UA
EN
Привіт усім підписникам Kyiv Defenders. Сьогодні ми зустрілися з Іллею, щоб поговорити про те, як нашим хлопцям служиться на фронті, як скоро наша перемога і як усі разом, згуртувавшись і підтримуючи один одного, ми обов’язково переможемо.
Вітаю тебе, Ілля!
Вітаю.
Скажи, будь ласка, як давно ти в Києві? Чи ти лікуєшся, чи відпочиваєш, чи на ротації?
У Києві я вже близько трьох місяців. Перебуваю у такому реабілітаційному періоді після операції на нозі. Зараз теж виконую роботу, але більш, так звану, «тилову».
Де отримав поранення? Що трапилося?
Поранення я отримав ще у Запорізькій області. Це було у бойовому розпорядженні, але тоді не надав догляду цьому пораненню, тож, як то кажучи, мій стан дуже погіршився з часом.
У мене таке враження, що взагалі всі наші хлопці, які пішли на фронт, не шкодують себе абсолютно. Я була нещодавно в центрі Superhumans, де людям роблять найновіші протези. Половина із них повертаються на фронт із протезами, їх не стримати.
Так, це наш український дух.
Ти займешся своєю травмою?
Я вже зараз займаюсь, вже бігаю та стрибаю.
Що тебе привело на війну? Чи пам’ятаєш 24 лютого? Чи думав, що опинишся там до цієї дати?
Насправді ні. Я ніколи не думав до початку повномасштабного вторгнення 24 лютого, що потраплю в якесь близько військове коло. Потім настав ранок, подзвонила мати і я такий: «Вау, нічого собі». Подивився Телеграм, такий: «Вау, вау, вау» і замер. Замер я десь до 10-ї ранку, потім прийшов в себе, зустрівся з батьками. На той час, ще жінка мого брата була вагітна. Вона народила наступного дня, 25 числа. Ми відвезли її у роддом, наді мною пролетіла “сушка”. Дякую, що в мене були товариші з Криворізького осередку Центурія, яким я зателефонував. Кажу: «Хлопці, мені потрібна зброя, мені потрібен ворог, щось треба робити, давайте щось робити». Тобто я вже був в такій паніці, що я готовий був розбитися об ворожу техніку в той час. Безглуздо розігнатися і взірватись. Вони мені сказали, що якраз збираються прямо зараз, сказали бери речі і поїхали. Я такий: «Клас! Вау! Поїхали! Круто!». Я отримав те, що хотів. Мені якомога скоріше треба було потрапити в це військове коло, щоб бути боєздатним і бути готовим вже. У той же вечір, коли я потрапив у цю військову справу, я вже стояв на блокпосту. Це був якийсь такий емоційний панч.
За час, що ти служив скільки ще таких запеклих побратимів, які з нуля загорілись, захотіли, побігли?
Дуже багато таких, наприклад з мого рідного міста, Кривого Рогу, виїхала достатня кількість людей. Всі молоді, всі перспективні хлопці. На жаль, деяких вже немає, але всі такі були. Були знайомі з мого міста, яких я не очікував там побачити, ми зустрілись прямо на місці дислокації. Я відкриваю двері й бачу Рябу, це товариш з мого району, з яким я знайомий з 13 років. Моє коло оточення – це тільки вмотивовані хлопці, тобто це тисячі.
Чи пам’ятаєш свою першу ротацію? Що робив? Що дуже хотілось зробити? Можливо маминого компоту, я зараз просто вигадую, але чогось такого свого?
Пам’ятаю першу ротацію. Та нічого не хотілось, хотілось нікого не бачити, нічого не робити, просто лежати та “втикати” в телефон. Хотілось просто лягти до себе в ліжко, й полежати. Щоб ніхто нічого не розказував та не балакав. Просто абстрагуватись від світу, просто полежати, щоб нічого не турбувало.
Ти згадав товариша на прізвисько Ряба і одразу виникло питання: який ти отримав позивний, коли потрапив туди? За яким принципом взагалі їх дають чи їх отримують?
В моїй ситуації, коли я приїхав, мене запитали: «Який твій позивний?». Я кажу: «Я не знаю, у мене немає позивного». Він каже: «Та ладно, а як клічка твоя?». Я сказав, що теж немає, не придумали. За все життя не було ніякої ні “клічки” ні позивного. А потім командир мого взводу за позивним Кривий, йому це набридло і він дав мені позивний Ворон. Не знаю чому.
Пояснив чому?
Не пояснив, але це скоріш якийсь збірний образ із моєї поведінки, з рис характеру і так далі. Та й так і даються позивні.
В цьому якась така наша козацька історія, правда? Коли чоловік чи хлопець приходив на Січ, він втрачав ідентичність.
Все вірно. Він приживається, і от… Я, наприклад, у перші свої вихідні або якісь ротаційні дії, я приїжджав додому, і коли мене називають по імені я такий… навіть ігнорую. Раніше ігнорував, а зараз трішки втягнувся. Але все одно Ворон дуже прижилось.
Тобі підійшло?
Це якесь моє друге ім’я як то кажуть. Тому так, воно мені прижилось.
Який чув найсмішніший позивний, можливо той, який в тебе викликав посмішку?
Чув позивний Пісюн.
Не питав чому?
Ні. Це такий більш комічний позивний, але дуже весело, коли дорослі люди, дорослі воїни називають себе «дєд».
Ти сказав, що твоє бажання туди потрапити, стати до бою, захищати, воювати було неймовірно сильним. З чим стикнувся? З тим, що немає нічого? Чи складно дістати щось? Хто допоміг?
Якщо говорити про початок повномасштабного вторгнення, то тоді була паніка, коївся хаос і всі люди, як ви пам’ятаєте, розбирали все з прилавків. Абсолютно все в любий підсумок. Я зразу зрозумів, що мені потрібно, подзвонив товаришам, сказав: Просто скиньте список, що мені купити, я поїду – знайду. Десь близько пів на одинадцяту дня, я з братом поїхав по мілітарних магазинах свого міста. На той момент у мене була така думка, що якщо у мене буде форма, то мене точно візьмуть, тому я хотів якомога більше “упакуватись” і приїхати максимально гарним воїном, щоб мене точно взяли кудись. Але знаю особисто хлопців, які воювали в якихось кросівках та спортивних штанах, тобто все було із крайності в крайність. Дуже великий наплив людей був – добровольців в перші часи і дні.
Але потім всіх одягли нормально, держава одягла?
Держава забезпечує одягом, набоями, зброєю. Далі уже стає перед тобою вибір: ти за комфорт чи ти більш за грошове забезпечення. Наприклад, я на самому початку повномасштабного вторгнення, я повторю, що у мене була ціль не потрапити в армію, а потрапити на війну. Я не уявляв навіть, що платять якусь заробітню плату, тобто я не знав про це. І коли я дізнався, що якась там копійка буде платитися, я такий: «Вау. Оце ми зможемо спорядження накупити». І так було десь протягом перших двох-трьох місяців. Абсолютно кожна копійка йшла на спорядження підрозділу, на ремонт, на бензин, на дрони. Тобто перших близько трьох місяців ми повністю всі гроші вкладали в це, тому що в тебе є вибір або ходити в тому, чим тебе забезпечує держава, або можна вибрати аналог американського військового одягу.
Ілля ти не перший військовий із фронту, із поля бою, який каже, що витрачає власні зароблені на цьому ж полі бою кошти, на те, щоб підтримувати свою бригаду чи свій загін. А чому так?
Тому що в тебе є вибір: або ти біжиш пішки до своєї позиції з місця відпочинку на свої двох ногах, несеш з собою РПГ, труби, якийсь запас БК, запас їжі, запас будівельних матеріалів. Ти несеш це все в руках близько 15 кілометрів, може 20 кілометрів від міста зіткнення до міста відпочинку твого. Або волонтери для тебе шукають якусь машину, і ти вже переміщаєшся на машині. Це буває питання комфорту, а буває питання життя. Якщо заторкнути питання дронів, то це, як ви помітили, вже своя структура, без якої ми вже не можемо. Тут вже питання стоїть за життя, наприклад, з дронами.
Я чую про це не вперше, що хлопці на фронті використовують свої ж зарплатні, ті гроші, що вони заробили на полі бою, щоб забезпечити себе. А чому ж не покладатися на державу? Чому не звернутися до волонтерів?
Мені не дозволяє виховання, відчуваю себе не в своїй тарілці. Не звик я просити про допомогу, може це комплекс самопожертви, я не знаю. Але я вибрав для себе такий шлях і мені так комфортно.
А як ти загалом можеш оцінити волонтерський рух, який розгорнувся в Україні? Чи спостерігав ти за ним ще з часів післяреволюційних 2014-2015-их років, тому що саме тоді воно зародилося? Але зараз таке враження, що це сформувалось нарешті у щось сильне, потужне, правильно працююче. Є в тебе таке відчуття?
Моя особиста думка, що було б набагато тяжче, в десятки разів було б гірше без волонтерів. Я б хотів, щоб не було сімей в Україні, які б не прикладали руку до нашої перемоги. Чомусь я пішов, не закликаю, щоб всі бігли, але… Я от пішов брати участь у війні, мої батьки допомагають чим можуть. Знаю людей, які взагалі ніяк не відносяться себе до неї [війни]. Це може якась захисна реакція, тому що може вони не можуть знайти себе, якось допомогти.
Тебе дратує те, що суспільство розділене війною?
Це не моя робота. У мене вистачає обов’язків та задач, про які я маю думати. А непро те, що хтось там десь у клубах випиває, а я ні. Тобто якщо я б хотів, я може також би пішов. Просто я не хочу цього.
А як ти взагалі вважаєш, що потрібно цивільному населенню під час війни? Курси тактичної медицини, потрібні кожному?
Обов’язково. В країні війна, які ще можуть бути аргументи. Такмед – це обов’язковий навик, який потрібен кожному громадянину України. Кожному. Я всіх закликаю.
Як ти оцінюєш волонтерський рух на даний момент в Україні? Наскільки сильний вклад волонтерський в те, щоб підтримувати наших хлопців в бою, в строю і в настрої?
Я думаю, що волонтерський рух найсильніший у світі. Чому б і ні? Це дуже приємно, коли люди збирають кошти на реабілітацію для військового або на провізію чи будь-що. Звертаю дуже часто увагу на те, що люди соромляться переводити в якості допомоги 5 гривень, тому що вони думають, що це смішна сума. Їм навіть соромно таку суму переводити. Я багато кажу своїм товаришам, що це неправильна думка. Тому, не соромтесь, донатьте хоч гривню, хоч 50 копійок і ми переможемо!
Як ти вважаєш, зараз кожен українець може самотужки допомогти армії? Чи краще звернутися до волонтерів?
Немає такої речової бази, щоб ти міг обрати щось якісне для свого товариша або побратима. Дуже багато підводних каменів, тому краще звертатися до волонтерських організацій, які вже мають в цьому досвід. Вони більш якісно виконають цю роботу і швидше.
Дозволь запитаю про мову. В тебе часто “вириваються” російські слова, якщо ти народився в Кривому Розі, то російська звучала в тебе на вулицях чи можливо навіть і в школі. Чи було для тебе в житті взагалі мовне питання? От я помічаю, що в соціальних мережах та в медіа цього мовного питання просто купа. Людям тільки дай про це посваритися. Чи є мовне питання в окопах?
Ні, абсолютно немає такого. Є такі тонкі військові ситуації, коли є необхідним звернутися до суб’єкта українською. Це може бути дуже важкий випадок контузії твого побратима. У такому стані людина не розуміє: де, хто і що. Він нічого не чує, у нього тунельний зір, дуже важливо використовувати тригерні українські слова, для того, щоб він ідентифікував тебе як побратима і не відкрив на тебе вогонь чи щось таке.
Але в одному окопі хлопець зі Львова та Кривого Рогу ніколи не будуть піднімати мовне питання. Правда ж?
Абсолютно правильно. Я ні разу не чув такого, щоб десь на лінії розмежування хтось казав: «А чому не державною?». Про це навіть ніхто не думає.
Ми, готуючись до цього інтерв’ю, закинули опитувальник у соціальні мережі і попросили накидати наших підписників, щоб вони хотіли запитати, але можливо посоромились це зробити. Мене потішили запитання чи носять військові форму в звичайні дні, і що їм це дає? Чи є з цього якась вигода?
Як показує практика, носять. Але я особисто, намагаюсь її якомога скоріше зняти, тому що ти коли її знімаєш і одягаєш цивільний одяг з тебе ніби спадають обов’язки. Ти відчуваєш себе людиною.Ти зняв і такий “Фух! Нарешті. Можу відпочити”.
Що роблять військові, коли чують тривогу?
Гарне питання. Я, наприклад, кожну тривогу обов’язково прокидаюсь. Якщо це багатоповерхівка, то я спускаюсь на перший поверх і шукаю більш безпечне місце. Мені було б дуже сумно зрозуміти те, що я можу загинути від ракети, яка випадково або не випадково потрапила в мене, а я просто нехтував цим і нічого з цим не зробив. Не люблю, коли до війни відносяться як до вбивства, тут не про вбивства питання.
А про що війна?
Про роботу, про дуже кропітку роботу. Це суміш крові, поту, сліз і бруду.
Що тобі болить про війну найбільше?
Болить про війну найбільше, це коли гинуть люди. Насамперед, це коли гинуть люди, близькі для тебе. У мене дуже багато побратимів, які загинули в цій війні. Це мабуть для мене найболючіша тема.
А полонені є?
І полонені є. До речі, прямо зараз тисячі полонених воїнів України. Тому не забувайте про них кричати, казати, нагадувати. Це дуже допоможе повернути їх з полону.
Дуже дякую тобі за цю бесіду. Дякую, що знайшов час і натхнення на нас. Не соромся, звертайся до волонтерів. Ми тобі обов’язково допоможемо. Рекомендуй Kyiv Defenders своїм побратимам і товаришам. Я бажаю тобі швидкого відновлення, пройти реабілітацію та повернутись на фронт, якщо ти цього хочеш.
Дякую!
Я вважаю, що тобі вибрали позивний дуже в тему. Так дивиться тільки Ворон.
Клас, дякую.
