Світова війна вже почалася, – Станіслав Гвоздінський

З початком повномасштабної війни Росії проти України місто Львів стало справжнім центром гуманітарної допомоги. Центром, у якому безліч волонтерів працюють на перемогу нашої країни. 

У рамках проєкту «Життя та війна: 10 українців – 10 історій» студенти із США, Туреччини та України поспілкувалися з одним із таких волонтерів, студентським мером Львова – Станіславом Гвоздінським.

24 лютого 2022 року, як і більшість українців, Станіслав змінив напрямок своєї роботи заради допомоги тим, хто її потребує. Він вирішив зайнятися гуманітарною підтримкою та координацією. Наразі Станіслав продовжує допомагати військовим і працювати з ресоціалізацією молоді ВПО. 

В інтерв’ю Станіслав розповів про те, як став студентським мером міста Львів, як важливо працювати із дітьми-переселенцями, чи є достатньою підтримка США та що буде з волонтерством після закінчення війни.

(Фото: Станіслав Гвоздінський, з особистого архіву)

–Як ви зустріли ту кляту дату 24 лютого 2022 року?

-Початок війни я зустрів, будучи у відпустці. 24 лютого мене розбудив брат зі словами: «Там твій колега не може до тебе додзвонитися. І, до речі, війна почалася!»

–Наразі Ви студентський мер Львову. У який момент Ви зрозуміли, що хочете подати заявку саме на цю посаду?

-Я зрозумів, що хочу спробувати себе у ролі мера (хай і студентського), ще коли був на посаді заступника голови профкому із зовнішніх зв’язків національного університету «Львівська політехніка». Подумав, що зовнішня політика, координація та комунікація між університетами має вдосконалюватися. І мій досвід буде корисним для студентів та закладів вищої освіти.

–Як Ви думаєте, чому учасники голосування проголосували саме за Вас?

Певно, у мене був кредит довіри. Я займав посаду віце-мера у Студентській раді Львова. І впродовж 2-х років цієї діяльності мене вже багато хто знав. Усі були знайомі з тим, як я роблю, що я роблю. І найголовніше – що я встиг зробити. Тому, гадаю, в 2021 році саме мене обрали студентським мером міста Львів.

-З якими складнощами Ви стикнулися на новій посаді?

-Коли я став студентським мером, ще тривав Covid-19. Більшість студентів були на дистанційному навчанні. Було дуже тяжко укомплектувати нову команду. Ми не до кінця розуміли, які наступні кроки.

Але саме Міністерство освіти підкидувало нам задачі. Вони скоротили відсоток стипендіатів, підвищили ціни за гуртожиток. І ці рухи спричинили нашу активність. Ми одні з перших виходили на різні мітинги і добивалися того, щоб нас почули.

–Ви також волонтер, працюєте з переселенцями. І це, переважно, дорослі люди. Але чи мали Ви досвід роботи з дітьми? Яка допомога надається їм зараз у Львові?

-У нас в управлінні є дитячі клуби. Вони як у перші дні війни, так і зараз приймають ВПО з дітьми. І в кожному клубі проживають по декілька сімей, з ними займаються психологи.

Крім цього, до сих пір функціонує дитяча кімната на головному залізничному вокзалі, куди приїжджають евакуаційні поїзди з біженцями. Там є модульні містечка, де вони можуть зупинитися, погратися, поїсти. Всюди працюють психологи.

–Наскільки складно працювати з дітьми?

-Були дітки, які приїжджали з батьками. З ними працювати простіше. Вони не одні. Але я ніколи не забуду 9-річного хлопчика, який приїхав сам. Я не знаю, звідки він був. Я навіть не знаю, як описати його стан.

2 години я показував йому фокуси на пальцях. Він боявся абсолютно всього: говорити, кудись йти, їсти, когось брати за руку.

–І що з ним зараз?

-Вияснилося, що в нього у Львові є бабця. Ми її знайшли, і вона забрала хлопчика.

–У прямому етері каналу Перший Західний вас підписали як майстер з виготовлення Бандера-смузі. Чи можете розповісти як Ви здобули таке звання?

-З першого дня війни ми виготовляли бандерівські смузі. Це коктейлі Молотова на український лад. Вони йшли на блокпости по Львівській області. А також їх забирали волонтери на передову.

Усі казали: «Дякуємо за вашу працю!» Хоча я сподівався на те, що вони не знадобляться.

«Краще мати і не користуватися», – думали я і моя команда. Але попит був такий, що ми робили Бандера-смузі ящиками. Отак я і став майстром!

–Багато раз чула від людей за кордоном і від тих, хто вдома, що в Україні зараз немає можливостей. Та й перспектива відбудовувати 10 років країну людей не втішає. Як ви ставитесь до таких думок? Це відмазка, щоб не повертатися, або це такий об’єктивний але прикрий погляд  на ситуацію?

-У мене багато різних колег, друзів, знайомих, які виїхали після повномасштабного вторгнення за кордон. І вони поділяються на 3 групи. До першої я відношу людей, які виїхали та розуміють, що можуть допомагати Україні, а, коли вона знову стане безпечною, вони повернуться. Друга група – це ті, які виїхали, не допомагають матеріально і мають думки залишитися за кордоном. І остання – які виїхали і на 100% впевнені, що не повернуться, бо вже будують майбутнє у новій країні.

Я вважаю, що наша спільна робота після перемоги – повернення якісних кадрів назад до України. Тобто, з 1 та 2 групами треба буде працювати. Тут, насправді, кожен, хто виїхав, мусить поставити собі запитання – чи він патріот своєї країни? Якщо так, то він обов’язково повернеться.

–Як прийшла думка створити акцію «Дипломи, які ніколи не видадуть»?

-Відразу з’являються сльози на очах, коли згадую цей захід. Думка створити таку акцію прийшла після того, як низка університетів писали мені: «Станіслав, чи можна запросити Вас на похорон нашого студента, який загинув на війні?» Найболісніше, що було – в різні періоди часу загинули мої знайомі та підопічні.

Ви могли бачити такі імена, як Петро Гаврилів – студент Львівської політехніки, Павло Доманський – 18-річний хлопчина, який був делегатом університету фізичної культури м. Львів. Я вмовляв його не їхати боротися за Київ. Бо він ще був дитиною.

Кожен тиждень ми отримували погані новини, і хотілося нагадати про велику втрату серед студентів через акцію «Дипломи, які ніколи не видадуть».

–Що на вашу думку, буде з волонтерством після закінчення війни? Чи зможемо ми сформувати справжню культуру волонтерства? Чи необхідно це на вашу думку?

-У нас є дуже хороший час і шанс зробити волонтерство побутовим. Зараз, у воєнний період, це модно і круто. Але в післявоєнний треба зробити так, щоб воно стало частиною звичайного життя. Зробити серед студентів, школярів додаткові бали за допомогу. Наприклад, за те, щоб (не буду казати «сплести сітку») допомогти бабусі принести продуктів. На рівні міст та областей наша задача почати вводити волонтерство як окрему дисципліну.

Волонтерство обов’язково має бути у нашому повсякденному житті.

–Я бачу фотографії та новини в Інтернеті про реконструкцію будівель в Україні. Таке враження, що ситуація покращується. Проте складно вірити тому, що бачиш в Інтернеті. Та я здивований тим, що інфраструктура починає відбудовуватися. Що Ви думаєте з цього приводу?

-Напевно, ви бачили фото «до/після» будинку з Харкова. Так, у квартирі, куди прилетіла ракета, ніхто жити не буде. Але ракетний удар порушив комунікацію усієї будівлі. Потрібно укріпити, засклити та утеплити стіни.

Тому така реконструкція будинку робиться для чого, щоб інші жителі мали газ, тепло, світло і воду.

-Чи є достатньою підтримка іноземних країн?

-Ні. Було б достатньо – рік війна б не тривала. Про 9 років взагалі мовчу.

–Деякі з країн заявляють про підтримку України, але досі співпрацюють з Росією. Яка Ваша думку стосовно цього?

-Треба представників таких країн повозити по деокупованим містам. І змусити побачити війну від першого лиця.

–США вже надіслали 75 млрд доларів для України. Це більше, ніж Росія витрачає на свій військовий комплекс. Громадяни Америки зробили більше благодійних внесків, ніж інші. Крім того, Росія повідомила, що, якщо США будуть постачати більше, ніж оборонну зброю, це буде вважатися актом війни. Ви вважаєте, що Сполучені штати Америки повинні оголосити війну Росії? Тоді це буде вважатися задовільним? Та що є достатньо допомогою для України?

-Питання полягає в нерівності людського ресурсу. Так, США надіслали більше, ніж Росія витратила на війну. Ми бачимо, яку техніку мають вони та що маємо ми. Але в них населення понад 144 млн, а в нас тільки 40. Допомогу зброєю ми, цивільні люди, побачити не можемо. Якщо б ми її бачили, ми б розуміли, наскільки США нас підтримують.

Також я читав, що кожен американець платить з податків близько 20 доларів на місяць на гуманітарну допомогу Україні. Американці платять таку маленьку суму грошей для того, щоб знищувати Росію, не приносячи шкоди США. Я думаю, що світова війна вже почалась. Оскільки проти Росії борються Україна і весь цивілізований світ.

–Як ви відчуваєте, війна закінчиться скоро?

-Філософське питання. Я свідомий того, що війна скоро не закінчиться. Адже у будь-якої війни є декілька етапів. Якщо закінчиться активна фаза, почнеться фаза відбудови, десоціалізації, отримання репарацій та інше.

Я пам’ятаю 2014 рік, коли так само говорили, що це дуже швидко завершиться. Але зараз 2023 рік, і воно триває.

(Скріншот: з зустрічі у Google Meet)