UA
EN
Суми – місто, яке одним із перших зустріло повномасштабне вторгнення та вистояло попри все. У рамках міжнародного проєкту “Життя та війна: 10 українців – 10 історій” нам пощастило поспілкуватися із сум’янином Дмитром Тіщенком, який до 24 лютого 2022 року займався медіаменеджментом та громадською діяльністю.
У день повномасштабного вторгнення Дмитро разом з командою залишився у місті та продовжував інформувати жителів Сум про події області та України. Зокрема, вони поширювали маршрути евакуації, офіційні повідомлення адміністрацій, а також допомагали волонтерам, бійцям ТрО, публікуючи їхні потреби на сайті Цукру.
Крім того, хлопці відновили діяльність Сумського громадського фонду, проводять просвітницькі заходи, пов’язані з дозвіллям, якісною музикою, стендапами та лекціями задля розвитку власного міста.
( Фото: Дмитро Тіщенко, з особистого архіву)
–Чи були ви готові до повномасштабного вторгнення та як його зустріли? Чи були у вас якісь плани? Чи були думки, що буде далі з вашою діяльністю, як продовжувати її розвивати?
-Я повернувся з незапланованого відпочинку, фактично, передбаченого за тиждень до повномасштабного вторгнення. Відповідно, наша команда була підготовлена суто до будь-яких кризових ситуацій, але якихось конкретних дій підготовки до воєнних умов ми не здійснювали.
Мені, можна сказати, пощастило якоюсь мірою, тому що я не втратив роботу. Як медіа, я, в принципі, мав ключову мету – інформувати людей, в тому числі в умовах війни.
Для нас не було передбачено якихось планів. Але вже о шостій-сьомій годині ранку ми прийняли рішення працювати з дому або з безпечних місць, тому що місто обстрілювалось і необхідно було перебувати в укриттях, про що ми, власне, потурбувалися в перший же день. Тому ми продовжили працювати в бойових умовах. Цей місяць під окупацією, за відчуттями, був одним днем.
– Як від початку повномасштабного вторгнення ви змогли зберегти психологічне здоров’я? Що для цього робили? Як ви залишаєтесь такими спокійними? Як війна змінила ваше життя?
-Насправді питання дуже важливе і дякую за комплімент. Мені пощастило, що станом на початок повномасштабної війни я вже знав, що таке психотерапія, і займався зі спеціалістом, який допомагає підтримувати ментальне здоров’я. Тому мені в цьому плані якоюсь мірою було простіше. Єдина проблема була в тому, що мій запит в березні поспілкуватися з психотерапевтом був доволі дивним, тому що моєму психотерапевту була потрібна така ж сама допомога, як і мені. Але десь 50/50 ми були корисні один одному. Тому, починаючи з березня, я продовжив займатися тим, щоб проговорювати, розв’язувати свої проблеми, в тому числі з лікарем.
Крім цього, як тільки з’являлася можливість, я знаходив час повертатися до рутинних справ. Це допомагало трохи психологічно, ментально, десь згадувати нормальний стан організму, здоров’я. Ну і зрештою, повертало трохи до життя. Насправді це сталося. Все прийшло до норми, мабуть, місяці на восьмому-дев’ятому повномасштабної війни. І зараз вже у мене таке прийняття. Але раніше все було набагато гірше. Війна – це та ключова зміна, до якої ти приходиш. Поверхнево здається, що змінюються якісь робочі процеси, змінюються якісь скажімо, операційні питання.
Але насправді ключове, до чого ти звертався, змінюється – просто ставлення до людей і всього, що тебе оточує. Я сподіваюсь, що кожен українець усвідомить в найкоротші терміни, якщо досі хтось цього не зрозумів, що нам треба змінювати ставлення одне до одного. І це, мабуть, найважливіша зміна.
–Які кроки можна вжити, щоб запобігти росії впливати на менші країни, які знаходяться територіально навколо неї? Які кроки має вживати НАТО для того, щоб забезпечити Україну належним військовим, фінансовим захистом для боротьби не тільки фізичної, а ще й ментальної?
-Я нещодавно мав цікаву розмову з представником центральної азійської країни. І ми приходимо до висновку, що крім здійснення військового впливу на росію, як власне організм, який постійно погрожує своїм військовим потенціалом, весь світ має докласти зусиль для зменшення їх військового потенціалу, особливо ядерного. І також ми маємо підтримувати національні меншини, які сотні років зазнавали знущань. Російській армії краще було б вибороти свою самостійність, продовжити існування в тому форматі, в якому вони цього будуть хотіти, а не в складі імперії, яка, в більшості випадків, лише знущається над ними і обмежує їх у правах.
–Як інші країни можуть допомагати та підтримувати Україну? Що важливо робити, щоб інші у світі знали про війну в Україні?
-Знову маємо сказати, що насправді Україна воює проти організму, який фактично бореться з розвитком, бореться з прогресом. Тому ми воюємо за свободу Європи. Ми воюємо за свободу всіх сучасних країн, які сповідують демократію. Це перше, що важливо знати й розуміти, коли мова йде про підтримку інших країн. Друге важливе питання, яке хочеться сказати, що в нас достатньо спеціалістів, в нас достатньо експертів і потенціалу, щоб відновлювати нашу країну перевинаходити її, робити якісь нові речі. Але нам точно буде потрібна компетентність спеціалістів європейських, американських чи інших країн, які готові будуть тут допомагати відбудовувати країну, розвивати її, тому що в цьому мають бути зацікавлені всі, оскільки Україна має дійсно потужний потенціал людський, і, відповідно, це має бути цікаво іншим країнам.
–Соціальна структура населення України і які зусилля приймаються, щоб допомогти людям поправитися від психологічних ефектів війни?
-Давайте спробую відповісти. Тут просто дуже багато питань, але треба чітко розуміти, що близько п’ятнадцяти, може двадцяти відсотків населення України зараз знаходиться за кордоном. Відповідно, Україна скоріше довіряє українців партнерам і має змогу якийсь час не надто турбуватися за відсутності необхідних ресурсів. Те, що стосується людей, які знаходяться на території росії – вони, навіть цивільні, теж, скажімо, сегмент аудиторії, який складно “прикрити”. Це не якийсь надто великий відсоток українців, однак категорія, яку ми маємо пам’ятати.
–Щоб дедалі сильно не влазити в слово, просто забігаючи в кінець питання, що з цим робити?
-Немає жодної людини в Україні, яка б не зазнала проблем у зв’язку з війною: соціальних, економічних, психологічних. Навіть людина, яка живе в місті, де ніколи не було вибухів, вона насправді є теж постраждалою від війни. Потрібно запроваджувати повноцінні потужні програми з належним фінансуванням з належними спеціалістами. Ми цього не зробимо без країн партнерів. Ми зараз вже робимо багато за їх участі, в тому числі партнерських організацій. Але нам потрібно над цим всім разом попрацювати. В тому числі спеціалісти в соціології, спеціалісти в психології також можуть і мають робити свій експертний внесок у відновлення, за що власне українці будуть щиро вдячні.
–За чим ви сумуєте з вашого рутинного життя?
-Такий невеликий побутовий приклад: дуже багато людей в нашому місті цінують таку можливість як відпочинок у парковій, лісовій території. І насправді ніколи б не подумав, що така можливість стане недоступною.
Здавалось, що це взагалі якийсь низький рівень можливостей, коли ти завжди можеш поїхати в ліс, відновитись, взяти намет, мангал, взяти що завгодно і поїхати відпочити. Зараз через те, що в нас величезна територія області замінована, обстріляна і в принципі заборонено перебувати в лісопарковій частині області, дуже тривожно, що до таких рутинних речей буде важко повертатися і на відновлення підуть десятки років. У таких маленьких прикладах насправді ховається біда, яка з нами живе поруч.
–У багатьох із нас були такі випадки, коли після двадцять четвертого лютого ми розчарувалися у деяких своїх друзях, знайомих, навіть родичах через різні політичні погляди. Чи був у вас такий досвід?
-Я можу сказати, що досвід життя дозволяє відокремлювати дружбу і родичів, а також будь-що інше від політичних поглядів. Але, скоріш за все, мені пощастило, що в мене не було дуже проросійських поглядів в тих чи інших людей.
У мене є в оточенні друзі й близькі, з якими я можу бути не згоден в певних питаннях, але не було таких критичних моментів, через що, власне, могли постраждати наші стосунки. З деякими я брав паузу у спілкуванні, з деякими досі не спілкуюсь, але це не означає, що ми перестали бути друзями. Просто є час і є напруга в суспільстві, яка не дозволяє нам вести діалог конструктивно і беземоційно. Тому ми чекаємо на кращі часи.
–Як прийшла ідея створення онлайн-журналу міста Суми – Цукр?
-Власне ідея створення журналу – квінтесенція нашої громадської діяльності, тому що я фактично з деякою спільнотою в Сумах виховувався і займався громадською діяльністю. За рік до пандемії ми наче відчували і зробили онлайн-видання, яке допомогло нам продовжувати нашу діяльність видозмінено в онлайн форматі. Тоді медіа вже могло далі утримувати контакт з небайдужими сум’янами. Тобто фактично в нас ідея медіа – це зв’язати людей, які вже є активними мешканцями міста із людьми, які хочуть бути активними мешканцями міста, задля того, щоб змінювати Суми на краще.
–Що таке “Цукр awards” і як вона допомагає жителям міста?
-Цукр awards – це проєкт, який відбувся тільки один раз. Це була ініціатива для того, щоб винагородити волонтерів і змінотворців міста Суми. Мова йде про те, що ми нагороджували увагою людей, які роблять щось корисне для міста. Це була доволі символічна зустріч у неформальній обстановці, де ми власне хотіли познайомитися змінотворців між собою.
-Скільки грошей вдалося залучити вашій волонтерській організації на цей момент для потреб наших військових?
-В січні нарахували, що ми перевалили за 16 мільйонів гривень зборів коштів на громадський фонд “Суми”. Це партнерська організація власне, на рахунок якої, ми впродовж року збирали кошти.
-Відомо, що ви займаєтесь організацією стендапів, лекцій, приводите крутих спікерів з усієї України. Ви займаєтеся цим лише всередині України? Чи не було у вас думки розширюватися, проводити такі заходи, наприклад, в країнах Європи? Там багато наших українців, для яких це було б теж актуально.
-Моя мотивація робити просвітницькі заходи, пов’язані з дозвіллям, якісною музикою, стендапами й лекціями зав’язана виключно на бажанні розвивати власне місто. Навіть не стільки країну, тому що я розумію кінцевість своїх ресурсів, розумію прекрасно свої можливості, можливості моєї команди. І моя команда, власне, згуртована навколо ідеї компетентності, своєї “ресурсності” – це те, на що ми точно можемо вплинути. Тому ми навіть про вихід за межі міста чи області не говоримо.
Звичайно готові ділитись досвідом, якщо це буде комусь корисно в тому як це організувати. Але безпосередньо дев’яносто відсотків своїх зусиль в нас будуть і були зосереджені на Сумах. Єдине, що ми робимо, це онлайн компонент, в тому числі для сум’ян, які поїхали за кордон, в інші міста України, щоб вони могли відчувати хоч якусь причетність до роботи, яку ми робимо. У нас є така спільнота, називається Клуб Цукру, де майже чотириста людей, з якими ми у фінансовому контакті. Ми з ними постійно контактуємо в розсилках на електронну пошту. Тобто ми з людьми залишаємося на зв’язку. Але повертаюсь до того, що ключова мотивація – це розвивати місто Суми. Тому не бачу дуже великого профіту в тому, щоб їхати кудись і говорити про контекст Сум поза межами.
–Ви організовуєте стендапи. Яких стендаперів запрошуєте? Як суспільство ставиться до того, що проходять стендапи під час війни?
-Тих, які подобаються нам ціннісно і матеріалом. Суспільство ставиться добре, сміється. Їм це допомагає трошечки адаптуватися, висміяти тривоги, висміяти травми, трошечки все переживати не через сльози, а через якусь іншу емоцію.
–Ви працюєте зі стендаперами. В мене виникло питання щодо нещодавнього конфлікту з Андрієм Щегелем. Що ви думаєте з цього приводу?
-В цілому, до речі, я на це дивлюсь, як на екзистенційну проблему в країні. Тому що попри всю образливість і такий хейтспіч пана Щегеля, я достатньо добре його знаю і тому я не можу зробити однозначний висновок, але це свідчить про проблему психологічну в цілому у нас, в українців. Тому це така болюча тема.
–Що було найважчим в період повномасштабного вторгнення?
-Найважчим для мене був перший місяць великої війни, активних бойових дій у моєму регіоні. Наше місто було заблоковане російською армією, деякі міста мого регіону були окуповані. Було багато випадків зґвалтувань, знущань, людей викрадали, а часом і вбивали. Найважче було пережити перший місяць, коли ці події були дуже масовими.
–Як вдається не падати духом, знаходити в собі сили й продовжувати йти далі? Як вам вдалося не звернути зі шляху допомоги та продовжити займатися своїми проєктами?
-Психотерапія, пошуки себе, медитації, вчасно відпочивати й знати, що тебе відновлює, знайти себе в принципі справжнього, а не того, ким ти є під час війни.
–Що можете порадити українцям, аби вони продовжували розвиватися попри повномасштабне вторгнення?
-Насправді тим, в кого немає мотивації – продовжувати розвиватися. Треба покопатися дуже сильно в тому, для чого вони взагалі робили щось раніше і чому зараз це стало неактуальним.
Можливо, людям варто переглянути їхні щирі мотиви, чим вони хотіли б займатися. Можливо, хтось просто не усвідомлює свій психологічний стан. Для цього є спеціалісти й медикаменти, які допомагають розв’язувати ці проблеми, є супервізія, психологи та психотерапевти, психіатри зрештою. Багато хто насправді не усвідомлює, що, в тому числі, може потребувати допомоги спеціалістів, яких чомусь у нас заведено вважати крайньою мірою вже якогось стану. Але я буду радий подумати про те, що раніше мотивувало людину працювати.
Якщо зараз немає нічого, що із минулого життя мотивує робити далі свою справу, то якомога швидше почати шукати це через книги, якісь медитації, навчання, освіту – це дуже крутий метод. Тому, власне, цього і бажаю.
-Чим хотіли б зайнятися після перемоги України?
-Мені пощастило, що в принципі я займаюсь тим, чим хочу. Окрім того, що тут присутня дуже велика воєнна складова, але загалом і без неї хочеться продовжувати розвивати місто до того, щоб тут ростити свою сім’ю, відпочивати, ділитися натхненням з іншими й надихатися іншими людьми.
(Скріншот: з зустрічі у Google meet)