UA
EN
В рамках проєкту “Щоденник війни” ми запитуємо молодь України, як вона сприймає та переживає страшні, але багато в чому визначальні для нашого майбутнього події війни. Це студенти з різних університетів, різних куточків України, які попри всі труднощі війни продовжують навчатись, творити, працювати, надихати інших на саморозвиток і творчість. Багато з них вчаться саме писати матеріали, висвітлювати найболючішу тему сьогодення — війну. Сьогодні мав змогу поспілкуватись з Крістіною Чорбою, яку знаю ще з часів навчання в Таврійському. Дівчина розповіла про свій досвід переживання війни, поділилась своїми думками стосовно різних актуальних питань для нашої країни та для нас усіх.
Крістіна Чорба, студентка журналістики Таврійського університету імені В. Вернадського
Мене звати Крістіна і мені 19 років. Люблю читати книги та писати різні тексти. Захоплююсь журналістикою. Навчаюсь у Таврійському національному університеті імені В.І. Вернадського, на спеціальності “журналістика”.
Уночі 23 лютого я заснула простою дівчиною, яка слідкувала за політикою, але завжди трималася осторонь неї. Я знала, що є загроза, але при цьому не вірила про початок такої війни, бо міжнародне право працює, не даремно на нього вчаться, щось вирішать. Наступний день розбив моє бачення про політику вщент. Я була розгублена і водночас зібрана. У мене не будо паніки, чим і пишаюсь, але не розуміння того, що буде далі, вбивало. Я багато мовчала у той день, коли ми з друзями то ходили до бомбосховища, коли сиділи восьмеро в одній кімнаті. У той вечір лунало дуже багато вибухів, але ми мовчали, згадуючи ще вчорашнє мирне життя. Боялись всі, але комусь це буде знайоме вже, а для когось відкриття. Тієї ночі ми заснули в одній кімнаті, я сіла писати, бо відчувала: якщо буду говорити, то можу надати волю емоціям. Моя подруга попросила прочитати казку, це її заспокоювало, і я читала вголос для всіх, перебиваючи відлуння вибухів. І ця казка не була для всіх чимось смішним і безглуздим, всім у той день хотілось відчути захист, захист дитинства. Під казку подруга намалювала дівчину, яка характеризувала кожного з нас. Я назвала її «Я просто людина».
Малюнок “Я просто людина”
Я ніколи не думала, що одного дня ти можеш прокинутись іншою людиною, але це можливо. Так, я прокинулась іншою, інколи я сумую за старою Крістіною. А знаєте, того дня я мала піти на роботу, я працювала в одній артмайстерні з дітьми, доводилось працювати також з дорослими. І ні, я не люблю щось малювати, вирізувати, і хисту у мене особливого ніколи не було. Але особливих навичок і не потрібно було мати, щоб діти усміхалися. Вона мені подобалась тільки через те, що я можу подарувати дітям щастя, коротку радість. А з 24 лютого все пропало, все зруйнувалось, окрім моєї любові до дітей, вона вічна. Бачення? Так, воно, без сумніву змінилось, я не скажу тепер, що я – аполітична, бо це соромно. Вважаю, що така людина просто не свідомий громадянин своєї країни.
Медіа писало про можливу війну? Не приділяла багато значення цьому. Можливо, через те, що цікавилася більш соціальною сферою. Я знала про щось гучне, наприклад: «Путін приєднав ДНР та ЛНР до складу рф», іншим особливо не цікавилась. Моя подруга з Харкова за місяць до війни виїхала у Львів і писала мені, що почнеться війна. На що я відповідала просте і спокійне:» Уль, не вигадуй». Війна у XXI столітті — ось що для мене є і дотепер шоком.
Чи постраждало твоє містечко під час війни?
Я із Закарпатської області, і цей куточок України є одним із більш-менш безпечним. Тільки одного разу у м.Воловець потрапила ракета і постраждали будинки. Більше, на щастя, не було нічого.
За весь час великої війни які історії, моменти найбільш закарбувались у тебе в пам’яті?
Є дві історії та, звичайно, через мій сентиментальний характер вони пов’язані з дітьми.
24 лютого, коли ми стояли в черзі, щоб пройти до бомбосховища школи, біля нас скупчилися також люди з будинків поряд. Поряд стояв хлопчик років 3-4 і міцно тримав руку мами. Він не розумів, що відбувається, і на фоні цього галасу біля школи він питає маму: «Мам, а сьогодні у нас свято у садочку. Я вивчив вірш. Ти ж мене одягнеш супергероєм, ти ж обіцяла». А мама була дуже розгублена і просто погладила сина по голові, нічого не сказавши. Тоді я сама задумалась, що ж має відповісти мама дитині. Чому ця дитина має втрачати такі прекрасні моменти свого життя через агресію іншої країни? Для мене це було вкрай складно.
Інша історія трапилась, коли я 1 березня виїжджала з Києва. Сама заплатила за таксі 3000 грн, коли зазвичай його вартість була 100 грн. Тоді я вперше відчула, що гроші не мають жодного сенсу, коли мова йде за життя. І ось вже на вокзалі одна дитина сильно плакала, і молода мама підійшла до вікна, де стояла і я. І почала заспокоювати дитину історією про жовтого літачка, який має розфарбовувати це сіре небо у голубий колір, і тоді все буде добре. Та був ще один нюанс: його розфарбувати повинен був їхній тато, і аж тоді він повернеться до них. Ви не повірите, але дитина заспокоїлася; навіть я повірила, що їхній тато зможе розфарбувати це сіре небо у мирне.
Зараз практично всі студенти змушені вчитись дистанційно, і ситуація погіршується через поганий зв’язок і відсутність світла у багатьох, практично у всіх областях країни. Як ця ситуація сьогодні впливає на твоє навчання і взагалі на життя? Наскільки стало гірше вчитись?
А, це найболючіше сьогодні. Я в університеті дуже добре навчаюсь і ніколи не пропускаю пари, а тут у Закарпаттяобленерго вирішили змінити дещо. Стали вимикати світло, коли у мене важливі пари. Щодо якості навчання, то я завжди опиралася на розуміння того, що все залежить від тебе. Пропустив пару, отже вичитай самостійно конспект, не вичитав, тож зрозуміла справа, що і на парі ти не був би серед уважних слухачів. Та коли мені вимикають світло під час навчання, то це завжди сльози, ненависть і розчарування. Знаходжу будь-які способи потрапити на пару. Якщо не маю інтернету, тоді моя мама знаходить мене у кінці ліжка, заплаканою, у депресії. Обидва випадки — це насправді цікавий квест і досвід. Це все жарти, але частка правди все ж таки є.
Як складалась доля у твоїх друзів, знайомих, близьких, чи маєш когось, хто був змушений виїхати за кордон або ж зараз на війні?
У мене багато таких “пташок”, які виїхали за кордон. Оскільки я — Голова інституту і багато з ким знайома, то практично кожен з них мені писав про вигорання, про «я більше не можу навчатись», «я не витримую», «я хочу додому». І у той момент ти відкидаєш себе на другий план і пробуєш всім силами довести їм, що у них багато сили, настільки багато, що вони навіть не уявляють. Ти стаєш психологом без освіти, але з добрим серцем та повним розумінням того, що це моментальна слабкість. Вони розкажуть тобі про все, що наболіло: про те, що їм немає куди повертатися, але вони готові спати на вулиці, аби лише в Україні; що в гостях добре, але вдома краще; розкажуть, що вони вперше за своє життя готові кожен день ходити в університет, не пропускаючи пари, аби тільки війна була звичайним сном. У деяких історіях студентів вміщуються занадто багато болю, викликаного агресією рф. Чи зможуть вони пробачити одного дня росії, що відібрала у них звичне життя? Запитайте їх, подивіться кожному в очі та відповідь знайдете навіть у тиші.
З наближенням новорічних свят заведено загадувати бажання на наступний рік. Чи є в тебе такі цілі на 2023?
До 2022 року я думала, що керую своїм життям. Що планувати — це ок, але я живу в країні, де нічого не можна запланувати на завтра. Я не планую більше життя. Я просто живу, можливо, іноземцям це видасться дивним, але моїм досягненням є те, що я не склала руки, а продовжила жити, як і вся країна. Можу поплакати, але це аж ніяк не допоможе моїй Україні. Якщо чесно, то я багато чому навчилась у своєї країни. Я навіть не уявляла, що можу витримати.
«Новий рік, нове життя». Так же кажуть зазвичай? Тож нехай моїм бажанням буде… Не скажу, адже тоді воно не здійсниться. Всім мирного неба над головою, а все інше обов’язково буде.
А це безтурботна та усміхнена Крістіна на роботі, 2021 рік. Нехай для всіх я буду тільки така.