UA
EN
— Чим Ви займалися у Криму до 2014 року?
— У Крим я приїхала 1994-го року як дружина військового — чоловік отримав призначення — і 20 років пропрацювала у Севастополі: була вчителькою початкових класів, викладачем у коледжі та університеті. З 2011 року очолювала кафедру української філології в Севастопольському міському гуманітарному університеті. Ми з колегами працювали на освітні потреби міста: готували вчителів української мови та літератури, навчали української працівників освіти, держслужбовців…
На світлині із сайту «Українське життя в Севастополі» Попова Олена Анатоліївна
— Ви стали свідком окупації Криму. Як це все виглядало? Де Ви були в той період, чи ходили на мітинги?
— Хочу почати ці спогади з подій листопада—грудня, від початку Євромайдану в Києві (21 листопада 2013 — початок Євромайдану — ред.). До слова, Євромайдани в Севастополі були, але досить нечисленні. На перший майдан, 24 листопада, ми з чоловіком не поїхали: повірити, що севастопольці зберуться на такий протест було складно. Іноді ми гірко жартували, що в нас тут мало України — швидше українська діаспора. Насправді були громадські організації, із якими наша кафедра співпрацювала, але потужної діяльності, яка б протидіяла організаціям і фондам «Русской школи», «Русского міра», Россотрудничества на жаль, не було.
Ми поїхали наступного тижня, після побиття молоді на майдані Незалежності (30 листопада 2013 року «Беркут» жорстоко розігнав протестувальників Євромайдану. — ред.). Для мене це був не лише громадянський поклик, а й особиста історія: моя дочка була серед тих, хто вийшов на перші студентські протести. Вона була учасницею ходи: тоді студенти підходили до навчальних закладів і закликали інших вийти, приєднатися. Вона була на Майдані і 30 листопада, їй пощастило не потрапити під кийки беркутівців. 1 грудня для багатьох стало жахливим усвідомленням того, що у влади сила, агресія, насилля.
Тоді в Севастополі на Євромайдан зібралося нас небагато. Ми не мали можливості потрапити на центральну площу міста, бо міська влада завбачливо на площі Нахімова влаштувала якийсь проросійський фестиваль. То ж збиратися довелося у сквері поодаль. Євромайданівці були в оточенні міліції, нас фільмували. За кордоном міліції стояли представники проросійського антимайдану, вони агресивно вигукували гасла про бідних хлопчиків з «Беркуту», мали якість пристрої, що шуміли так, що мегафон євромайданівців ледь справлявся. Мітинг усе ж відбувся. Багато хто тримав зв’язок телефоном з Києвом та іншими містами і відразу повідомляв, що і де відбувається. Співали гімн, роздрукований на картках текст ми роздавали людям, хтось його шукав у телефоні, бо, за іронією долі, тоді мало хто знав слова. Усі наступні місяці наша проукраїнська спільнота не могла протистояти тому, що відбувалось у Севастополі, але ми робили те, що було для нас важливим.
Університет жив далі, порушувати будь-які політичні теми було заборонено. Кафедра української філології завжди була дещо відокремлена від усіх, бо лише тут звучала українська, але навіть на кафедрі викладачі не наважувалися обговорювати, хто і які канали дивиться. Наша ж сім’я усі місяці щоночі шукала стріми (прямі репортажі), інтернет-телебачення, щоб мати хоч якесь знаття. Дуже хвилювалися за дочку.
З часом ситуація почала кардинально загострюватися, з’явилась агресивна реклама на севастопольських телеканалах. Ранок у багатьох севастопольців починався із публікацій на інтернет-ресурсі «Форпост». У січні-лютому ми вже добре усвідомлювали, що живемо в різних реальностях: вони ненавидять зухвалих українців (бандерівців, майданівців), а ми ж вболіваємо за долю протестувальників. До слова, у січні-лютому я почала вже на кафедрі вмикати стріми, особливо коли відбувалися події на Грушевського — але цього було замало, щоб викликати бажання у студентів чи більшості колег дізнатися щось не з офіційних севастопольських каналів.
У пам’яті назавжди дні, коли ми через стріми чуємо постріли, а колеги з інших кафедр готуються «мальчіков поздравлять» — вони жили своїм пострадянським життям і плакали за «Беркутом». Я ж прожила всі місяці в суцільному напруженні: вдень робота, вночі стріми, інтернет. У нас був один-єдиний день, коли ми відчули полегшення, навіть не скажу, що це було відчуття перемоги, це була радість: смертей більше не буде. Це був день після втечі Януковича. А вже наступного ранку місто заполонили російські прапори, так званий «русскій мир» голосно заявив про себе. Місто наповнювалося людьми не з Криму, їх легко було відрізнити. Агресивна реклама робила свою справу. А далі блокування військових частин. Псевдореферендум. Євромайдан у Севастополі та окупація — це історія для ще однієї розмови (сумно усміхається).
Фото з севастопольського Інтернет-видання ForPost, грудень 2013 рік
— Що стало фінальною точкою для прийняття рішення щодо Вашого переїзду?
— Ми з чоловіком на власні очі бачили військову техніку на наших дорогах, озброєне блокування українських військових частин, чоловік спілкувався телефоном із деякими військовими; 1 березня у розмові із батьками я з відчаєм казала: «Мамо, тут уже немає України». А хотілося вірити, навіть після «псевдореферендуму», навіть спостерігаючи за змінами в освітніх закладах, навіть коли «московські гості» почали наших учителів за російськими програмами готувати до початку нового навчального року. Ми вірили, що нас звільнять. Мабуть, перше серйозне усвідомлення, що Крим не так легко звільнити, почалося після Іловайську (10 серп. 2014 р. — 2 вер. 2014 р. — Іловайський котел — ред.), далі було Дебальцеве (21 січня — 18 лютого 2015 року — зимові бої за Дебальцеве — ред.). На сході ситуація була складна, стало зрозуміло, що сили нашої держави не вистачить на нас. Для мене завершився час, поки я могла залишатися в освіті, бо могла працювати лише на користь людей у своїй державі. Ми з чоловіком хотіли жити й працювати, але як і де? Тож мали приймати відповідальні рішення. До Києва ми переїхали в жовтні 2015 року.
— Чи був у Вас конкретний план дій після переїзду і як саме сприйняли переїзд ваші рідні?
— Мій чоловік народився у Джанкої, його рідні там і зараз живуть. Вони не розуміли, чого ми кидаємо все. То ж яка підтримка? Проте після нашого виїзду з Криму ми зберігали формальні зв’язки. Після 24 лютого спілкування відсутнє. Це наша сімейна трагедія.
Варто сказати, що ми й не розраховували на якусь згуртовану підтримку родичів чи друзів, розкиданих по материковій Україні: у 2014 році складно комусь було пояснити, що Крим під окупацією, що жити в окупації неможливо. Нам доводилося долати упередження: у вас не стріляють, тож немає вагомих причин зриватися, шукати роботу, житло, десь усе починати спочатку.
А наша дочка найбільше переймалася, що ми не відразу виїхали. Вона з Криму поїхала у 2013-му і навчалася у Могилянці. Щоб бути ближче до неї, їхали до Києва, а без підтримки моїх батьків нам би було дуже складно почати життя на новому місці. Тепер ми майже кияни (усміхається).
Певного плану дій, коли виїжджали, ми не мали: процес пошуку шляхів, як і куди їхати, був тривалим. Я добре розуміла, що в Києві моя освіта і досвід не унікальний і конкуренція висока. Пошук роботи посеред навчального року був складний: після переїзду я попрацювала і на курсах для переселенців (із того часу маю добрих знайомих — тих, кого навчала), і вчителем у загальноосвітній школі. На одному із заходів для освітян познайомилася із Людмилою Паращенко, і вона запросила до Університету «КРОК» та Київського ліцею бізнесу. Два роки я була заступником директора приватної школи, викладала в 7-х класах — і тепер маю неоціненний досвід роботи із сучасною молоддю.
— Що привело Вас до ТНУ в Києві?
— Я не була випускницею ТНУ в Сімферополі (усміхається) й дуже мало знала про те, як він працював у Криму. З перших місяців у Києві стежила за активністю в громадському просторі, знайомилася з освітянами і не пропускала подій, які певним чином пов’язані з Кримом. Навесні 2016 року прочитала, припускаю, у фейсбуці на сторінці Юрія Смєлянського (кримський економіст, переселенець, експерт благодійного фонду «Майдан закордонних справ» — ред.), про пресконференцію у приміщенні «Майдану закордонних справ» щодо відкриття університету і зареєструвалася на цей захід. Там познайомилася із Володимиром Казаріним (Володимир Павлович Казарін — ректор Таврійського університету – ред.), Валентиною Потаповою (Центру громадянської просвіти «Альменда» —ред.), іншими кримськими активістами та представниками громадських організацій. На той момент дуже складно було повірити в проєкт «Таврійський у Києві», усе ж я залишила контакти і пізніше надіслала резюме. Але з 1 червня 16-го року прийняла зовсім іншу пропозицію — було цікаво попрацювати в інноваційному навчальному закладі, стати на певний час частиною, а десь і рушієм змін, бути причетною до пошуку, досліджень того, якою бути освіті нового типу (йдеться про Київський ліцей бізнесу —ред.). Бажання працювати в Таврійському виникло у 2018 році після знайомства зі Світланою Кузьміною (перша директорка ННІ філології та журналістики — ред.). Після зустрічі з нею хотілося бути ближчою до кримської історії в Києві і зробити свій внесок у розвиток інституту філології та журналістики. Жодного разу не пошкодувала про час роботи в ТНУ.
— Чи пам’ятаєте Ви свій перший робочий день на посаді завідувачки? Ваш кабінет, хто був поряд із вами?
— Мені складно знайти цей конкретний день. Я прийшла на кафедру слов’янської філології та журналістики на неповну ставку доцента, далі була робота, спілкування, виконання доручень Світлани Леонідівни (директора). Сказати, що я пам’ятаю, як відбувалося входження на посаду, то ні. Усе почалося з роботи: зібрати, зробити, переробити найнеобхідніші документи, вивчити навчальні плани, робочі плани… Також було важливо познайомитися із студентами кафедри, а груп і спеціальностей було чимало.
Попова Олена Анатоліївна – фото із особистого архіву
— Довелося наново створювати освітні програми чи, можливо, вдалося зберегти щось з попередньої роботи в Криму? Чи втілили Ви якісь нові освітні програми?
— Коли я працювала в Севастополі, поняття «освітня програма» ще не використовували та форми документації були дещо інші. Таврійський університет від свого доокупаційного періоду не міг успадкувати освітні програми чи вивезти хоч якусь документацію. Таврійський лише отримав право на здійснення навчання за певними сертифікатами спеціальностей, тобто право набирати студентів. А от всі необхідні документи, матеріали потрібно було створювати з нуля. Коли я прийшла в 2018 році, то щось уже було напрацьовано, але паперової роботи завжди багато. Треба збирати, систематизовувати, розробляти, оновлювати… А на кафедрі 8 освітніх програм. Готували бакалаврів і магістрів спеціальностей «Журналістика», «Середня освіта, українська мова та література», «Філологія, українська мова та література», «Філологія, слов’янські мови та літератури».
— А щодо нових освітніх програм?
— У 18-му році наші студенти спеціальностей української філології та середньої освіти вивчали польську мову як вибіркову дисципліну. Вивчення іншої слов’янської мови — це вагомий інструмент глибшого пізнання української, у зіставленні з іншою яскравіше виявляються особливості граматики й лексики рідної мови. Досвід другої слов’янською допомагає майбутньому вчителю опанувати методичні дисципліни. З 2020-го року за новою освітньою програмою наші філологи вивчають польська мова 4 роки, після чого можуть скласти іспит на знання польської мови рівня В2. Ми вдаємося до гнучких технологій навчання, зокрема об’єднуємо студентів різних курсів для вивчення мови з урахуванням їхнього мовного рівня чи досвіду.
Програму «Середня освіта. Українська мова й література, зарубіжна література» ми адаптували до сучасних змін в програмах закладів середньої освіти. Прагнемо, щоб наші випускники могли викладати і українську, і зарубіжну літератури, як окремо, так і в інтегрованих курсах на найвищому рівні.
— Як налагоджувалася комунікація між викладачами і студентами, між самими викладачами? Яку роль Ви виконували в цьому процесі?
— Для мене персоналізація — це не просто світовий тренд. Увага до потреб тих, кого навчаємо та з ким працюємо — один із моїх підходів у роботі. Наша молодь має серйозний запит на персоналізацію, і якщо про персоналізоване навчання говорити ще досить складно, то хоча б ставлення, підходи до роботи та навчання можемо змінювати. Студенти кафедри — не просто люди в списках: щоб вибудовувати спільну роботу, важливо не лише познайомитися на рівні імені та прізвища (віддаю перевагу іменам), але й знати певні риси, уподобання, усе те, що допомагає або може перешкоджати у навчанні. І важливо формувати довіру між усіма учасниками (студентами, викладачами, адміністрацією). Це, швидше, віра в те, що тобі ніхто не зашкодить, що всі зацікавлені у твоїй якісній роботі.
Постійно шукала способи познайомитися і завжди знати, кого вчимо на нашій кафедрі. Іноді це було досить складно, тож рятували нетривалі курси. Мабуть, і не було такої групи, у якій я не викладала б. Це були переважно дисципліни на молодших курсах, коли студенти лише призвичаюються до атмосфери нового середовища. Спільна робота зближує, і тоді більшість адміністративних, організаційних, робочих питань розв’язуються легше.
Ще окремий ресурс — спільні проєкти, творчі заходи. Це працює як зі студентами, так і з колегами: робити разом, розкриватися, завойовувати довіру, надавати підтримку.
А ще ми користуємося соціальними мережами. Вони нас рятували в найскладніші дні та навіть ночі весни 22-го. Але досвід свідчить, що соцмережі, оті текстові повідомлення, працюють лише за умови доброзичливої комунікації, яку варто налагоджувати і в інший спосіб: співбесідника треба бачити та чути, бо текстові повідомлення людина читає крізь призму власних уявлень, упереджень і страхів.
Тривалий онлайн усіх дуже виснажує. Але, з іншого боку, онлайн відкрив нам безліч нових можливостей і самих себе. Весна 22-го року показала: де закладене добре, воно не зникає, воно примножується.
Попова Олена Анатоліївна – фото із особистого архіву
— Дякую. Чи не виникало у Вас бажання залишити все й повернутися назад у Крим?
— По-перше, нам немає, куди повертатись. Жити під окупантами для нас неможливо. По-друге, це був свідомий вибір. На жаль, у Севастополі залишилися друзі, які або мали причини залишатися, або не наважилися виїхати вчасно. А з кожним роком такі рішення приймаються все складніше. Ми з чоловіком жодного дня не пошкодували про свій вибір.
— Чи проводила кафедра певні заходи в інтелектуальній боротьбі з російським агресором? Я знаю, що кафедра слов’янської філології проводила Кримський філологічний форум. Чи можна вважати це інтелектуальною боротьбою університету з російською агресією?
— Таврійський у Києві — це теж наше протистояння ворогу. Кожен раз, коли ми розказуємо, де вчимося чи працюємо, то, як правило, ще й нагадуємо причини переміщення. Важливо було, щоб окупація Криму не стала віддаленою в часі і просторі історією. Над цим ми завжди працювали, і форми роботи були різні: це і спілкування, і відповіді на запитання, і спеціальні заходи.
Кримський міжнародний форум провели двічі — було прагнення відродити традицію таких форумів, що тривала понад десять років у Криму. Ідея Форуму — слугувати майданчиком для наукових зустрічей, дискусій. Уперше Кримський міжнародний філологічний форум ми проводили у вересні 2020 року, і тоді, чи не одні із перших, приймали виклик організувати чисельну зустріч філологів (мовознавців, літературознавців) в онлайн-форматі. Вдруге Форум проводили вже після початку повномасштабного вторгнення: «Кримський міжнародний форум: філологія та журналістика» у жовтні 2022 року. На цей раз відповідали на запит часу: змінили підхід (учасниками стали й філологи, і журналісти, і науковці, і практики) і розширили проблематику: увели питання пов’язані з інформаційною протидією ворогові. У науковців-учасників конференції, студентів-слухачів, майбутніх філологів, учителів і журналістів особливий інтерес викликала журналістська панель «Журналістика воєнного часу та постокупації: проблеми і виклики».
У доонлайновий час (до ковіду) в університеті часто проводилися зустрічі із спікерами-фахівцями (державними та громадськими діячами) та безпосередніми учасниками подій початку окупації. У стінах Таврійського звучала і автобіографічна лірика, і наші студенти готували інтерв’ю із кримчанами, і працювали в проєктах Крим.Реалії під час журналістської практики. За час роботи онлайн у нас з’явилося більше можливостей для тематичних зустрічей: мабуть, чи не кожного тижня, щоб наші студенти мали можливість долучатися до зустрічей із гостьовими лекторами, чи на практикуми від фахівців — викладачі кафедри досить активно працювали у цьому напрямі. Уявляєте, який символічний збіг? Ввечері напередодні повномасштабного вторгнення, 23 лютого 2022 року, ми провели зустріч «Усні історії Криму», де очевидці ділилися спогадами, а наші студенти-слухачі шукали свої відповіді на питання: чому росіяни так, невже вони такі, що ми маємо робити, чого очікувати…
— Як університет адаптувався до нових викликів після повномасштабного вторгнення?
— І директор інституту, і я, і ще деякі колеги мали досвід 14-го року: тоді кожен наодинці проживав усі етапи усвідомлення ситуації, шукав відповіді, приймав життєво важливі рішення. Ранок 24 лютого 2022 року в мене почався зі свисту і вогняного світла в кімнаті, наступні вибухи (на щастя, на відстані майже в кілометр від будинку) ми вже зустріли на ногах. Той робочий день почався досить рано: ми зідзвонювалися, списувалися, я відчувала, що прожите мною в 14-му допомагає врівноваженіше реагувати, тож шукала, чим можу бути корисною іншим. У першій ранковій розмові зі Світланою Леонідівною (директором) дійшли, що всі потребують особливої психологічної підтримки. І вже об 11.00 наші колеги з кафедри психології провели зустріч, запросили спеціалістку з військової психології; запис зустрічі ми надавали тим, хто не зміг приєднатися. З перших днів (повномасштабного вторгнення — ред.) ми розуміли, що основою нашого сьогодення повинна стати психоемоційна підтримка і відчуття єдності на відстані. Я не можу говорити про спеціальну адаптацію до нових викликів на рівні ректорату ТНУ: спочатку як і всі призупинили навчальний процес, потім прийняли рішення відновити. Адаптовуватися доводилося на місцях у безпосередній роботі і відповідно до конкретних ситуацій.
Мені здається, що в інституті спрацювали особливі форми підтримки та взаємодії: ділилися переживаннями, емоціями. Коли чули історії одне одного, то легше долали власний страх, а коли дбали про інших, хто проживав подібні відчуття, то й допомагали собі. Чекати небезпеку для декого було суттєвим випробуванням, і тут теж допомагала інформація та підтримка. Шукали і збирали силу в різний спосіб: через слово, дію, допомогу. Ми користувалися соціальними мережами, пропонували різні форми спілкування викладачам і студентам.
Навчання відновили в березні. Тоді повноцінно вийти на спілкування онлайн із студентами могли лише декілька викладачів кафедри. Гнучкість нас рятувала: більше навантаження взяли на себе одні, поки інші поступово пристосовувалися до життя у складних умовах. Я згадую першу зустріч із викладачами і деякі реакції на повідомлення про відновлення занять у березні, я пам’ятаю бесіди із студентами: “Як ми можемо вчитися, коли наша одногрупниця під окупантами, і ми не знаємо чи жива”. Ми розпочали м’яко, де змогли, замість занять, організували журналістську та філологічні практики — і студенти, і викладачі мали резерв часу, щоб опанувати ситуацію. Завдання практики виконували асинхронно (хто у який час дня може). І це був дієвий спосіб відірвати студентів від щохвилинного читання новин. Нам також вдалося провести повноцінну педагогічну практику у квітні: наші студенти працювали онлайн у школах всієї України, а на підсумковій конференції всі відчували справжню радість — ми це змогли!
Повертатися до подій весни 22-го вкрай складно, працювати було й емоційно, й фізично виснажливо, але коли бачила, що все рухається, коли спостерігала, що в багатьох життя налагоджується, то раділа — не даремно витрачено сили й час. Можу сказати, що полегшено видихнула, лише коли завершили семестр і наші бакалаври отримали дипломи. Іноді було відчуття, що той час був якимось одним нескінченним робочим днем.
— Який навчальний заклад, на Вашу думку, має повернутися в деокупований Крим чи у звільнений Донецьк, чи Луганськ?
— Як тільки звільнили Херсон, я постійно розмірковую над цим. Навіть спробувала викласти на папері. Щоправда, мої міркування здебільшого стосуються Севастополя. Це російськомовне місто завжди було осередком «руського міра» і воно потребує докорінних змін: якби там була база НАТО та умови для міжнародних навчальних студентських програм, якби воно перетворилося на сучасне студентське містечко, то це суттєво позначилося б на демографічній картині регіону. На моє внутрішнє переконання, повернути Таврійський у Сімферополь у такому форматі, як зараз працює у Києві, немає можливостей. Нова сторінка Таврійського ще буде написана в Криму. З часом там буде потрібен навчальний заклад, що відповідатиме запитам і потребам як на момент деокупації, так і стратегії відновлення державних інституцій, інфраструктури, соціальної сфери тощо. Якими будуть ці запити й потреби?
Є питання доцільності відразу після деокупації навчати студентів у межах Криму. Свого часу, у 90-ті роки, випускники севастопольських шкіл мали певні пільги для навчання у вишах України, переважно в західних областях. Тоді це було досить слушно: російськомовна молодь занурювалася в інше середовище й опановувала не стільки українську, скільки інший тип співжиття, пізнавала культуру — так формувалося і відчуття громадянськості. Я не впевнена, що зараз є такий навчальний заклад, який можна взяти й перенести, точніше перевезти у Сімферополь чи Севастополь. Розмірковую над цим… Переконана, що вкрай потрібні спеціальні освітні програми для держслужбовців, які приїдуть працювати в Крим, для працівників сфери соціального забезпечення, медиків, звичайно ж, і освітян. Та й загалом для всієї інфраструктури деокупованих територій. І готувати таких фахівців потрібно вже зараз у навчальних закладах материкової України.
Я вірю, що тривала і спрямована робота з часом матиме успіх. Я знаю, як за 20 років змінювався Севастополь і севастопольці. Так, сила пропаганди досить потужна. Тож тепер із підтримкою світових спільнот ми маємо пройти шлях утвердження України на цих територіях більш відповідально.
Світлина з блогу севастопольських студентів «Енергія життя» . На фотографії учасники акції «Варто прочитати», 22.05.2013