UA
EN
“Життя та війна: 10 українців – 10 історій” – проєкт, у якому кожна історія торкає серце. Проєкт, у якому розкривається частинка душі тих, хто бореться та продовжує боротися за свободу України. Проєкт, що розповідає, як змінилося життя людей після 24 лютого 2022 року.
В рамках цієї ініціативи студентами зі США, Туреччини та України було проведено інтерв’ю з 10 спікерами, у яких молодь ставила питання та мала можливість обговорювати важливі теми.
Катерина Боровик, одна із запрошених гостей, поділилася своєю історією та розповіла про власну волонтерську діяльність.
Катерина очолює організацію «Центр молодіжних ініціатив» Дніпропетровської області, у місті Кам’янське. Займається підтримкою внутрішньо переміщених осіб та розширенням їхніх можливостей у громаді, надає гуманітарну допомогу. Також організовує роботу волонтерів та різноманітні заходи щодо гармонізації психоемоційного стану дітей, підлітків та молоді.
–Добрий вечір, Катерино. Як відомо, ви займаєтеся волонтерською діяльністю. Скажіть, будь ласка, які труднощі були на початку? Як і коли ви прийшли до того, щоб стати волонтером та допомагати українцям у такий складний час?
– Насправді в нашому місті на той час, коли до нас прийшла війна, ми були єдиною в місті волонтерською організацією, яка до цього періоду займалася справами та розвивалася. Тому, коли це сталося, 24 лютого 2022 року, то ми не розгубилися. В нас на ту пору була дійсно потужна команда волонтерів, на моє здивування, жодна людина з неї не поїхала за кордон. Усі вони залишилися в Кам’янському та продовжили допомагати нашому місту й людям, які залишилися в ньому, а згодом і тим, хто переїжджав. Бо зараз наше місто приймає також і внутрішньо переміщених осіб. Я розуміла, що не поїду з міста, бо на мені досить велика команда, яку потрібно адмініструвати. Якоїсь паніки, хаосу – не було. Десь через тиждень ми вже почали максимально активно працювати та включатися в допомогу нашим містянам.
–Чи були ви готові до повномасштабного вторгнення та як ви його зустріли?
– Я просто подзвонила до міської ради та запитала, чи будуть заплановані заходи, які ми планували. Ми все одно всі були, скажімо так, в строю: спілкувалися з нашим керівництвом та розуміли, що зараз потрібна буде наша величезна включеність. У деяких моментах саме волонтерство. Для того, щоб не розпочався якийсь хаос, бо ми це передбачали. Команда розуміла, що потрібні будуть менеджери, і так далі, тому що в інших організацій навряд чи є такий досвід. Ось чому ми одразу зібралися, і наперед опрацьовували можливі варіанти, де потрібна буде наша допомога.
–Коли ви прокинулись 24 лютого й уже усвідомили, що почалася війна, чи були у вас якісь плани? Можливо, якісь пропускали думки, як далі розвивати свою діяльність і як це все буде після?
– Щодо мене, то я не переставала працювати, тому що ми комунальна установа, організація, яка допомагає молоді й дітям. Нам дуже важливо було не втратити наші сили допомагати, зберегти вектор руху нашої діяльності. Також ми займалися протягом цього періоду видачею гуманітарної допомоги, яка була спрямована переважно на дітей та молодь. Але саме 24 лютого, ми з розумінням поставилися до того, що зараз змінюємо свою діяльність. Наразі місту потрібні не заходи, а контролювання важких ситуацій. Ми зіткнулися з викликами, з якими не стикалися й до яких іноді не були готові.
–Як ви з початку війни змогли зберегти психологічне здоров’я? Що ви для цього робили та як вам вдається залишатися такою спокійною?
– Насправді психологічні проблеми пройшли, напевно, трошки повз мене. Тому що я одразу почала працювати. Для мене характерно, коли щось таке трапляється, активне включення в роботу, і це перекриває інші проблеми, які мене оточують, якими б вони важкими не були. Я дуже сильно на цьому концентруюся. Нам також, можна сказати, трохи пощастило, бо наше місто не було якось заблоковано та не піддавалося сильним обстрілам. Тому я просто така натура: коли багато працюю, то можу не звертатися за психологічною допомогою.
–Як війна змінила ваше життя?
– Я стала більш дисциплінованою. Переглянула свої особисті стратегії щодо подальшого життя. Прийшло усвідомлення, що у будь-яку мить воно може закінчитися й після цього ти вже не будеш робити звичних речей. Просто, як виявилося, витрата часу на безглузді зустрічі, розмови може виявитися насправді дуже цінним ресурсом, бо ти ніколи не знаєш, скільки тобі цього ресурсу виділено. Це, напевно, найкраще моє усвідомлення. Звісно, хочеться більше проводити часу з людьми, які тобі дійсно близькі, яких ти любиш і казати їм про це значно частіше.
Як ви вважаєте, які заходи можна вжити, щоб запобігти впливу росії на країни, що знаходяться територіально навколо неї й, крім того, які кроки має вживати НАТО для забезпечення належного військового фінансового захисту Україні для боротьби не тільки фізично, а ще й ментально.
– Взагалі, я толерантна людина, усе у своєму житті звикла вирішувати саме дипломатичним шляхом. Але, в мене є колега, який знаходився в місті та бачив, які звірства там насправді коїлися. Я розумію, що дипломатично на таку державу, на таких людей, які можуть чинити неадекватні дії, вплинути навряд чи буде можливо. Я думаю, що вони не завжди зможуть зрозуміти взагалі цю дипломатичну мову. Тому я погоджуюсь з тим, що ефективніший метод буде впливати на їхній військовий потенціал і демонструвати, що країни, на які вони намагаються нападати – не самі, і в разі нападу, буде зворотний удар від усього світу. В основному, у 21 столітті таке вже не повинно бути припустимим. Про це вже навіть не повинна йти мова, через ті всі історії та трагедії, що проходять люди.
–З точки зору учня, з точки зору студентської перспективи, як пройти через всі ці труднощі?
– Насправді для цієї категорії населення це досить складно далі продовжувати навчання або роботу. Тому що ти не до кінця розумієш якісь перспективи, в тебе є сумніви, чи заводити родину в цей період, наприклад. Але все одно залишаються люди, які навчилися та вибудували для себе стратегію залишатися тут, створювати сім’ю й так далі.
-Якщо з точки зору школярів, то ковід трошки нас підготував до такого дистанційного навчання. Для дітей – це не нове, але справді це все одно дуже складно. Декілька років поспіль в них є обмежена комунікація. В останні пів року своєї діяльності, ми намагаємося проводити якомога більше заходів для того, щоб вони могли зустрічатися та спілкуватися на розвивальних офлайн заходах. Ми робимо їх насправді в шаленій кількості, бо минулого півріччя це було десь по три, по чотири заходи щоденно. Для того, щоб максимальна кількість молоді, в тому числі серед переселенців, могла продовжувати розвиватися, комунікувати між собою й не замикатися в собі, а навпаки, виходити, скажімо, і продовжувати жити добре.
-Як інші країни можуть допомагати та підтримувати Україну? І що саме ви б хотіли, щоб інші у світі знали про війну?
– Ми зараз чуємо багато новин з засобів масової інформації, що йдуть вирішальні бої, тому перше, що спадає на думку, це якраз допомога зброєю.
-Як війна вплинула на загальну соціальну структуру? І які зусилля докладаються, щоб адаптувати людей до психологічних ефектів війни?
– Я можу розповісти, як ми допомагаємо молоді та внутрішньо переміщеним особам впоратися з наслідками воєнних дій. У нашого молодіжного центру була можливість фінансування заходів з державного бюджету. Зараз вона теж є, але або значно скорочена, або повністю, тому що всі ресурси, що ми маємо зараз, переважно йдуть на утримання армії та наш захист. Саме тому ми дуже вдячні нашим міжнародним партнерам, які допомагають впроваджувати в місті різні молодіжні програми, що спрямовані на роботу з дітьми.
Також хочу додати, що за минуле півріччя, після відновлення нашої роботи та діяльності молодіжного центру, великої популярністі набули індивідуальні консультації з психологами. У нас дуже великий список терапій, з якими працюють тільки кваліфіковані спеціалісти.
-За чим ви сумуєте з вашого рутинного життя?
– Якщо брати період після повномасштабного вторгнення, то у мене взагалі відсотків вісімдесят моєї рутини просто прибралось. Це були різні спортзали, якісь свята, організації. І це за один день просто змінилося на 360 градусів. Але на сьогодні, я вже поступово повернулася до звичного життя, до тої рутини. Звісно, залишилась звичка моніторити новини. Раніше я не робила це взагалі та загалом не цікавилася.
Чому я взагалі почала повертатися до свого звичайного життя? Тому що в якийсь період волонтерства до усієї нашої команди прийшло усвідомлення: для того, щоб бути більш ефективними та не вигорати, треба давати собі десь відпочити, наприклад, зайнятися спортом, попрацювати з психологом тощо.
–У багатьох із нас були такі випадки, коли після 24 лютого ми розчарувалися у деяких своїх друзях, знайомих, навіть родичах через різні політичні погляди. Чи був у вас такий досвід?
– Я тільки що задумалась і була насправді трошки здивована, що в мене навіть не було жодної людини, налаштованої проросійськи. Тому що мої два основних кола спілкування – це моя родина й моя робота. І я дійсно не можу згадати нікого, з ким би мені довелось спілкуватися на ці теми.
–Яка була найскладніша частина цієї війні для вас?
– Коли вона розпочалася, ми не знали, де фактично вівся терор. Я намагалася абстрагуватися максимально на роботі. Але з іншого боку, все одно десь в думках ти з тими людьми й розумієш всю безвихідь цієї ситуації. Якби ти не хотіла – не можеш допомогти. Зараз ти маєш піклуватися про себе, про своє близьке оточення, про тих людей, яким ти можеш допомогти. І якраз ось такі, напевно, ситуації були для мене найскладнішими.
-Чи відчули ви безпосередній вплив від фінансової та військової допомоги іноземних країн Україні? Чи змінився стиль життя українців через наслідки всіх спроб допомогти?
– Стосовно військової допомоги я не можу нічого сказати, тому що я не військовий експерт. Але стосовно фінансування можу, тому що ми зараз фактично отримуємо його з державного бюджету й з місцевого. Ми всю діяльність впроваджуємо завдяки міжнародним організаціям, міжнародній допомозі. Для нашого міста ця допомога є дійсно важливою. Ми можемо продовжувати працювати. Ми розуміємо, що йде війна, але все одно в нас є діти та молодь, і ми намагаємося залучати якомога більше проєктів для нашого міста, якомога більше спеціалістів, заходів тощо, для того, щоб вони все ж таки продовжували бачити своє майбутнє в Україні. Ми щиро вдячні всім нашим партнерам, які допомагають у цьому. І сподіваємося, що наша співпраця буде лише підсилюватися.
-Чи вплинула війна на продовольче забезпечення України? Що ви про це думаєте?
– Я думаю, у перші місяці був особливо відчутним дефіцит деяких товарів, якісь з них взагалі можна було знайти за шаленими цінами. Потім дефіцит на генератори, на все те, що може дати нам світло та електрику. Завдяки нашим збройним силам, підприємці можуть продовжувати працювати. І якщо в нас з’являється якийсь дефіцит, то ми впевнені, що в нас є люди, які зможуть ці товари відновити, замінити або дістати. На сьогодні кризи товарів немає, але на початок війни це було навіть гірше, ніж у пандемію.
–Як ви адаптувалися до нових умов? Яку пропаганду ви відчуваєте з початку війни й чи змінилася ця пропаганда протягом конфлікту?
– Як людина, яка не пов’язана з медіа, можу сказати, що раніше я була до цього взагалі недотична та не сильно вірила в те, що пропаганда десь існує. Після початку війни ми одразу зрозуміли, що вона весь цей період була. І все ж таки, коли почали переглядати перевірені джерела інформації: президента України, Збройних Сил України або Верховну Раду, знизився ризик споживання неякісної інформації. Принаймні, так сталося в мене.
–На вашу думку, як довго Україна воює з Росією?
– Безпосередньо з 2014 року. Я не дуже глибоко вивчала історію, але наскільки я пам’ятаю, вона постійно перебувала у війні з росією тією чи іншою мірою.
-Як війна вплинула на дітей? Як вона впливає ментально, фізично та емоційно?
– З моїх особистих спостережень можу виокремити те, що до нас приходять як окремо діти колективами, так і діти разом з батьками. В тих родинах, де батьки були спокійними та турбувалися про своє здоров’я, не таким помітним є вплив війни на ментальний стан дітей. Чим більше батьки будуть турбуватися про себе та фільтрувати те, про що вони говорять вдома й розуміти, що це все закладається в підсвідомості їхньої малечі, тим спокійніше буде дитина, тим менше потім потрібно буде витрачати часу на те, щоб її реабілітувати. Тому зараз ми продумуємо якийсь такий проєкт. У нас вже один працює, але ми хочемо його розширити.
–Чим ви хотіли б зайнятися після перемоги України?
– Я зараз займаюся цією діяльністю та буду продовжувати свою справу й надалі. У майбутньому також бачу свою реалізацію в цій сфері.
