UA
EN
“Життя та війна: 10 українців – 10 історій» — проєкт, в якому журналісти розповідають історії людей, життя яких змінилося із 24 лютого. Героїнею цього матеріалу стала Людмила Афанас’єва – дружина відомого кримського діяча та політв’язня Геннадія Афанас’єва, який був фігурантом так званої “справи Олега Сенцова”, відкритої в Криму в 2014 році. Після перебування в російському полоні, він був звільнений у 2016 році в результаті обміну. У 2018 році Геннадій написав книгу «Піднятися після падіння» англійською та українською мовами, де описав свій досвід праці та боротьби.
У день повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року Геннадій вступив до лав Збройних сил України та до останнього захищав свободу українського народу.
(Фото: з особистої сторінки Instagram-l_bakhtina95)
У інтерв’ю Людмила розповіла історію кохання з чоловіком й поділилася тим, що допомагає їй та жінкам, які також втратили своїх рідних, продовжувати жити. Розповіла, як під час війни змінила своє звичне життя на волонтерство.
– Людмило, 24 лютого 2022 року у життя українців увірвалася війна. Для багатьох це стало громом серед ясного неба. Яким для вас і вашої родини був перший день війни?
– Ми добре знали, що буде ця війна і наша сім’я до неї готувалася. За кілька місяців до війни Геннадій записався на курси стрільби. Ми разом склали план наших дій в перший день війни, їх насправді було три, обговорювали наші ролі. Моєю головною задачею було вивезти доньку за кордон. Тоді їй було 1 рік і 3 місяці. В день початку повномасштабного вторгнення ми рухалися чітко за цим планом, знаючи, хто що має робити. Тому це не було для нас несподіванкою, вторгнення не було для нас чимось раптовим. Ми знали, що так буде, але ми не знали, коли. Та все одно були готові до цього будь-якого дня.
– Де ви зараз працюєте як волонтер?
– Як волонтер я працюю сама, доєднуючи до цієї справи декілька друзів, яким я довіряю. Це дуже важливо, оскільки забезпечення для наших військових завжди є недостатнім і ми повинні також допомагати їм виборювати перемогу для нас. Спочатку я забезпечувала підрозділ, де служив мій чоловік, а також співпрацювала з багатьма іншими підрозділами. Для деяких з них я закуповувала якісні речі, оскільки змогла побудувати зв’язки з деякими країнами Європи і могла привозити звідти потрібні речі. Ще одна важлива справа, якою я займаюсь – спілкування та зв’язок із матерями та дружинами військових, бо вони часто розгублені, спустошені та почуваються самотніми. Коли їхні чоловіки та сини відправляються на службу, то їм потрібне якесь забезпечення, а вони не знають, де його взяти та як вибрати з великої кількості речей. Багато потребують як моральної, так і матеріальної підтримки і ми намагаємося це робити.
–Деякі люди, які почали волонтерити на початку вторгнення зараз дещо перегоріли. Як ви з цим справляєтеся і продовжуєте працювати?
-Особисто у мене такого не було. Я почувалася достатньо виснаженою психологічно, але після покупки першої автівки для ЗСУ я зрозуміла, що можу щось робити. Також я закуповувала декілька дронів, які дуже необхідні на фронті, але їх було важко доставити в Україну і протягом цих періодів мені було досить важко. Я не перегораю, тому що наші хлопці на фронті не перегорають і тримаю контакт з ними кожного дня. Я бачу, як вони потребують цієї допомоги і не тільки матеріальної, вони хочуть знати, що тут в тилу ми теж тримаємось, продовжуємо робити те, що ми маємо робити, і для них це дуже важливо. Тому собі я не дозволяю зупинятись, вигорати. Я шукаю всі можливі засоби, щоб підтримувати себе і свій моральний стан в належній формі. Навіть зараз, не дивлячись на все те, що я переживаю. Перше, що я почала після поховання мого чоловіка, я знову відновила волонтерство.
-Чи пам‘ятає день, коли Ви вперше зустріли Геннадія? Як це було?
-Звісно, я пам’ятаю цей день. Ми познайомилися в 2018 році в одному з мобільних додатків для знайомств. Зустрілись вперше в Києві біля Золотих воріт. Я планувала коротку зустріч, тому що мала інші справи на наступний день і хотіла звільнитись ввечері раніше, але наша зустріч затягнулась до одинадцятої години вечора і ми ніяк не могли перестати говорити. Це було прекрасно насправді. Він шукав планомірно собі дружину, а я просто приємну компанію, але його версія нашого життя стала більш правдивою. Так як він хотів – так і сталось.
–Які ваші надії, коли ви розповідаєте свою історію? Та які надії на майбутнє?
-Якщо говорити про те, про що я розповідаю в своїй історії, то я завжди закликаю людей більше шанувати живих героїв, тому що про наших героїв часто говорять тоді, коли вони вже загинули. На жаль, до смерті мого чоловіка досить мало хто поширював інформацію про нього, крім його друзів у Facebook. Мало хто говорив не тільки про нього, а й про інших військових, які щодня, кожної миті роблять подвиги. Я завжди закликаю говорити про них, тому що вони живі зараз і вони заслуговують на увагу, вони заслуговують на те, щоб їх імена знали. Їм дуже потрібно знати, що їх родини ні в чому не потребують та знаходяться в безпеці. Завжди, коли мене просять щось розповісти, я закликаю: «Шануйте пам’ять загиблих, але турбуючись про живих героїв!»
–Чи вважаєте Ви достатньою підтримкою західних партнерів для України? Чи роблять вони достатньо?
-Я не є компетентною людиною в цих питаннях, тому не можу оцінити об‘єктивно ці процеси. Перші вісім місяців війни я жила за кордоном і постійно відчувала підтримку інших країн в Україні. Чи воно достатньо? Я не знаю. Чи могли би інші країни робити більше для України? Я думаю, що так. Знову ж таки, я не є компетентною у цих питаннях. Мені здається, що ця підтримка могла бути більшою і саме мабуть більшою підтримкою для армії. Україна – так званий кордон між Росією та Європою. Якби Україна впала чи якщо вона впаде в якийсь момент, то європейські країни будуть наступні в цій війні, тому весь світ повинен це розуміти.
–Волонтерство сьогодні можна назвати рекламою або рекламними засобами. Ми знаємо як багато зараз людей втомлюється від війни. Потрібно постійно нагадувати, щоб вони донатили, допомагали і волонтерам так само. Як Вам і вашій організації доводиться більше залучити людей до допомоги?
-Я трохи працюю в іншому напрямку, адже в якийсь момент я відверто кажучи теж втомилася постійно нагадувати людям, що у нас в країні війна. На щастя, я маю досить вузьке коло спонсорів, які підтримують моє волонтерство. Я думаю, що для людей, які слідкують за мною у соцмережах, які підтримували мене як волонтера. Для них найліпше нагадування, що в країні війна була моя особиста втрата, втрата моєї сім‘ї. Усі були абсолютно впевнені, що ми цю війну пройдемо як пара, як сім‘я. Мабуть в той момент, коли загинув мій чоловік вся наша інтернет-спільнота дуже активізувалися. Багато хто знав нашу сім‘ю особисто або просто постійно стежили за нами і зрозуміли, що смерть насправді дуже близько. І це не тільки про якісь фейсбук-публікації, а вона буквально на сусідній вулиці, буквально там через месенджер у фейсбуці.
–Ви казали про допомогу жінкам у яких рідні чоловіки опинилися на фронті. Яким чином відбувається психологічна допомога? Як себе заспокоювати в таких ситуаціях?
-Моє спілкування з жінками склалося саме по собі, тому що чоловіки бувають дуже часто недоступні для спілкування. Наприклад, якщо в мене є якісь питання по амуніції чи їхнім потребам, то вони зазвичай це все перекладають на своїх дружин, адже в них просто немає зв‘язку. І вже спілкуючись з дружинами, я постійно відчувала їхню потребу в підтримці. Більшість жінок до початку війни нічого не чули й не знали про військову амуніцію, форму, взуття, техніку. Не знали скільки це коштує, не знали, де це взяти. Розмовляли з ними спочатку про шапки і шкарпетки, а потім вже про більш особисті речі. Ви запитували як можна заспокоїти себе. Спокійніше тоді, коли ти щось робиш. Кожна жінка, дружина, мама на своєму місці може робити щось маленьке.
Нехай вони на мене скинуть закупки амуніцій і вибір бронежилета із тисячи можливих варіантів, а самі займуться тим, що вони вміють. Одна дружина прекрасно ліпить вареники. От вона ліпить їх, морозить і потім нашим хлопцям є смачно. Інша почала шити рукавички, відверто погані, але вона їх шиє. Все одно ми знаходимо їм застосунок і це та справа, яку вона може робити. Ще третя дружина почала зі своїми дітьми малювати листівки, вони їх малюють дуже багато на різні тематики. Це те, в чому вони знайшли застосування. Моя задача запропонувати їм варіанти і знайти якусь роботу для себе. За цими справами ця тривожність дуже знижується.
–На початку війни західні медіа постійно висвітлювали ситуацію в Україні. І покільки ситуація продовжується надалі, то які новини та яка інформація має бути зараз присутньою в ЗМІ в таких країнах, як США?
-Мій найбільший страх, що Україна зникне з міжнародних таблоїдів та новин, адже в цей самий момент зупиниться будь-яка допомога в країні. Поки Україна існує в західних ЗМІ – існує допомога для України в тих масштабах, в яких вона нам потрібна. Які новини потрібні? Мені насправді важко відповісти, тому що я не знаю правил журналістики як привертати увагу читачів до тих чи інших новин. Але я знаю, що кожне українське місто, якого торкнулася війна, проживає свою історію. Кожне українське місто заслуговує на те, щоб ця історія була розказана не тільки про Київ, Маріуполь, Донецьк, але й інші міста, які переживають свої найгірші часи. Можна було порівняти як жили ці міста до 24 лютого або деякі з них до 2014 року та як вони живуть зараз. Це було би добре показати на західних просторах.
Я розумію одну річ, що ця війна не перша в Україні і, на жаль, вона може бути не останньою. Мир — поняття дуже нестійке. Якщо це буде мир на умовах Росії, то буде нова війна. Якщо це буде мир на умовах третіх сторін, то буде нова війна. Для того, щоб зупинити ці війни нам потрібна впевнена перемога у цій війні і потрібна гарантія того, що такого більше не буде на нашій землі. З приводу моєї особистої втрати, то моя історія не є унікальною. Я одна із тисячі жінок, які втратили на цій війні свою сім‘ю і, на жаль, я не остання. Це дійсно страшна ціна, яку ми платимо за нашу свободу. Ціну, яку платимо уже не одну сотню років.
–Чи можете ви розповісти, як ваш чоловік став героєм?
-Я хочу почати з того, що він не вважав себе героєм – писав про це на своїй Facebook сторінці, що він не відчуває себе ним. Мій чоловік був борцем за справедливість. Розкажу вам історію, як він проходив свідком по справі «Сенцова» і під катуваннями підписав на нього донос. І коли був суд над Сенцовим, він в суді відмовився від своїх свідчень і заявив про те, що це було дано під тортурами. Він знав, що його за це навіть можуть убити. І йшов далі цією дорогою правди. Після свого звільнення, замість того, щоб повернутися до нормального життя, пройти реабілітацію, він почав вести активну громадську діяльність, постійно їздив по різноманітних дипломатичних поїздках. Він об‘їздив мало не увесь світ, розповідаючи про Україну і про ті жахи, які відбуваються зараз в еру технологій, що відбувається в тих місцях, куди приходить Росія, він про це розповідав як український дипломат.
–Мене завжди надихали такі сильні жінки, як ви. І в мене до вас є питання, чи є якісь у вас поради до колишньої себе?
-Єдине – відкласти всі справи на потім, насолоджуватися часом, тому що ми завжди відкладаємо наших близьких на потім. Я теж багато працювала, завжди займалась різними справами, але, якби я могла повернути час назад, я б провела його з сім‘єю.
–Чи думали ви, що скажете дочці про її батька, та що їй потрібно про нього знати?
-Я думаю про це кожного дня, тому що вона зараз маленька, але настане той момент, коли вона запитає, де її тато, яким він був. Найперше, що їй скажу це те, що він її дуже сильно любив, і поява нашої доньки – це було його найбільше бажання, найбільша мрія. Я думаю, що це – найперше, що вона повинна знати, а далі вже звісно все інше, але для мене це найважливіше.
–Чи підтримуйте ви якісь зв’язки з фігурантами справи Сенцова?
-Наша сім‘я підтримує зв’язок із Кольченком, роблю не я, це робить мама Геннадія, З мамою Олександра вона часто спілкується, з іншими фігурантами ми не підтримуємо зв’язок тому що так і не відбулася зустріч. Я думаю це якісь їхні особисті причини, це скоріше про той біль який кожен із них пережив окремо і вони не змогли його об’єднати. Геннадій боровся за кожного з них Але після звільнення якогось контакту не відбулось, я думаю, що саме через через біль.
–Якою ви бачите Україну в майбутньому? Що можете порадити молоді, аби в майбутньому вони не стикались з тими проблемами , які є в нас зараз, щоб наша історія не повторювалися? Можливо, яку трансформацію ми повинні пройти, щоб ця ж таки історія не повторювалась?
-Українці часто живуть дивлячись назовні, на інші країни, на інших людей. Я б порадила дивитися всередину себе, всередину своєї культури, всередину своєї історії, всередину своєї мови і там шукати корінь, що таке бути українцем, можна так сказати своєї «українськості» і тоді коли кожна людина в цій країні його віднайде, а його зараз віднаходять дуже багато, тому що, якщо ви прослідкуйте, наскільки зараз популяризується українська історія, віднаходяться рецепти страв, старих традицій, давно забуті слова в українській мові, ми не будемо ними користуватись, але зараз це цікаво знати.
Також зараз іде справжнє полювання за українською старовиною, за сорочками, намистом, скринями. Я думаю, що в цьому ховається ключ до нашої свободи, яка в нас є , але не всі її відчувають. На мою думку, не скоро, але мине певний час і українського в Україні ставатиме все більше і ми перетворимось на ту націю, яка буде абсолютно самодостатньою і нам не буде потрібен ніхто, крім нас. Ми будемо плекати свою культуру, яка донедавна вважалась трошечки забутою.