щастя, мені такі трапляються рідко)  поводять себе так, ніби їм усі винні. Намагаються отримати всього побільше і безкоштовно. Обдурюють як волонтерів, так і своїх же знайомих та навіть друзів. Здебільшого, так себе поводять далеко не обділені матеріально особи. Складається враження, що люди намагаються витрясти з країни, куди вони потрапили, максимальну вигоду. Можливо, у всіх нас був різний рівень життя в Україні, хтось вирвався за кордон вперше, побачив інше життя, або спрацьовують стереотипи, нав’язані минулими поколіннями про життя на Заході. Один мій знайомий якось сказав мені, що я отримала колосальну можливість соціального ліфту, виїхавши з України. Чесно кажучи, я була трохи збита з пантелику. У мене в Києві залишилося все: власне просторе житло зі свіжим сучасним ремонтом, улюблена робота в найкращому університеті країни, кар’єра, статус, батьки, друзі. У матеріальному та статусному плані я не виграла, та й не збиралася щось вигадувати. Я тікала не від бідності, а від війни, щоб зберегти життя і бодай психічне здоров’я собі і своїй дитині.

Ця війна показала справжнє ставлення людей. Особливо я це відчула, коли виїхала з України. Декого це дуже обурило, дві мої знайомі, одна з яких взагалі була близькою подругою, сильно образились, і одразу ж після мого виїзду вони перестали зі мною спілкуватися. Що це: заздрість, злість, що у самих не вистачило сміливості і духу змінити своє життя? На щастя, усі близькі мені люди не просто на зв’язку, а ми з ними стали ще ближчими і ріднішими.

Звісно, я слідкую за новинами, радію з наших перемог, переживаю через обстріли, відключення світла і особливо тепла. Переважна більшість моїх студентів зараз в Україні. Тож, на своїх лекціях мені хочеться їх якось розрадити. Я розповідаю їм про Грецію, навіть під час лекцій з історії Стародавнього Сходу чи періоду самурайських диктатур. Мої лекції вже перетворились на бесіди з елементами психологічної підтримки, вражень про сучасне буття в Греції, тонкощі грецької мови тощо. Студенти надають зворотний зв’язок, діляться своїми емоціями, думками. Хтось навіть почав вчити новогрецьку мову, отже, когось я змогла запалити, надихнути. Це надає неймовірної енергії та сил працювати далі. Наразі мою діяльність в університеті радше можна було б назвати волонтерською через безпрецедентне скорочення заробітної плати. Втім, я чітко усвідомлюю свою місію ділитися тим, що знаю, з новим поколінням. Я знаю, що потрібна цим дітям, не маю права їх залишити, бо маю ще багато чого їм передати.

Остання велика новина, яка сколихнула Україну та світ загалом, в позитивном сенсі, стосувалась звільнення Херсону (водночас із значною частиною Херсонщини). Це трапилось в листопаді, після цього події трохи затихли,  хоча звісно великі бої продовжуються на всіх фронтах. Про Херсон говорили впродовж всього часу війни, він завжди був у фокусі.

Яка, на вашу думку, важливість  цього звільнення, особливо якщо брати подальші бої, що на нас чекають? Чи вважаєте, шо це буде описано як одна з ключових поворотних подій війни в майбутніх підручниках історії? 

Звільнення Херсона, звісно, стало переломним моментом у війні. Це вселило надію і оптимізм, які й досі тримають багатьох людей на плаву. Пам’ятаю свої відчуття в той момент, коли почула цю новину. З одного боку, радість зі сльозами на очах, а з іншого – ох, скільки ж там всього розкриється, про які страшні злочини і криваві знущання рашистів над нашими людьми ми дізнаємося згодом. Це лише початок. Впевнений початок на шляху до повного звільнення українських територій і нашої перемоги над ворогом.

Коли мова йде про війну з росією, багато хто піднімає таку історичну тему, шо в нас  з росією століттями були, м’яко кажучи, складні відносини, і що росіяни завжди хотіли знищити українську незалежність та зробити нашу землю однією з частин своєї великої імперії. Складається таке враження, шо в певні періоди в історії їм це вдалося, але Україна завжди прагнула вийти з цього кріпацтва, навіть якщо це займало цілі століття. Є така ідея: те, що ми зараз спостерігаємо, цьому можна по суті знайти пояснення, заглянувши в історичне минуле України?

Як історик-всесвітник я можу сказати, що імперське мислення росіян – тема не нова. Подібна поведінка траплялася багато разів у багатьох історичних періодах з багатьма народами. Більш менш освічена і мисляча людина давно могла зрозуміти, що нічим хорошим сусідство з цим імперським монстром не закінчиться. Однак, ми не вірили. Не хотіли, не могли вірити з кількох причин. По перше, радянська пропаганда, яку, до речі, я застала і відчула на собі у цілком свідомому віці, бо встигла побувати навіть піонером. Нам вбивали в голови ідею про три братні народи. Це було аксіомою, просто не могло бути інших думок. Я бачила іншу реальність, коли дитиною стикнулася з так званими «братами» у Німеччині, під час життя у військовому гарнізоні поряд із сім’ями тих же самих росіян. Вони ментально дуже відрізнялися від нас, зверхньо ставилися до «хахлов», як вони нас називали. У нас в класі були свої командир, замполіт класу. І усі ці так звані посади обіймали етнічні росіяни. А усі інші – вірмени, казахи, латиші, українці тощо – були меншими народами, не благородними. Тоді ми цього ще не усвідомлювали. Хоча, мої батьки вже тоді потерпали від насмішок і нападок з боку «братів» через те, що розмовляли з нами, своїми дітьми, українською мовою. Потім, вже в 90-х, коли, здавалося, Україна почала відроджуватися, будувати нову сторінку своєї історії, щось знову пішло не так. До влади по черзі приходили абсолютно проросійські політики. Протягом усього десятиліття було засилля російських каналів по телебаченню. Усі ті «пєсні о главном», ніби прогресивні і ліберальні «взгляди», «намєдні», розважальні «квн», «полє чудєс» тощо – відтягували нашу увагу на ту культуру. Наприкінці 90-х років завдяки зусиллям невеликої групи людей почалося відродження чогось свого – популярна українська музика, футбол, з’явилося більше власних українських телеканалів, почали перекладати фільми і серіали українською. Але цього було замало. Ми всі так чи інакше дивилися на росію з відкритим ротом. Бо там, як нам вбили в голови, було все якісніше, краще, культурніше. І наша меншовартісність відображалась на усьому нашому житті. Тож, українці настільки звикли до «братності», що навіть найрозумніші мислячі люди не вірили до кінця у повномасштабний напад. Ми до кінця сподівалися, що минеться, що путлєр просто шантажує і погрожує, але не наважиться…

Акрополь, на фоні грецького неба, фото з особистого архіву Олесі

Що, на вашу думку,  є необхідним для забезпечення якнайшвидшої перемоги України? Напевно,  зараз найбільш оптимістичний прогноз – це саме наступний рік, але це війна, тому гадати складно. Якою  має бути Україна та світ після цього, шоб такого більше ніколи не повторилося? 

Зараз складно щось спрогнозувати, особливо, коли перебуваєш у безпеці, далеко від реалій своєї країни. Наш народ, наші воїни із ЗСУ, територіальної оборони – ось справжні герої! І, звісно, прості люди, які донатять, волонтерять, допомагають хто чим може, підтримують інфраструктуру країни, як можуть. Я дуже вірю і сподіваюсь, що вже влітку зможу обійняти моїх батьків у мирній Україні, приїхати до рідного Києва, зустрітися з близькими друзями, сходити на кафедру, де ми проведемо святкове засідання, сходити нарешті з колегою і другом на каву, прогулятися улюбленими вуличками.

Для того, щоб такої страшної війни більше не повторилося, ми маємо зробити дуже багато. Звісно, не в нашій волі ізолювати цього клятого сусіда. Там увесь народ хворий, і це не вилікується протягом кількох прийдешніх поколінь. З цим потрібно просто змиритися. Але у нас сформувалося свідоме громадянське суспільство. Українці в переважній більшості стали більш згуртованими і усвідомленими. Якщо не ми, то хто! Відповідальність за себе і за свою країну тепер має нести кожна людина. А для цього необхідно, щоб усі робили якісно те, що можуть, кожен на своєму місці.

Я оптимістка, завжди вірю в краще. Але тут це не просто абстрактне бажання.

Я знаю, що так буде. На нашому боці правда. А до цієї правди долучилися воля, сила і непереборне бажання жити вільно на своїй землі, за власними правилами, в мирі та любові.

Ми обов’язково переможемо! Слава Україні!