UA
EN
Слідкуючи за успіхами ЗСУ на фронті, всі плекають надію про швидке звільнення Криму. Постає питання: яке майбутнє чекає на університети, які були вимушені виїхати з Криму після початку окупації?
Ольга Семенець, кандидат філологічних наук, працювала у Таврійському національному університеті імені В. І. Вернадського у Криму, а у 2016 році вирішила допомогти університету відновити навчальний процес у Києві. Вона розповідає про своє життя у Криму до та після окупації, переїзд на материкову частину України, процес відновлення роботи університету в Києві, налагодження навчального процесу для студентів кримськотатарської філології та підготовку кадрового резерву для Криму. Пригадує відновлення традицій кримського ТНУ та дружню атмосферу в інституті. Ділиться своїми спогадами про роботу в умовах повномасштабного вторгнення та сподіваннями щодо подальшої долі ТНУ.
Як Крим увійшов у ваше життя?
Мабуть, слід почати з того, що в Крим я переїхала у 2012 році, відповідно моє життя в Криму складалося достатньо райдужно, якщо так можна сказати. Переїхавши в Крим, я сподівалася, що переїхала туди назавжди. Відповідно, мені здавалося, що я все встигну зробити, але колись пізніше. Коли влаштуюсь, напрацююсь, зароблю гроші, куплю квартиру, зроблю ремонт і так далі, тобто весь час все відкладалося на пізніше, бо попереду все життя. Я дуже вдячна моєму тодішньому місцю роботи, Таврійському національному університету імені Вернадського, і насиченому науковому життю, у вир якого я відразу потрапила, бо саме завдяки цьому я-таки трохи поїздила по Криму. Тому, мабуть, моє життя в Криму до 2014 року було сповнене надій, планів, було достатньо безтурботним і сонячним, як і сам Крим.
На момент окупації ви також знаходилися у Криму. Як це відбувалося і як це вплинуло на вас?
Так, окупація застала мене у Криму. Вона доволі неоднозначно на мене вплинула, тому що я можу назвати як негативний, так і позитивний досвід окупації для мене.
До окупації я рухалася по життю за принципом, що все залежить тільки від мене. А коли почалася окупація, коли я спостерігала за тим, що відбувається навкруги, і не могла нічого зробити з цим, тоді моя картина світу зруйнувалася, тому що так не мало бути. І як мені тепер жити далі, якщо в будь-який момент хтось може прийти й за мене вирішити по-іншому? Я пам’ятаю колись дзвінок батьків, вони дуже за мене переживали. Ми з мамою починаємо говорити, і я чую тата на задньому фоні: «Маша, їй дуже дорого. Спитай чи все нормально і все». І мама розплакалася через те, що їй недостатньо цього спілкування. І я тоді питала себе: «Чому я і мої близькі страждають зараз через те, що хтось за мене зробив цей вибір?» Ще на момент окупації я активно писала докторську дисертацію, але не хотіла, аби мій інтелектуальний доробок став власністю російської федерації. Спочатку публікувала статті в українських виданнях, а потім взагалі покинула. Я дуже довго потім виходила з цього стану: нащо щось робить, якщо в будь-який момент може хтось прийти і все зруйнувати.
Але, в той самий час, я знайшла велику кількість друзів і однодумців серед кримських татар, які ділилися зі мною історіями депортації, переслідування, геноциду кримськотатарського народу – те, що до цього я чула тільки десь-колись і ніколи не приділяла належної уваги. Але ця спільна біда нас об’єднала і дала мені змогу зрозуміти увесь той жах, який вони вже переживали.
І другий позитивний досвід – саме у 2014 році я усвідомила, що я українка. У мене мати – росіянка, тато – українець, і я жила за принципом «братські народи». І коли почалася окупація, для мене це було великим ударом, що батьківщина моєї мами зараз творить отаке з моєю батьківщиною. Я можу навіть сказати, в який момент я вперше проговорила, що я українка. До нас прийшли якісь комісії переписувати населення. І до нас постукали у двері, ми з сусідками відчинили, і вони по черзі почали ставити всім питання і записувати. Вони питали, хто ми за національністю, і сусідки одна за одною відповідали: «русская». Доходить черга до мене і я кажу: «українка». Чому я так сказала, я досі не знаю. Це був той момент, коли я прийняла для себе рішення, що я українка. І потім всі мої майбутні рішення були прийняті з огляду на те, що я визначилася.
Так що Крим і допоміг, і зруйнував. І я ні на що не проміняла б цей досвід ще й через те, що у 2022 році кримчани, дончани й луганчани були готові, і початок повномасштабного вторгнення нам виявилося пережити легше, хоч в Криму, звичайно, ми не були під бомбами й під атаками.
Як змінилася ваша робота в університеті після окупації?
Ці зміни відбувалися поступово. Перші місяці було взагалі нічого не зрозуміло. А потім потихеньку всі почали оговтуватися. Ти не маєш змоги говорити, що хочеш. Тебе не пресують офіційно, але загальний стан напруги йде такий, що ти не розумієш, хто ворог, а хто друг. І цей стан, по суті, акумулювали та поширювали самі люди. Тому тобі кожного разу перед парами говорили: «Ти ж дивись, нічого лишнього не ляпни». Ти кожного разу маєш міркувати про те, що сказала, де і як. Ти все одно зриваєшся і щось-таки говориш, якщо тебе питають стосовно якоїсь ситуації. Ти починаєш розповідати й переконувати, бо ніхто не залізний, а потім сидиш і думаєш, де це може бути використано проти тебе.
Потім нам організували зустріч з якимись прифронтовими донецькими й луганськими письменниками, до яких слово «письменник» можна застосовувати тільки в лапках. І ці люди розповідали про те, що французької, англійської й німецької літератури взагалі немає, а є тільки «вєлікая руская», а ти не можеш нічого сказати. Це ще було приурочено до дня Перемоги, і ці поети порівнювали свої подвиги до подвигів захисників від нацистів у війні. І це було настільки абсурдно, що у мене складалося враження, що в мене їде дах. Я не могла логічно пояснити, що відбувається довкола. Я пам’ятаю цю маленьку форму протесту: коли час було вичерпано і хтось з цих поетів хотів ще продовжити, всі почали дуже голосно аплодувати й не дали йому сказати ні слова, а потім почали виходити. Цей протест тоді почали студенти, бо викладачі не наважилися встати та вийти. Чи не хотіли. Не знаю.
Також в якийсь момент до нас на кафедру взяли викладачку, яка була з росії. Вона побувала на нашому засіданні кафедри, де ми обговорювали якісь чергові рекомендації нового керівництва. І вона сиділа дивилась на нас величезними очима, а потім сказала: «Країна неляканих дурнів. Якщо щось довели до вашого відома, значить ви маєте це виконувати, це не має обговорюватися». Ми кажемо: «Так це ж рекомендація». А вона каже: «В нас немає рекомендацій. Що б там не було на шапці написано, ми маємо це виконувати. Ви що ще не зрозуміли?» І вона дуже довго ходила і дивувалася, що ми дійсно якісь безстрашні. Але в нас приймається суперечливе рішення, то треба ж обговорити це. Ми ж маємо право визначати, як нам працювати, ми маємо свободу. І вона не могла довго зрозуміти, що це характер такий. На той момент кримчани ще могли й хотіли сперечатися з якимись рішеннями керівництва. Але з часом це минулося. Хтось поїхав, хтось пристосувався.
Що стало вирішальним фактором у вашому рішенні виїхати з Криму? І наскільки важко чи легко вам далось це рішення?
Я не скажу, що щось стало прямо вирішальним фактором. В якийсь момент я просто зрозуміла: якщо я хочу лишитися в Криму, я маю прийняти, змиритися, інтегруватися і жити. Якщо я не можу це прийняти, якщо мене бісить кожен триколор, якщо мене бісить все, що вони роблять, то я просто не зможу це прийняти.
Пам’ятаю ситуацію, коли я їхала в маршрутці на роботу і зайшла в маршрутку бабуся якась з триколором на авосьці і встала наді мною. Зазвичай я поступаюся місцем людям похилого віку. А тоді я подивилася на неї, очі впали на триколор і я подумала: «Ну, на мітингу тебе ж ноги стояти не боліли, то й тут постоїш». Потім вийшла з маршрутки, і мене якось прибило думками, що я втрачаю свою людяність. Я втрачаю саму себе. І чим довше я буду тут знаходитися, тим довше в мені буде накопичуватися ця агресія, і тим більше я буду зраджувати себе. Отже, якщо я хочу жити, а не існувати, і розвиватися, а не деградувати, я маю поїхати. І я зрозуміла, що мені треба завершити певні справи, знайти собі роботу на материковій частині України та переїхати.
Ви підтримуєте спілкування з друзями й знайомими, які залишилися в Криму?
На цей час, ні. Були друзі та знайомі, які пізніше виїхали, і з ними я підтримую спілкування. В перші роки їх було набагато більше, і ми підтримували доволі тісні зв’язки. Потім частина цих друзів прийняла цю ситуацію для того, щоб вижити, і в мене перестали з ними бути спільні теми для розмов. А інші виїхали.
Чи пам’ятаєте ви, як відбувався процес відновлення роботи ТНУ в Києві?
Наскільки я пам’ятаю, цей процес почався ще у 2015 році. Я на той момент жила і працювала в Харкові й мені зателефонувала Іщенко Наталя Анатоліївна, яка на той момент працювала вже тут і запросила трішки допомогти з навчальним процесом. І я погодилася, хоча слабо вірила в те, що вдасться відновити роботу. Я знаю, що було залучено дуже багато небайдужих людей на материковій частині України, аби це відбулося. І я влаштувалася на роботу в ТНУ в жовтні 2016 року. Були важкі незрозумілі умови, купа проблем з устаткуванням і налагодженням саме навчального процесу, але найголовніше було зроблено: ТНУ був відновлений. І все відбудовувалось майже на голому ентузіазмі і величезній самовіддачі людей.
Перед якими труднощами ви постали, коли стали завідувачем кафедри?
З тим, що я не вміла бути завідувачем кафедри [сміється]. Я ніколи до цього не працювала завідувачем кафедри, я не знала, що має входити в зону моєї відповідальності, і в кого спитати, як робити. В мене були класні зразки для наслідування з моїх завкафедр з попередніх місць роботи, і я намагалася все це зібрати воєдино і скласти якийсь образ керівника, якому я хотіла відповідати. Це про мої внутрішні труднощі й величезний страх, що в мене нічого не вийде. А труднощі загальні полягали в тому, що нічого не було. Зазвичай, коли ти приходиш на нову роботу, там є все: вся документація, устаткований процес, розклад. Тут же не було нічого. Була купа студентів з різних спеціальностей, з різних курсів. Ми приймали з Криму всіх, і студенти могли поновлюватися на всі можливі спеціальності зі збереженням курсу. Але все одно цих студентів було небагато, відповідно катастрофічно не вистачало викладачів, тому що один викладач не може читати п’ятдесят різних дисциплін. Але за кількістю студентів, так і виходило.
Враховуючи, що адміністративний склад кримського ТНУ лишився в Криму, то всі, хто прийшов на керівні посади, не мали досвіду роботи на керівних посадах. Вони, як і я, мали тільки образ керівників. Відповідно, було дуже важко, але в той самий час і дуже класно, бо була команда небайдужих і дуже класні студенти. Ми працювали за певну ідею, і всі працювали 24/7, підхоплюючи і страхуючи один одного, і роблячи все можливе, щоб проєкт ТНУ відбувся.
Я дуже добре пам’ятаю, як я боялася, що набір 2017 року ми не зможемо випустити. Була дуже велика кількість труднощів: відсутність гуртожитків, певного методичного забезпечення, яке треба було відновлювати з нуля. Я дуже боялася, що ті обіцянки, які ми даємо студентам, ми не зможемо зреалізувати через те, що просто не впораємося з цим. Бо людський ресурс може вичерпуватися, є професійне вигорання, і в якийсь момент просто все розвалиться. В цьому був величезний страх, але це й було величезним мотиватором, щоб щось робити, ризикувати, працювати кризовими менеджерами і помилятися. Але також брати на себе відповідальність за свої помилки і виправляти їх з допомогою своїх колег.
Спеціальність кримськотатарської філології. Які були труднощі налагодження навчального процесу для студентів цієї спеціалізації?
По-перше, коли я стала завідувачем кафедри, спочатку кримськотатарська філологія була на кафедрі східної філології, це була окрема кафедра. Потім у зв’язку з оптимізацією кафедри з’єднали й утворили кафедру зарубіжної філології. Складнощів було багато. Були викладачі, які були готові працювати, і були студенти, але їх було мало, а дисциплін дуже багато. Важко було устаткувати навчальний план таким чином, щоб давати якісне навчання.
Мабуть, можна було й більше зробити для розвитку кримськотатарської філології, але ми намагалися максимально залучити студентів до навчання і, в межах нашої компетенції, зробити умови викладачам більш-менш комфортними, познайомити київську спільноту з культурою корінного народу Криму. Ми не закрили кримськотатарську філологію, як нам часто радили, аргументуючи це нерентабельністю. Зберегти і розширювати коло висококваліфікованих кримськотатарських філологів було нашою ціллю, враховуючи становище кримськотатарської мови далеко від Криму. І зараз, враховуючи плани України достатньо швидко провести деокупацію Криму, я вважаю, що для реінтеграції Криму потрібні будуть сформовані на українських теренах спеціалісти, які будуть вчити дітей кримськотатарській мові, які будуть розвивати кримськотатарську філологію, наслідуючи славні традиції своїх пращурів.
Чи виникало у вас колись бажання покинути все і змінити місце або ж навіть сферу роботи на щось менш стресове? Якщо так, то що надихало вас рухатися далі на своєму місці?
Ні, не було таких ситуацій. Є певні фактори, які тримають людей на робочому місці: спільність інтересів, підтримка колег, прекрасна атмосфера в колективі. Ці фактори підживлюють твою енергію і ресурси, щоб ти йшов вперед. В нас були чудові студенти, від яких ми не приховували труднощів, радились для покращення роботи інституту, наголошували, що відбудовуємо разом, адже самі ми не впораємося. І студенти також були дотичні й відповідальні за цей процес. Я пам’ятаю як в нашій групі у Facebook хтось зі студентів виклав допис після якогось суботника, коли знайшли під партою приліплені жуйки й сміття: «як так можна, ви, свині, забруднюєте аудиторії, які для нас…» І мені було так кайфово, що кожен студент розуміє, що він є частиною цього освітнього простору, а не просто спостерігач-слухач. І також підтримка колег і однодумців ніколи за всі перші п’ять років моєї роботи не давала мені навіть хвилинного бажання все кинути. Тому що складно буває всім, але ці складнощі можна подолати, якщо є з ким і заради чого.
До речі, про атмосферу в колективі. Знаю, що в інституті дуже важливою є дружня атмосфера між викладачами та студентами. Як вам вдалося досягти цього?
Я вважаю, що подібне притягує подібне. У нас підібралися класні викладацький та деканатський колективи, і ті студенти, які до нас вступили, дуже схожі на нас. Це й дозволило створити саме цю атмосферу. Як вдалося досягти цього? Мабуть, чесність з усіма. Коли ми починали у 2016 році, ми розуміли, наскільки важко зібрати такий колектив. А його зібрати і тримати треба, інакше ти сама будеш читати п’ятдесят дисциплін. Тут чисто корисливі інтереси [сміється]. Тому кожного разу, коли тобі вдавалося поповнити колектив висококваліфікованим спеціалістом, який готовий був в цих стресових умовах повної невизначеності працювати за смішні гроші (бо великих зарплат ми не могли собі дозволити), то треба було брати чимось іншим. І цим іншим стала дружня атмосфера взаємопідтримки, взаємодопомоги, взаємоповаги й, наскільки це можливо, чесність і відвертість як зі студентами, так і з колегами й зі своїм керівництвом. І, коли все базується на повній довірі, тоді й створюється дружня атмосфера.
Чи можете ви розповісти про заходи, які проводив університет, на яких підіймалось питання окупації Криму?
Їх проводилося достатньо багато. Володимир Казарін і всі кримчани, які на той момент працювали в університеті, докладали максимум зусиль для того, щоб тема Криму не зникала зі шпальт. Будь-які інтерв’ю чи візити закордонних партнерів завжди супроводжувалися темою окупації і надіями на деокупацію і повернення додому.
Також, ми в якийсь момент вирішили відновити свято інституту, день ФІЖу, бо у ТНУ у Криму була така традиція – дні факультетів. І тут велика дяка Світлані Леонідівні, яка і вчилася, і працювала в ТНУ, і, відповідно, була спадкоємцем всіх цих традицій. Дату ми визначали самі, ми її максимально наблизили до дня філолога. Розробили герб інституту, який був пов’язаний з Кримом, і він кожного разу нагадував, що ми з Криму.
Ми проводили вечори спогадів про окупацію Криму очима простих кримчан. І буквально напередодні початку повномасштабного вторгнення, 23 числа, ми провели такий захід. Було дуже багато закидів нам, що, можливо, не слід проводити цей захід, бо все ж таки пройшло 8 років, студенти не пам’ятають, мирне життя, нащо ворушити, а тут ми зі своїм: «Позгадуймо, як це було».
І ми весь час думали про те, що це питання не можна знімати з порядку денного, тому усіма можливими засобами намагалися говорити про український Крим. І, я вважаю, саме завдяки тому, що більшість викладацького складу інституту і багато студентів були саме кримчанами, дончанами та луганчанами, ми достатньо швидко змобілізувалися і розпочали навчання після повномасштабного вторгнення так рано.
Говорячи про початок повномасштабного вторгнення, що стало найважчим у цей період?
Найважче було привести всіх до тями. З усім іншим нам, благо, Covid-19 допоміг [сміється]. Відповідно, на початок повномасштабного, основне, що треба було подолати, це внутрішні психоемоційні гойдалки. У нас був зв’язок з усіма студентами. Так, декого треба було вишукувати, але тут величезна дяка самим студентам і Крістіні Чорбі, яка на той момент була головою студентського самоврядування, за те, що вона як маленька мамочка всіх збирала і відшукувала, коли когось не могли знайти. Найголовнішим було, щоб всі втрималися на зв’язку і були у відносній безпеці. Ну і потім, коли вже з Київщини відступили, було важко ходити на пари й говорити про те, що на той момент здавалося взагалі неважливим. Мені в якісь моменти здавалося, що я не зможу більше говорити з дітьми про літературу, бо «як після Бучі та Ірпеня я зможу розповідати про гуманізм і взагалі про прекрасне?»
Які цілі ви ставили перед собою на початку своєї роботи? Які з них вам вдалося досягнути, а які ні?
Мені дуже хотілося, щоб ми вийшли на той рівень, коли у нас буде хоча б чотири кафедри, як у Криму факультетів, щоб все розросталося і розбудовувалося. Це була моя єдина блакитна мрія: хоча б на певні кроки наблизитися до того, як це було в Криму. І коли нам вдалося довести наявність необхідної кількості студентів на східній філології для відкриття випускової кафедри, і забезпечити викладачам нормальні умови роботи, це була величезна перемога. Далі плани були амбітні: роз’єднати кафедри романо-германської філології та іноземних мов для немовних спеціальностей, окремо кафедру української філології, окремо кафедру журналістики. Але для цього всього треба, щоб більша кількість студентів. В принципі, ми рухалися для цього в нормальному темпі, але потім ковід, потім війна… Але певного успіху нам вдалося досягти: зі ста студентів у 2016 році до майже п’ятиста у 2022, попри конкуренцію в Києві, попри ковід, попри початок повномасштабного. І нам вдалося, як мені здається, створити справжню освітню спільноту небайдужих.
Чи є якісь дії, чи ситуації, які хотіли б змінити?
Я не знаю. Ми помилялися. Ми, можливо, робили ставки не на ті вектори розвитку або неправильно прогнозували перспективи. Якби я знала, чим закінчаться мої трудові відносини з ТНУ, я б все одно пішла сюди працювати. Чи можна було щось зробити по-іншому? Так. Чи дало б воно кращі результати? Можливо. Але тут слід розуміти, що ми зробили все, що могли, і ті чи інші рішення, які були прийняті в певні періоди роботи, були ухвалені, виходячи із загального блага для інституту або для університету. Чи були вони правильні чи ні, покаже час.
Якою б ви хотіли бачити долю університету після деокупації Криму?
ТНУ буде в Криму. Чи це буде той університет, який зараз в Києві чи ні, я не знаю. Коли ми приїхали з Криму, ми привезли тільки ліцензії, а все інше відновлювали з нуля. Відповідно, мені б хотілося, щоб керівництво університету розуміло, що ТНУ – це певний символ наукового і освітнього супротиву окупації. І цей супротив багатьом студентам і викладачам дався великими жертвами, тому що у деяких сім’ї лишилися в Криму, дехто отримав “нев’їзд” у Крим від окупаційної влади, деякі не могли поїхати на поховання своїх родичів і близьких, тому що у свій час вирішили допомогти українському ТНУ тут. Тобто, багато різних доль по-різному склалося для того, щоб ТНУ втримався тут до деокупації. І мені хотілося б, аби ті, хто зараз керує університетом, розуміли це, вірили в роль університету як наукового та освітнього спротиву окупації й намагалися зберегти цю ідею. Щоб це були не декларативні фрази, кинуті на якихось зібраннях, а щоб було розуміння того, що це справді важливо. А там, як Бог пошле. Але ТНУ буде в Криму.
