UA
EN
Надзвичайні та відчайдушні волонтери Микола Ейсмонт та Надія Анохіна поділились своїм досвідом та розповіли для інтерв‘ю проєкту «Життя та війна: 10 українців — 10 історій» про зміни у їх житті після 24 лютого 2022 року і про їхню допомогу ЗСУ та переселенцям.
(Фото: Надія Анохіна з друзями, з особистого архіву)
Пані Надія, ви організатор Університету для дорослих УДЛ 50+. Розкажіть, яка в нього мета?
Надія: Ми студенти Університету для дорослих. Бачите ми в формі (демонструє форму – прим. авт.), це наша форма, так що ми — університет дорослих людей. Ми зібрались, щоб вирішити, чим ми можемо допомогти. Наприклад, якщо люди приїжджали, ми робили ліжка для того, щоб їм дати притулок, бо багато людей приїжджала до нас в область. Приймали біженців, переселенців. Наш волонтерський центр, який очолює Жаркова Наталія, був створений у Смілі. Наші слухачі почали співпрацювати з цим центром. Виконували роботу, на потреби ЗСУ, плели маскувальні сітки, шили торбинки, вони потрібні для автоматів. Виготовляли їм ангелочків, та вони (військові) досі просять, щоб їм виготовляли таких. Робили ярмарку, донатили на ЗСУ, потім робили консерви, збирали банки по домах, сусідам, носили в школу, щоб ці банки знайти. Коли Миколаїв залишився без води, ми збирали фляги, щоб заповнювати водою. Працювали по можливості. Колектив дружній, допомагаємо один одному, робимо іграшки, щоб продати та задонатити на ЗСУ.
–Як події 24 лютого увірвались у ваше життя та чи були Ви готові до таких масштабів?
Надія: Війна застала всіх зненацька, це зрозуміло. Говорячи про мене, то вибухи я практично не чула, коли прийшли діти вже з сітками, з баулами та кажуть: «Мамо, почалася війна». І перша думка: «А що робити?». Вибухи прозвучали недалеко, тоді всі почули, але нікуди ми не поїхали, діти також нікуди не виїхали, ми були усі дома на місці. Так і залишилися.. Сім’я наша не виїхала, друзі тут сидять теж. Всі майже залишились у нас, бо у нас центральна Україна і мало таких бомбардувань було.
( Фото: Микола Ейсмонт, з особистого архіву)
–Микола: Ні, я не був готовий. Було якось трошки дуже важко і не зрозуміло. Перші ці ракети, які летіли на Гостомель, перші вибухи були більше у районі Ірпеня. Ніхто не був готовий до цього. Дізнався про літак «Мрію», що розбили, а я працював тоді якраз у Гостомелі. Не був готовий. П‘ятого числа вже я вийшов до вікна і побачив танк з буквою «V» й тоді зрозумів, що пора виїжджати з Ірпеня, бо склалися такі обставини.
–Коли забирають від тебе щось цінне, тобі боляче, а коли заходять у твою домівку — це подвійний біль. Пане Миколо, що ви відчули, коли зрозуміли, що росія десь поряд і вона може залучити дуже рушійні сили стосовно вашого будинку ?
–Микола: Я таке навіть не усвідомив одразу. Це дуже важко усвідомити. У мене поруч живе сусід – інвалід, його теж потрібно було забрати, бо він не міг ходити, а якби він зостався він би… Як вам сказати .. Ні води, ні світла. Просто прийшлося б…
–Як ви ставитесь до того як російські громадські діячі підтримують війну?
–Надія та Микола вголос: Негативно.
–На вашу думку, чи варто людям повідомляти в своїх акаунтах і закривати свої акаунти в якості протесту або вводити соціальне ембарго до цих подій, які відбуваються?
–Надія: Я не думаю, що треба закривати. Потрібно, щоб всі знали про це, переконувати їх і наводити приклади. Але до них не доходить, так би мовити, зовсім не доходить. Ми – не брати зараз (з росіянами – прим.авт) і не сестри. Може така в них диктатура, бояться вони всього, але нам доводити це до спільноти, що це війна, це лихо. Діти в садочки не ходять, діти в бомбосховищах. Як це не доводити?
–Микола: Я вважаю що треба переконувати. У мене є родичі у москві, які виросли на Полтавщині, з моєю мамою разом жили, і у 47 році вони голодували. Я з ними спілкувався до цього, а зараз показую їм Ірпінь, згорівші будинки, а вони говорять: «Це ви самі себе (бомбардуєте – прим. авт.)». Я їх переконую, а вони: «Це ви самі собі розбили». Дуже тяжко з ними спілкуватися, але приходиться якось їм все це пояснювати, хоча вони й не вірять.
–Як ви виїжджали зі своїх домівок. Як це було?
–Надія: Ми не виїжджали, ми залишились на місці, так як у нас обстріли були менші. У нас зараз є повітряна тривога, але масових ударів не було, то і люди не дуже виїжджали, а навпаки — приймали біженців у себе. У місті щоденно курсували поїзди для того, щоб люди могли евакуюватися. Люди з області виїжджали, а ми не виїхали ніхто. Тільки ЗСУ допомагали та у волонтерських центрах працювали.
–Микола: 5 березня, коли побачив танк, то забрав тещу з Бучі і сусіда-інваліда, який поруч зі мною живе, і вже “по коридору”, через Стоянку виїжджав. Там уже були розбиті блокпости, були побиті машини. Вже стояло БМП російське розбите. Так сталося, що ми проскочили блокпост до 12 години, а після, той блокпост був вже російським. Я поїхав на Хмельниччину, де і народився. Зазвичай туди їхати 4 години, а так як було дуже багато блокпостів, то вийшло більше 10 годин.
10 березня ще приїхала дочка з Бородянки теж туди, на Хмельниччину. Вони теж тікали з Бородянки.
–Які труднощі виникали у вас під час волонтерської діяльності?
–Надія: Ми такі слухняні, труднощів у нас не було і вони нас не лякали. Зараз ми пишемо історію нової успішної України, але для цього нам усім потрібно об’єднуватися. Ну труднощів таких для нас не було. Шили в себе в офісі, там, прапори, торбинки, але все це як наче від душі і все в нас є. Немає в нас такого, щоб чогось не було; те що ми хочем робить, то воно і є: матеріали у нас там для іграшок, кукол, що ми дєлаєм і їх на ярмарках реалізовуємо і на ЗСУ донатимо. Такими грошима, збирали на БПЛА. Нас же ніхто не фінансує, ми самі фінансуємося.
–Микола: В мене були проблеми: техніка була пошкоджена, але вона в робочом стані була, без стіков, без нічого. Люди працювали в лісі, на полі, щоб проложить водопровод з Києва. Було дуже холодно. З топливом тоже були проблеми, на Київ проїхати – треба було 4 години потратити, поки блокпости проїдеш, хоч у мирний час було 15 хвилин. Топливо щоб взяти в Києві і сюда привезти – 4 години в одну сторону треба було тільки їхать. Запчастини так же само. Проживали ми в десятером у мене. Тож було не жарко трошки. Світла не було, газу не було, їсти готовили на буржуйці. Проте все буде добре, Україно!
–З початком війни, що ви робили для збереження психологічного стану? Ви отримували професійну психологічну допомогу, чи самі якось рятувалися?
–Надія: Ну нам було легше, бо в нас університет: ми ходили на заняття, ми спілкувалися між собою, (підтримували одне одного), бесіди проводили, самі заспокоювали, помагали тим, хто нервувався дуже. У нас же там єсть можливість відволікатися, у нас же там класи, ми займались. Але тривоги були, звісно, відключення світла були, інтернета не було. Це таке все, але ми переживали. Ми в центральній Україні, в нас не було таких вибухів, було спокійніше, не гатили, не пошкоджені будинки. Часткові були попадання.
–Микола: Займався фізичною роботою, спортом, також підтримували одне одного. А як вже повернувся назад в Ірпінь, то не було коли ні про шо думать, приходилось працювати та і все.
–Дайте будь-ласка, можливо, декілька порад що треба робити, щоб після нашої перемоги історія, яку ми зараз переживаємо, не повторювалась, і яку ви бачите майбутню Україну?
–Микола: Майбутню Україну я бачу вільну, сильну, незалежну.
–Надія: Така ж Україна має бути: сильна, незалежна, а ми незламні. завжди готові на допомогу Україні.
–В принципі, можна сказати, що очі війни ви вже побачили. Скажіть, будь ласка, чи пишаєтесь ви зараз українською молоддю? Адже українська молодь — це Україна.
–Надія: Пишаємось, бо поряд з нами маскувальні сітки плели молоді люди зовсім, школярі. Так що пишаємося, пишаємося молоддю. Коли вона згуртована, молодь згуртована, і теж ж допомагають в усьому. А в волонтерській роботі дійсно що там і діти, і школярі допомагають усе робити у волонтерстві в цих хабах.
–Микола: Да, я пишаюся ними, це наше майбутнє.
-Пані Надіє, чи можете роз’яснити, що означає ваш одяг?
–Надія: Ми — університет дорослих людей. А це наша така спортивна форма. Як ми їдемо на змагання, то це ми одягаємо таку форму в кольорах прапора. У хлопців наших сині шапки, а в нас жовтенькі, так що це наша форма.
–Які ваші спогади і відношення до Радянського Союзу?
–Надія: Це вже в минулому – Радянський Союз. Які спогади є, було щось може і хороше, вважались всі братніми народами, але тепер думаєш: як брати можуть нападати. І було 15 республік, і це що, можна чекати від кожної республіки. Ну загалом, СССР в минулому. Залізний занавіс був. Ми вихідці із Радянського Союзу. Ми вчилися в школах, ми вчилися в університетах. Але це не можна висловить. Злості такої немає до них, немає. Але ненависть єсть.
–Як ви вважаєте, чи допомагає Америка достатньо, і чи достатньо вона пропонує ресурсів для боротьби?
–Надія: Ми дякуємо Америці за допомогу, дуже дякуємо. Але ж наш уряд знає більше, ми ж належамо до військової справи. Але дякуємо ми народу Америки, і президенту. Та не тільки Америці, але й іншим країнам, які нам допомагають, щоб здобути перемогу.
–Микола: Дякуємо всім, хто допомагає, але хай допомагають до перемоги.
–Як ви думаєте, чому війна набула таких масштабів і чи можна було б її уникнути?
–Надія: Не знаю. З нашої сторони, ми ж не нападали, росія напала, то, мабуть, можна було б уникнути, якби, ну, якось по-другому думали. Ми не вірили, що це може буть.
–Микола: Ми ніколи не вірили, що брат на брата нападе. Але перемога буде за нами.
–Скажіть, будь ласка, що б ви зробили одразу після перемоги? Які у вас є бажання?
–Надія: Дівчата кажуть про столи на всю вулицю. Такі гостинні столи, щоб усі збиралися. Ні, ну я думаю, що ми як Університет, нам треба відновити наші змагання спортивні, наші подорожі. Хотілось би це поновити.
–Микола: Відсвяткувати! На весь Ірпінь!
–Надія: Всіх сусідів зібрать, всіх друзів, всіх знайомих, радоваться, обніматися, цілуватися, радіти, щоб ніколи-ніколи це не повторилось.
–Микола: І обов’язково згадати, кого нема з нами.
-Надії: Так, так, це – перше!
–Чи можете ви поділитися з нами тим, що надає вам силу, внутрішню силу та мотивацію. Поділіться цим з нами.
–Микола: Віра в перемогу!
–Надія: Любов до Батьківщини та віра в перемогу.
–Надія: Ми хочемо вас привітати з першим днем весни, з весною. Ось ці проліски, підсніжники ми зробили. І називаються вони «Ми – з України!». До побачення, на все добре!
–Микола: Дякую за все, що ви робите. Слава Україні!