Борис Черкас: «Коли хтось довгий час каже, що хоче вбити вас – вірте йому»

Нині Україна переживає масштабні історичні зміни, про які ще багато років будуть згадувати як про боротьбу за моральні цінності всього демократичного світу. Багато людей покинули свої домівки, змінили свою сферу діяльності, погляди та оточення. 

Одним з них є герой сьогоднішнього інтерв’ю Борис Черкас  – доктор історичних наук, професор, провідний  науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук України, дослідник історії Причорномор‘я та степу доби Середньовіччя. Але зараз в умовах “гарячої війни” він командир піхотної роти ЗСУ.  

У рамках проєкту “Життя та війна: 10 українців – 10 історій” будуть представлені журналістські матеріали, а саме інтерв”ю, над якими працюють студенти не тільки Таврійського національного університету імені І.В.Вернадського, але й Стамбульського університету (факультет журналістики), Каліфорнійського університету Станіслаус та Оклендського Громадського коледжу Фармінгтон Хіллз. Мета проєкту – показати всьому цивілізованому світу звитяжну  боротьбу українців проти російської агресії. Кожна історія проєкту про незламність українського народу, про виборювання права жити на власній землі, про жорстокість, аморальність країни-терориста – росії. Десять історій є абсолютно різними, але кожен запрошений гість без винятку має чітку відповідь на запитання, яка ціна свободи України. 

Тож саме сьогодні для студентів  різних  країн  Борис Черкас надасть відповідь на запитання, поділиться власним досвідом та історією про особистий шлях від доктора історичних наук до командира піхотної роти.

(Фото: Борис Черкас, з особистого архіву)

Пане Борисе! Я хочу звернутися до Вас із першим простим запитанням: де ви зараз і які Ваші обов‘язки?  

– Я зараз виконую обов‘язки командира роти, отримав офіцерське звання, бо весь рік  був на посаді сержанта. Донедавна я воював під Бахмутом, а кілька тижнів тому наш підрозділ вивели на перепочинок. Зараз ми в районі Києва. Поки відпочиваємо, як кажуть у нас, відновлюємося, лікуємося, ходимо у відпустки, добираємо зброю, робимо все те, що робить підрозділ на перепочинку.  

– Ще вчора Ви були професором, мали спокійне наукове життя, а сьогодні Ви  командир стрілецької роти. Скажіть, будь ласка, коли Ви вперше вирішили кардинально змінити своє життя і вирушили захищати свою країну. 

До 2014 року я себе вважав абсолютно мирною людиною і  бачив, що світ іде до миру,  принаймні, у Європі. Але коли вранці 24 лютого 2022 року почулися вибухи, я зрозумів, що почалася відкрита велика війна. Я зібрав свої речі та відправився в ту частину територіальної оборони,  до якої був приписаний. І вже там став солдатом. 

Якщо ми вже розпочали розмову про військову справу, то в мене виникає запитання, яким був Ваш перший бій, що Ви відчували і як це все відбувалося.

Дякую! Це цікаве запитання! Усі, хто приходить в армію, про це запитують. Перший бій я прийняв не під Києвом. Нас перекинули на оборону Харкова. Оскільки я був не просто історик, а багато займався військовою історією. Усі книжки пишуть, що все на полі бою відбувається неочікувано.  А як було у моєму випадку? Ворог  підійшов до нас вночі (ми побачили його через прилади нічного бачення). У цей момент виникло питання, що робити. Ми почали стріляли. З`ясувалося, це був початок великої російської атаки, вони намагались нас оточити. За 4 доби ми відбили 12 штурмів. Далі вже не було ніяких сумнівів, просто робили свою роботу. Почував я себе спокійно.

Ваше життя, як і життя більшості українців після початку повномасштабного вторгнення, розділилося на «до» та «після». Ви могли б поділитися життєвим кредом або принципами, які з’явилися через війну? 

Відбулися певні зміни, я став більш жорстко відстоювати питання справедливості. Якщо раніше я міг закрити на дещо очі, уникнути якогось конфлікту, то зараз таке неможливо. Це пункт перший. Пункт другий. Я ще більше усвідомив значення історії. Є такий відомий вислів:    «Коли хтось довгий час каже, що хоче вбити Вас – вірте йому». Я став більш категоричний, більш нетерпимий до несправедливості, став більш серйозно ставитися до проблем людей, їх життя, особливо своїх бійців, якими я командую. 

Що, на ваш погляд,  було найдивовижнішим у цій війні? Як історичний експерт, фахівець історії скажіть,  чи є  у цій війні щось таке, що відрізняє її від інших.

Найдивовижніше, що я побачив на цій війні – це стосунки людей: як абсолютно незнайомі люди зустрічаються в певному підрозділі  (роті, взводі, батальйоні), як виявляють свої різні  характери, як рятують один одного і один одного захищають під час бою. Я за цей рік маю, на жаль, багато такого досвіду. Еле що дивовижно? Це переконання того,  який колосальний ресурс всередині нас! Виявляється, у нас прокидаються такі неймовірні сили, що ми витримуємо колосальні навантаження! Щодо унікальності цієї війни, то в кожній війні є якась унікальність. Мабуть, ця війна буде прописана істориками як одна із найбезглуздіших за своїми причинам з боку агресора. Замість того, щоб розбудовувати  новітні технології, люди штампують танки і нападають на сусідів без чітко окреслених причин. Як історик, я розумію ці причини, але якщо  подивитися взагалі, то причин немає. Тому безглуздість цього нападу в майбутньому буде ще досліджуватися й аналізуватися істориками. Другий момент цієї війни – це жорстокість з боку російської федерації:  масове знищення  міст,  місцевого населення,  гвалтування  місцевих мешканців, неважливо жінок, дітей чи навіть тварин. І це теж будуть досліджувати історики.

– Нещодавно в американському виданні було опубліковано інформацію про повторний наступ з боку росії на Чернігівщину та Сумщину. Скажіть, будь ласка, чи є в нас достатньо оборонної  сили, щоб стримати ворога. Чи це  просто створення панічної атмосфери, щоб західні партнери надавали більше зброї?

По-перше, йде війна і наступ може бути, де завгодно, особливо там, де не очікуєш. Противник може наступати з різних сторін: і тих, що ви назвали,  і повторити наступ з Білорусії. По-друге, очевидно,  росія не думає зупинятися і буде в будь-якому разі наступати. Я нещодавно повернувся з Бахмуту. Кожного дня ми відчували наступ. Вони діють здебільшого тактикою радянської армії, я, як історик, це спостерігав. Щодо нас, то можу сказати за свій підрозділ: ми постійно готуємося, тренуємося, отримуємо зброю. Тож де б не був  наступ, ми готові до нього. 

Що  найжорсткіше ви бачила на полі бою? 

Найжорстокіше на полі бою – це покалічені побратими та смерті. Коли ти бачиш їх живими, а потім витягуєш уже тільки їхні тіла або без рук, або без ніг. Усе це важко, і до цього не можна звикнути. Ще важче  бачити скалічених мирних людей, які не мають зброї, але росія нещадно нищить їхні будівлі і вбиває цивільних.

Якби Обама зреагував на те, що зробила росія у 2014 році, чи пішов би путін так далеко?

Що стосується Обами, то я впевнений: якби в той час Америка жорстко відреагувала і показала, що вона не допустить ескалації конфлікту у 2014 році, то так, повномасштабного вторгнення не було б.

У квітні 2022 року Верховний Суд постановив, що українці можуть подати до суду на росію за шкоду, якої їм було завдано під час війни. Яка ваша думка, чи допоможе це нововведення цивільним людям?

На цій війні я зрозумів головне правило: вище закону – правда, а вище правди – справедливість. Ми маємо зрозуміти одне: триває війна, вона жорстока, несправедлива, росія знищує людське майно. І кожен постраждалий як мінімум  має право на відшкодування власного майна від агресора.  Я думаю, що Міжнародне право має функціонувати виходячи саме з ситуації. А ось якими правовими нормами спробує прикритися росія, ми побачимо, адже всі агресори хочуть знайти своїм діям виправдання, аби уникнути відповідальності. 

Існує інформація, що на боці ЗСУ воюють російські добровольці. Їхнім головним аргументом є те, що вони проти влади путіна. Як ви ставитеся до цього?

Якщо з росії є добровольці і вони воюють за Україну, це, звичайно, добре, але особисто я не бачив. Головна причина цієї війни полягає не в самому путіну, а насамперед у народі. Громадяни росії мають на все життя запам’ятати, що українці – це окремий народ, а Україна – окрема, суверенна держава. Тільки після цього усвідомлення війн у подальшому не буде. 

Як ви вважаєте, чи потрібно зберегти Автономну Республіку Крим після перемоги України? 

Я вважаю, що на Кримському півострові має бути відновлена історична справедливість. Моя думка є чітка і незмінна: кримські татари мають право на свою територію та владу. Можливо, це буде автономія, можливо, «держава в державі», як то у Монако, Італії (Ватикан). Яким буде визнання цих територій спочатку Україною, потім Міжнародним правом – побачимо дуже скоро.

Як історик Ви знаходили якісь археологічні знахідки на фронті? 

Ми знайшли у степах елемент середньовічної зброї, який я планую передати до музею.

Як саме ви отримали офіцерське звання? Чи є у вашому підрозділі  зброя, передана від наших західних партнерів?

Напередодні повномасштабного вторгнення я вступив на курси підготовки офіцерів і під час війни закінчив їх. У мені побачили хист до керування і почали призначати на керівні посади. І тільки нещодавно я отримав офіцерське звання. Щодо зброї, то вона активно надходить. Деталей не можу розкривати назагал, але скажу одне: підраховуючи останні надходження зброї, ми дуже відчуваємо підтримку партнерів.

Що можуть зробити студенти інших країн, щоб допомогти Україні?

– Насамперед кожен, хто мешкає в іншій країні,  має поширювати інформацію про протиправні дії росії на території України, щоб не допустити подібне на своїй землі. Також я б радив порушувати питання розвитку війська у своїй країні, створення союзних військових блоків проти таких проявів агресії. Щодо прямої допомоги, то є різні фонди. 

Чи є достовірна інформація,  на яку можна опиратися людям з інших країн, щоб не потрапити під вплив російської пропаганди?

Щодо пропаганди, то це найскладніше питання. Чому? Бо російська пропаганда потужна, для її успішного розвитку  витрачають мільйони, а може, десятки мільйонів, і протистояти їй важко, але можливо. Як? Ви повинні самостійно будь-яку інформацію підводити до критичного мислення, думати, постійно аналізувати. А головне поставити перед собою питання:” Хто є агресор? Чиї танки увійшли на іншу  територію?” І вже від цієї відповіді формувати власну думку.

– Яка зараз ситуація на фронті? У якому становищі зараз Україна, на вашу думку? 

Ситуація на фронті важка, але контрольована. росія оговталася після поразки кінця літа – початку осені не без допомоги мобілізованих злочинців, випущених із зон (саме з ними я стикався в бою), наростила військовий потенціал і перейшла в напад. Багато зброї вони взяли на складах і у своїх союзників (Північна Корея, Білорусь). Зараз росія перейшла в наступ на багатьох напрямках, і нам важко насправді, десь доводиться відступати. Але, по-перше, та зброя, яку нам дає Захід, технологічно краща, що дає нам перевагу. А по-друге, морально-вольові якості українського солдата дуже високі, бо ми захищаємо свою Батьківщину, і наші солдати стоять до кінця, завдаючи втрат ворогу. На сьогодні ми зможемо зупинити і цей наступ, але в тому випадку, якщо наші союзники продовжуватимуть постачати нам зброю. Тоді і ми зможемо перейти в контрнаступ, щоб звільнити наші території з найменшими втратами, що не менш важливо. 

Як історик, який спостерігає геноцид по відношенню до українського народу, чи відчуваєте ви обов’язок зіграти роль у збереженні української культури?

Так, я вважаю, що кожен військовослужбовець, кожен солдат Збройних сил України автоматично захищає нашу культуру. Навіть з історії ми пам’ятаємо, як 100 років тому російські комуністи завоювали Україну і розстріляли всіх істориків, діячів культури, поетів, зруйнували всі українські театри. Тепер ми не дамо це зробити. Ми захистимо свою державу і здобудемо перемогу. 

– Чи не сумуєте ви за науковою роботою?

Я сумую за науковою роботою в НАН, а також сумую за дітьми, яким викладав у школі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, багато країн запровадили різноманітні ембарго, санкції проти росії. Чи вважаєте ви їх ефективними?

Вони, звичайно, допомагають, але лише частково, тому я не вважаю ці санкції в повній мірі ефективними. Вони такими стануть лише тоді, коли росія не зможе вести війну. 

Як ви бачите своє майбутнє після перемоги України, чи є у вас якісь плани?

Звісно, завжди плануєш повернутися та займатися тим, чим займався до цього. Для мене це наука, освітня діяльність. Але, знаєте, на війні ми не ставимо такі запитання. Будувати плани на війні  – марна справа. 

Як рухатися далі і де брати мотивацію? Ви командир, як допомагаєте своїм солдатам рухатись далі?

 – По-перше, допомагає ідея. Ми ж не просто воюємо, ми захищаємо свої родини, дім, спогади. По-друге, не має значення, ким ми були до війни, яку професію і статок мали, треба думати винятково про перемогу, про те, як правильно виконувати роботу, щоб ми перемогли і залишилися живими. Такі слова я знаходжу, вони мотивують. 

(Скріншот: зустріч у Google meet)