Ганна Рясна: «В моїй голові вже нема фантастичних історій, що це все візьметься і завершиться»

(Фото: Ганна Рясна, з особистого архіву)

Ганна Рясна — володарка ордену Княгині Ольги III ступеня, директорка обласної комунальної установи «Луганський обласний центр підтримки молодіжних ініціатив та соціальних досліджень». 

З початку повномасштабної війни Ганна  переїхала з Лисичанська до Дніпра. Її чоловік пішов на фронт, вона — почала допомагати жителям свого рідного міста, які залишилися там, та переселенцям. 

Завдяки проєкту “Життя та війна: 10 українців – 10 історій» у нас з’явилась можливість поговорити з Ганною:

-Ганно, як Ви зустріли 24 лютого, чи одразу ви зрозуміли, що вам потрібно робити?

-З 24 лютого наша сім’я готувалася, ми вже були готові до того, що прийде війна, тому що ми з 2014-го року – сім’я військовослужбовців. Саме в цей момент (24 лютого) потрібно було приступити чоловікові на службу у місті Дніпро, таким чином ми й поїхали туди всі разом. І  в Луганському обласному молодіжному центрі, і в молодіжний раді надавали інформацію, до того, що потрібно буде евакуюватися, бо у нас вже був досвід. Ми знаємо, що таке війна з 2014-го року і в цей раз ми не хотіли зробити тих помилок, які зробили минулого разу: не вивезти техніку, не вивезти документи. Саме цього разу ми вже готувались до повномасштабного вторгнення.

–Оскільки ви вже маєте досвід роботи з дорослими людьми, скажіть, будь ласка, чи мали ви досвід роботи з дітьми, особливо, які втратили батька чи матір? Який психологічна допомога їм надається?

-Ми на сьогодні у місті Дніпрі для переселенців саме Луганської області відкрили шелтер (укриття – прим. авт.)  переселенців з Луганщини. Це майданчик, в якому майже 300 людей одночасно можуть зупинитися. На сьогодні це 80% людей постійного перебування і 20% – транзитного. Стосовно саме дитячої аудиторії, ми починаємо працювати з того, що вже на другий день перебування в нас працює психолог, саме з цією родиною; працює з дорослою аудиторією і працює з дітками. Це дві різні людини: людина, яка спеціалізується саме на дорослих, і яка спеціалізується – на дітках. 90% людей, які перебувають до нас – це люди з неповних сімей, люди з тяжких сімейних обставин, і після того, як вони потрапили до нас, ми разом з психологами відбираємо тяжкі сім’ї, особливо з дітьми й продовжуємо окремо працювати з кожною сім’єю індивідуально. До прикладу, ось зараз у нас проживає жінка, яка вживає наркотики, в неї двоє дітей, які постійно страждають від домашнього насилля. Це один з прикладів саме тяжких сімейних обставин, з якими ми зараз працюємо.

–Ваша евакуація і створення групи волонтерів у Дніпрі. Наскільки вам було важко адаптуватися до нового міста та увійти у ритм роботи? З якими проблемами ви зіштовхнулися на початку?

-Було складно… Важко. Я ніколи до цього взагалі не була у місті Дніпрі, і ніколи не мріяла, щоб кудись взагалі переїхати. Важко було саме з командою, бо для того, щоб сказати своєму колективу: “Переїжджаємо всі до Дніпра”, повинно було створити якісь умови. 

Ми розуміємо, що молодіжна політика – це добре, але вона не дає гарні заробітні плати, і коли в людини зарплатня чистими 6500 гривень, то навряд чи вона зможе потягнути зняття квартири у місті Дніпрі за 12000 гривень. 

Перед тим як покликати свою команду працювати повноцінно, вже як обласний молодіжний центр, ми з командою нових однодумців у Дніпрі, які стали членами громадської організації “Світло культури”, створили шелтер для того, щоб було що запропонувати людям. Це такий був перший етап. 

Взагалі, чому я почала працювати, і чого не “закрилась”, як більшість людей, сидячи у своїх особистих проблемах, тому що саме зараз в окупації знаходяться мої батьки і я не можу нічого не робити, не допомагати Луганщині – бо вони там, і якщо я не буду допомагати, то вважаю, що ніхто не буде. Тому саме це такий поштовх був, щоб почати займатися гуманітарною складовою. Ми возили питну воду, ми возили хліб, їжу. Ми возили одяг, засоби гігієни, багато що, і саме напевно особисті травми стимулюють до того, що потрібно діяти.

–З приводу морального стану дітей, які виїхали з територій, де відбувається війна, яка їм надається допомога, якщо ситуація дуже серйозна? Що роблять для того, щоб покращити моральний стан саме дітей?

-У першу чергу – це безпечне середовище, в яке потрапляють діти з сім’єю. Далі також проводиться медичний огляд, у нас на території шелтеру, завдяки Луганській обласній адміністрації, цілодобовий медичний супровід, позмінно змінюються бригади, для того, щоб постійно ми мали змогу приймати людей, надати їм першу медичну допомогу, яка їм потрібна. Після чого – це психологи, на постійній основі працюють з сім’ями. Це є обов’язкова умова, навіть для тих людей, які не вбачають, що в них є проблеми.

–Хочу запитати про підтримку від іноземних країн. З одного боку іноземні країни заявляють про підтримку України, з іншого боку в них є відношення з Росією. Як ви вважаєте, підтримка іноземних країн є достатньою для України?

-Скажу так, ось саме, якщо казати про створення шелтеру, завдяки підтримці Чеської організації ми стартували. Перед зимовим періодом ми зробили кришу завдяки американському уряду. Зараз відкриваємо мережу молодіжних хабів у трьох великих містах України, для молоді з-поміж ВПО Луганщини, також завдяки проєктові USA “Демократичне врядування у Східній Україні”. На мою думку, неурядові громадські організації гарно підтримують міжнародні партнери й донори. Хотілось би краще, щоб підтримували сильніше наші Збройні Сили України, тоді б можливо ми швидше наблизилися до перемоги.

-Ваша праця, допомога людям за всі ці роки само собою не могла залишитись не помітною. 24 лютого Володимир  Зеленський нагородив Вас орденом княгині Ольги III ступеня –  це додатково мотивує для створення нових подвигів для українського народу?

-Звичайно мотивує. Напевно я близьким людям казала, після того, як пан Зеленський дав мені свою руку і подякував за мою працю, в мене виросли крила, і наразі хочеться робити набагато більше для того, щоб наблизити нашу перемогу.

–Що буде з волонтерством після закінчення війни? Чи можемо ми сформувати культуру волонтерства і чи це необхідно?

-100% це необхідно, і вже у майбутньому і ми повинні бути готові до того, що буде завтра. Війна так швидко не завершиться і наступна стадія — це стадія відбудови, і тому саме волонтери повинні будуть об’єднуватись у групи й відновлювати свою Україну, бо завдяки своїм людям ми й тримаймось.

–Як Ви відчуваєте, чи закінчиться війна скоро?

-Це філософське питання. Як дружина військовослужбовця я переживаю це дуже боляче, кожного дня коли він не зі мною, і якби ми не казали, що наближається переможна весна і війна скоро закінчиться, я вже погано в це вірю. Проживши 8 років у Лисичанську, в моїй голові вже нема фантастичних історій, що це все візьметься і завершиться. Я не можу сказати, що відчуваю, що перемога буде скоро… 

(Скриншот: з зустрічі у Google Meet)