UA
EN
Саїд Ісмагілов раніше був духовним лідером, науковцем-ісламознавцем та муфтієм Духовного управління мусульман України “Умма”. Однак, після початку повномасштабної агресії Росії проти України, він вирішив повністю змінити своє життя. Зараз Саїд працює водієм-парамедиком у Збройних силах України і евакуює поранених бійців із “гарячих точок” на передовій.
Саїд Ісмагілов пояснює, що його рішення стати бійцем було зумовлене бажанням бути готовим до будь-якої ситуації. “Краще ми будемо готові й нічого не станеться, аніж щось трапиться, а ми будемо непідготовлені”, – цитує Ісмагілова. Він також розповідає про те, як війна прийшла у Донецьк та як він переживав повномасштабне вторгнення в Бахмуті та інших гарячих точках. Зараз Саїд Ісмагілов продовжує служити у ЗСУ та допомагає захищати свою країну на передовій.
(Фото: Facebook: Саїд Ізмагілов)
–Як ви вирішили скласти обов’язки муфтія і пішли обороняти Україну, що ви тоді відчували?
-Перші 3 тижні війни були критичними для того, щоб стало зрозуміло, чи вдасться нам, тобто захисникам України, відстояти столицю і на яких рубежах зупинити ворога. Тому перші тижні були найбільш важкими, а саме на початку березня, коли активні бої точилися навколо Києва, а ми почали працювати по евакуації поранених з Ірпеня, коли везли їх на Київ, то узгодив з духовним правлінням питання про те, що я складаю повноваження муфтія.
-Чи можете детальніше розповісти нам хто такий муфтій та чи плануєте після завершення війни повернутися до духовної діяльності?
-Муфтій – це в мусульманській релігії керівник великого духовного управління, тобто яке має всеукраїнський статус. Муфтій обирається для того, щоб керувати як духовними так і організаційними справами мусульман всієї країни. Фактично його можна порівняти з митрополитом у православних або греко-католиків. Я не планую повертатись до діяльності муфтія, 13 років я був на цій посаді. Вже обраний інший керівник духовного управління, це шейх Мурат Сулейманов.
–Що ви відчували коли вперше розпочалося збройне повстання з боку Росії в Донецьку?
-До Іловайської трагедії ми вірили в те, що Донецьк буде звільнено Збройними Силами України, адже добровольчі батальйони потужно наступали, вибили вже москалів з Маріуполя, вони втекли зі Слов’янська, Костянтинівки та інших міст і вже нам здавалось, що скоро весь Донбас буде звільнено. Тим більше, на відміну від Криму, російські війська не заходили на Донбас відразу у вигляді війська. Вони засилали перевдягнених своїх диверсійні групи, активно підбурювали місцеве проросійське населення, працювали на певну групу і активно вербували прихильників руського миру. Нам здавалось, що ЗСУ швидко впораються, але потім сталась Іловайська трагедія. Коли наші збройні сили потрапили в оточення, Росія напряму ввела свої війська, хоча й не визнавала цього, вводила артилерію, танкові й велику кількість інших військ. Фактично завдала потужного удару по Збройних Силах України. Після цього наші вимушені були відступити і вже наприкінці літа стало зрозуміло, що окупація Донецька буде надовго. Звісно, це нас засмучувало і зрозуміло, що це вже не якісь місцеві, в місто почали заїжджати активно російські військові, ФСБ, чиновники та почали брати до своїх рук керування містом.
-В соціальних мережах є відео там де ви на фоні зруйнованої мечеті в Бахмуті читали «Коран», чи були такі ситуації коли молитва допомагала або рятувала життя?
-Молитва завжди рятує і допомагає, якщо вірити. Якщо ж людина не вірить, це малоефективно. Потрібно вірити і покладатися на Бога, тоді це буде не лише моральна, потужна підтримка, не лише мотивація. На війні щодня відбуваються дива. От знаєте, коли здається, що неможливо вижити, якимось чином людина рятується. За цей рік я стільки побачив страшних травм при евакуації поранених, і ти просто дивуєшся. Як вона вижила? Бо те, що залишилось від людини, важко було уявити, що воно життєздатне, але виживає. А буває так, що маленькі уламочки потрапляють в тіло і людина помирає. Тому питання віри і питання дива воно відбувається на війні кожного дня.
Я абсолютно впевнений, якщо людина віруюча, молиться і покладається на Господа, то в неї більше шансів повернутися живим і здоровим, та якісно виконати свій військовий обов’язок.
-Як ви змінилися коли пішли у військову справу, можливо змінились ваші думки чи з’явились якісь принципи і так далі?
-Власне, мені здається, що нічого не змінилося по власному відчутті, але люди кажуть, що змінився дуже. Справа в тому, що на війні реакція людини може бути неочікувано для неї самої. Вона може вважати себе сильною, хороброю, мужньою, але коли там опиняється, їй може бути страшно, може бути паніка, криза психологічна. Тобто по-різному реагують люди. У нас є дівчина-парамедик, вона дуже маленька, худенька, але нічого не боїться, ні обстрілів, ні бомбардувань, ні поранених тіл, просто працює і надає допомогу, а дорослий 2-метровий чоловік може злякатися і втекти. Справа в тому, що у кожній людині є своя межа стресостійкості. Наскільки ти можеш подолати кризовий момент та адекватно працювати в умовах страшенної небезпеки. Поки там не опинишся, ти не зможеш на це відповісти, лише там ти розумієш, на що ти здатен.
-Чи може колись Росія спокутати свою провину перед українцями?
-Вона навіть це не збирається робити. Коли кажуть, що підіймається питання липові «миротворці» починають казати про примирення, я кажу: « А хіба росіяни про щось розкаялися?, хіба вони попросили пробачення?, звільнили окуповані території чи відшкодували всі збитки?». Нічого, абсолютно нічого, вони навіть не збираються усвідомлювати всю свою страшну провину, все те насильство, смерті зґвалтування все те, що принесли.
Вони не просто не розкаюются в цьому, а й далі планують знищувати Україну, тому про спокуту і примирення взагалі не йдеться. Росіяни і не збираються просити пробачення і виправляти те, що вони накоїли ані російська влада, ані їх суспільство де майже 80 відсотків населення підтримує політику своєї влади. Ця травма точно на багато століть, війна продовжується і я впевнений що цього року вона не зупиниться.
–Пане Саїде, за період служби в ЗСУ, яка ситуація найбільше вразила?
-Що мене вразило в позитивному сенсі, то що в нас просто країна героїв. Доводилось працювати на різних ділянках фронту: лютий-березень це Київщина, квітень – по липень включно Луганщина. Ми працювали в Лисичанську, вивозили поранених. В липні вже – Донецька область в районі Сіверська, з вересня на Херсонщині, із кінця листопада вже в Бахмуті. Весь цей час просто спостерігаєш героїзм і мужність наших воїнів, які діють іноді на межі розумного. Здається, що людина не може таке витримати, але у нас багато таких людей, які боряться і навіть отримуючи поранення, не хочуть щоб їх везли лікувати до шпиталю, а вимагають від евакуаційних бригад, щоб ми повертали їх знову на війну. Звісно, що ми не повертаємо, але от людина каже: “що мене не треба лікувати, поверніть мене в бій”.
Що мене вразило негативно, це абсолютний цинізм нашого ворога. Окупанти цілеспрямовано розстрілюють цивільне населення, знищують інфраструктуру, бомблять лікарні, знаючи, що там знаходяться люди. Вбивають лікарів, поранених і завжди намагаються поцілити у прифронтових місцях, де людям роздають гуманітарну допомогу: їжу і воду. Якщо вони знають, де роздають, то навмисно туди стріляють, щоб була велика кількість загиблих цивільних.
–Як змінилося ваше життя і вашої родини після початку війни і що думаєте про зміни Життя молодих людей чи інших соціальних груп в нових умовах після війни?
-Родину я в 1-й же день війни вивіз. Вони за кордоном і сюди не повертаються, тому що війна триває. А я з 1-го дня, як почав працювати на захисті своєї батьківщини, так і по сьогоднішній день тут. Моє життя змінилось докорінно, тобто, якщо раніше я працював в мечеті, то зараз я на найнебезпечніших ділянках фронту, адже саме наш підрозділ є дуже ефективним в порятунку поранених. Ми не просто їх вивозимо автівками, а й надаємо домедичну допомогу. Домедична допомога критично важлива, тобто людина з важким пораненням, рясною кровотечею чи з іншим, потрібно надати допомогу, щоб вона не померла, потім якнайшвидше передати лікарям. Тому моє життя змінилося докорінно.
Що стосується молоді, оскільки я вже не дуже молодий, то мене дивують деякі речі. Є молодь на фронті, що пішли добровольцями. Ми вивозили, бачили і надавали допомогу дуже молодим захисникам України, які мені в діти годяться, але дивує, що в мирних містах молодь недостатньо розуміє глибину проблеми. Досі слухають російську музику, дивляться російські розважальні програми, розмовляють російською мовою і поводяться так, ніби нічого не відбулось. Насправді відбулась дуже велика трагедія, яка продовжується, і ще невідомо, скільки років і як нам доведеться воювати. Моє бачення – що цього року війна не закінчиться, і тому потрібно розуміти всю серйозність ситуації. Можливо, доведеться багатьом із нас, в першу чергу з молоді, опинитися на фронті, оскільки потрібно, щоб хтось країну захищав.
–Як Ви оцінюєте допомогу від американських та європейських партнерів? Чи є вона достатньою на Вашу думку? Чи це просто політичний хід?
-На мою думку, допомога недостатня, особливо зброєю і боєприпасами. Лінія фронту дуже довга, фактично від Харківської до Миколаївської області. Це понад 2000 км фронту. Та допомога яка надається недостатня для того щоб закрити потреби України в війні. І з самого початку весни спостерігається така ситуація: якщо російська артилерія робить по наших позиціях 20-30 вистрілів, то українська сторона має змогу відповідати лише 2-3. Це свідчить про те, що у нас недостатньо гармат і снарядів. Фактично лінія фронту тримається виключно на мужності наших захисників. Не на зброї, не на сучасних боєприпасах, а на мужності наших захисників.
–На вашу думку, чи є щось невірним у політиці Зеленського?
-Справа в тому, що ми маємо розуміти: президент лише це одна звичайна людина, як ми з вами. Не супермен. В нього дуже велика кількість роботи. Настільки велика, що одналюдина не здатна впоратись з усіма питаннями які потрібно вирішувати під час війни. З тих проблем, якими дорікають пану президенту, це тещо країна була не дуже готова до широкомасштабної війни, влада заспокоювала населення,наші збройні сили і суспільство були недостатньо готові до цієї трагедії. Але за цієї війни президент дуже змінився. Ми його обрали президентом в 2019 році. Ще до своєї інавгурації він збирав релігійних діячів і знайомився з ними. Після цього мені теж доводилося зустрічатися з ним на різних заходах. За цей рік він дуже змінився. Не зважаючи на те, що відповідальність за все покладається на президента. Насправді, президент не керує армією і військовими операціями. Для цього є генерал Залужний, Міністр оборони і інші генерали, які безпосередньо керують захистом нашої країни і ходом воєнних операцій. Мені дуже подобається, що Зеленський не вмішується в це і довірив керувати армією професійним генералам. Але як політик Зеленський діє дуже ефективно і вдало. По-перше, як медійна особа, постійно спілкується з народом, записує щоденні звернення. Він не уникає журналістів і спілкуванняз людьми. Це все дуже позитивно впливає на психологічний стан українців. По-друге, він дуже активний в міжнародній політиці. Зеленський постійно спілкується з лідерами різних країн і намагається підтягнути весь цивілізований світ щоб вони допомагали Україні. В цій царині від діє дуже вправно і впевнено. Це величезний плюс до діяльності президента в таких кризових умовах.
Тож, не зважаючи на те, що іноді можна почути критику в адрес президента і його команди, я вважаю, що наш президент обрав дуже вдале рішення займатися політикою і комунікацією, а військову справу залишив професійним військовим.
–Що Ви думаєте про мобілізаційні методи, які зараз проводяться. Питання стосується видачі повісток просто на вулицях. Чи взагалі потрібні такі методи примусової мобілізації?
-Знаєте, я Вам чесно скажу: погляд людей з фронту буде відрізнятися від погляду л.дей що живуть в мирних містах. «Точка зрения зависит от точки сидения» (рос.). Я згоден з цим висловом. Залежно від того, де людина знаходиться, її думки можуть кардинально відрізнятись. Ворог несе важкі втрати, росіяни несуть дійсно важкі втрати, я бачив це своїми очима. Але втрати є і у нас. І це правда. Наші захисники також гинуть, вони отримують дуже важкі поранення, деякі стають інвалідами і не можуть далі виконувати бойові завдання. Розмір і ресурс росії набагато більші аніж у нас. Замість вибувших воїнів мають заступати інші, які будуть обороняти і захищати Україну. Мені соромно за тих чоловіків, що втікають і не хочуть захищати своїх близьких, своїх батьків, дружин, дітей, друзів і землю. Вони настільки бояться, що тікають. Саме на це путін і розраховує. Він розраховує, що у України закінчяться захисники. Я на війні щоденно бачу дуже героїчних жінок і дівчат, що виконують бойові завдання. Це не лише медики, а й воїни зі зброєю в руках. Мені вдвічі соромно дивитись на хлопців, що втікають, бо тоді доводиться жінкам іти і захищати наше право бути українцями, наше право на життя. Через те, що деякі чоловіки тікають і не хочуть захищати Батьківщину, а в першу чергу мобілізуються саме чоловіки, доводиться шукати їх і вручати повістки. Повістка не означає що тебе одразу відправлять до фронту. Це ми 24 лютого одразу непідготовленими пішли на фронт. А до мобілізованих одразу будуть питання про придатність, вони будуть проходити навчання щонайменше три місяці. Якщо після навчання побачать, що чоловік не готовий до участі у бойових діях, йому дадуть інше завдання. Наприклад, по спорудженню інженерних укріплень.
Не кожен чоловік може бути воїном і це нормально. Але всі мають допомагати. Чи то логістика, чи то захист кордонів де не йдуть бойові дії, чи то споруда украплень. Але зовсім ніяк не допомагати своїй країні це ганьба. Звісно іноді під час мобілізації вручають повістки в українських містах просто на вулицях, але з’ясувалося що за законом це дозволено. Тобто не обов’язково повістку мають видавати по місцю фактичного проживання. Її можуть видати при перевірці документів, а вже з нею людина йде до військкомату і там з’ясовується чи придатна людина до військової служби. Я от по своїх висновках вам скажу, що зараз фронт тримається на чоловіках віком понад 40 років і це переважно люди з сільської місцевості центральної і західної України.
–Що ви можете сказати про українську молодь у всьому світі?
-Українська діаспора по всьому світу потужно допомагаєУкраїні і нашим збройним силам. Ми постійно отримуємо гуманітарну допомогу. Для прикладу, ми працюємо як парамедики і нам необхідні медикаменти і більша їх частина поступає до нас у рамках гуманітарної допомоги з-за кордону. Ми іноді отримуємо медикаменти і не можемо зрозуміти якою мовою там написано що це. Там є і норвезька, і данська, і ісландська. Добре що зараз є гаджетиза допомогою яких можна перекладати це все. Те саме і з продуктами харчування. Більш за все мене дивують продукти з європейських країн де взагалі нічого не можна розібрати. До чого ж я це кажу? Українська діаспора по всьому світу потужно допомагає. Звісно, окрім тих українців, що знаходяться в росії. Там зараз понад 5 млн українців і вони ні на що не спроміглися, ні мітингів, ні допомоги.
Зараз багато дітей і підлітків, яких батьки вивезли за кордон. Це абсолютно схвальний крок, діти на війні це страшно. Мені доводилося вивозити маленьких дітей, які отримали поранення через обстріли. На це страшно дивитись. Буде підростати покоління українців, які через цю війну були вимушені виїхати до інших країн. Це призведе до якісно нового рівня української нації. Бо люди які жили, вчили мови, працювали в розвинених європейських країнах матимуть змогу інтелектуальнозбагатити наше суспільство і культуру.
–Ви відчуваєте підтримку інших народів з різних країн?
-Ми військові парамедики, але в першу чергу ми люди що працюють в сфері медицини. І от в медицині допомога з різних країн дуже відчутна. На щастя, наші друзі і партнери не жадібні на гуманітарну допомогу і надають велику кількість різних препаратів, що необхідні на фронті щоб рятувати життя. Якщо б Україна залишилась сам на сам з росією, нам було б неймовірно важко і може навіть неможливо вистояти. Але я хочу попередити, що якщо б росії вдалось зламати Україну, вона б на цьому не зупинилась. Росія пішла б далі на Молдову, на країни Балтії, на Польщу і на весь цивілізований світ.
–На вашу думку, в чому головні причини та фактори повномасштабного вторгнення та агресії Російської Федерації проти України?
-Існує дві площини причин. Одна причина – це те, що багато людей в Росії та російська влада хочуть відновити Радянський Союз і повернути до свого контролю усі країни, які раніше входили до Радянського Союзу. Це такий імперський реваншизм, і населення Росії абсолютно цього хоче і схвалюють ці дії влади. Друга площина – це економічна площина. Росії потрібні українські ресурси, які є ресурси в Україні. Це родюча земля, на якій можна вирощувати дуже велику кількість продовольчих культур. В Україні багато інших ресурсів, які Росія хотіла б мати та використовувати для своїх інтересів. Третя площина – це геополітична. Геополітична площина полягає в тому, що Росія хоче знову бути могутньою державою, кидати виклик і сполученими штатами Америки і Європі й блоку НАТО, і для цього їй потрібна мілітаризація. Для цього потрібні війна та перемоги, щоб знову лякати весь світ і шантажем і тиском примушувати весь світ робити те, що в інтересах Росії.
–Що ми маємо зробити, найбільш можливе, для розповсюдження правдивої інформації про ситуацію в Україні?
-Річ у тім, що Росія потужно працює у сфері інформаційної пропаганди, і їй це достатньо вдається, особливо на азійські країни. Це не лише країни арабо-мусульманського світу, але й Індія, Китай та південно-східна Азія. Росія потужно працює на Африку, на латинську Америку і навіть серед мусульман Європи симпатизують Путіну та його політиці. Росія, як завжди, використовує маніпуляції та відверту брехню, і тому потрібно розповідати якомога більше правдивої та об’єктивної інформації, підкріпленої фактами, для того, щоб ефективно протистояти російській пропаганді.
–Чому результати війни в Україні, яка розпочалася у 2022 році, так важлива для всього світу і для світової системи безпеки?
-Найголовніша мета Путіна – це не просто підкорення України, а змінення глобальних правил. Глобальні правила, які існували до 24 лютого минулого року, вони диктували такі умови: що в Європі не може бути великої війни, перше, друге – не можна захоплювати незалежні суверенні країни й приєднувати їх території до своєї території, не можна масово знищувати цивільне населення, руйнувати інфраструктуру, погрожувати ядерною зброєю. Всі ці пункти Путін викинув просто на смітник 24 лютого, і зараз Росія хоче змінити глобальні правила. Це також ми бачимо в інтересах Китаю, які також дуже хитро придивляються до Тайваню. І якщо світ дозволить Росії робити все, що їй заманеться, тоді зруйнується глобальна домовленість, що негласно так можна сказати існувала після закінчення Другої світової війни. Ми можемо, весь світ може перейти до глобальних конфліктів між дуже великими гравцями, не просто там Росія, Україна, і в Китаю можуть свої бути інтереси, інших країн можуть бути свої інтереси, навіть у маленьких країн можуть бути свої інтереси, через що, наприклад, Угорщина поводить себе дуже зухвало стосовно України.
–Що було загалом найскладнішим моментом для вас в процесі війни? Дякую вам за ваші відповіді. Захоплююсь вашою хоробрістю та силою.
-Знаєте, я відкрив для себе, що мені на війні не страшно. Це було для мене власне особисте відкриття, оскільки зазвичай людині страшно – ну, це нормально, а ось я якось дуже спокійний. В мене немає паніки навіть коли прилітає зовсім поруч. І на війні я для себе відкрив, що я не відчуваю страху. Але коли я виїжджаю з війни в мирні міста, ми там працюємо практично на адреналіні, чесно хочу сказати. Ми вмотивовані максимально зібрані та працюємо на адреналіні тому, що ми вигризаємо хвилини життя наших поранених воїнів. Нам потрібно робити все максимально швидко, ефективно і найголовніше – безпомилково, бо помилка це життя чиєсь. Ми там максимально зібрані, можемо вдень і вночі під обстрілами, під морозами, під дощем, як завгодно. Якщо треба, то ми працюємо. А потім найважче, коли ти повертаєшся до мирного міста. По-перше, ти не можеш звикнути до цього, а по-друге, твій організм починає тобі розповідати, що він втомився. Йому важко, починають вилізати хвороби й все таке інше. І ось виявляється, для людей, яким лячно бути на війні, потім достатню важко повернутися до цивільного життя.
–Пане Саїд, скажіть, будь ласка, який був настрій населення до окупації Донецька у 2014 році? Як вони змінилися після? Чи багато українців прийняли їх як ворогів, як окупантів? Наскільки багато, на жаль, інакше? Що ви думаєте наразі стосовно повернення цих територій Донецьку та Луганська? Зараз ми бачимо багато коментарів від експертів стосовно Криму: “Дай Боже, щоб все ж таки незабаром Крим знову був українським, як і раніше”. А що стосовно Донецька та Луганська, на вашу думку?
-Донбас завжди був специфічним регіоном. Він був специфічним регіонам не лише в Україні, а й в Радянському Союзі. Річ у тому, що це була кузнеця, такою знаєте, радянської людини. Там виховували таких гомосовєтікусів, людину, яка повинна не мати національності, релігії, а бути ідеальною совєтською людиною. Над цим працював потужний пропагандистський апарат. Тому Донбас – це промисловий регіон, там намішана різне населення: сільське населення, переважно українці, в промислових містах – там всі, абсолютно всі, від корейців до греків, кого завгодно там можна було знайти, і всіх виховували як радянських людей. А після того, як Україна стала незалежною, Донбас залишався таким заповідником радянщини й місцевих феодалів Партії Регіонів. Українська культура і взагалі українськість дуже мало відчувалася на Донбасі, але навіть коли почалася російська окупація Донбасу, я був здивований, як багато людей не хочуть того, щоб це стало Росією, і щоб Росія окупувала цей регіон. А потім сталось те, що більшість патріотичних проукраїнських людей вони вимушені були виїхати й тікати від тих репресій, які влаштували росіяни. А ті люди, що залишилися на окупованих територіях, більшість з них це байдужі. Їм все одно при якій владі жити, вони живуть інтересами холодильника, виключно їжею і потребами найнижчого рівня. А також чимала відвертих колаборантів проросійських. Ну і дуже-дуже мало там залишилось патріотичних людей, які максимально приховують свої погляди, але і за яких обставин не можуть виїхати та покинути цю територію – це перше. Ну і знаєте, була популярна теза після 2014 року: «Ми маємо боротися не за території, а за думки, за душі людей». Я вважаю, що у мене не популярний погляд. Я вважаю, що потрібно боротися за території, бо ми не зможемо ніяк вплинути на думки людей, що залишились на тимчасово окупованих територіях, де їх не звільнили.
–Питання про байрактари, ми були однією з перших країн, яка їх отримала, та вже Туреччина також у військових операціях застосовує. Є якісь нарікання у них, і цікаво, яка ваша думка щодо байрактарів?
-Байрактари було дуже ефективною зброєю на початку війни, коли росіяни заходили на територію України довгими колонами бронетанковими та рухалися просто по трасах. Вони були ідеальними мішенями для того, щоб байрактари наносилися з повітря удари й спалювали колони. Наприклад, на Київщині, на Сумщині, на Чернігівщині вони відмінно відпрацювали. Після таких важких втрат росіян змінили тактику, і вони вже використовують потужно своє ПВО, протиповітряну оборону. На Донбасі та на Херсонщині байрактари майже не використовувалися жодного разу, оскільки росіяни почали розставляти свої ПВО і збивати байрактари. Збивати наші безпілотники, і їхня ефективність вже була майже нульовою. Тому зараз про байрактари нічого не чутно. Якщо ви спостерігаєте за перебігом війни, то вже пів року нічого не чутно. Вони наразі не ефективні, а ось на початку війни вони були дуже потужною зброєю. Зараз найбільш ефективна це артилерія та ракетні війська, оскільки зараз війна перейшла стадію окопної, та потрібно багато артилерії. Коли підемо в наступ, то потрібні буде танки та бронетехніка.