UA
EN
Я киянка, яка любить своє місто, професію і творчість
Я народилася і 50 років живу в Києві. Маю дві вищі освіти: закінчила Київський інститут іноземних мов та університет «Крок» і деякий час викладала німецьку в школі. Останні тринадцять років працюю в офісі управління проєктами на одному з київських фармацевтичних підприємств. У мене двоє дорослих дітей.
Усе моє життя пов’язане з творчістю, завжди щось створюю руками.
Пам’ятаю себе маленькою-маленькою, коли мама вчить мене в’язати спицями. У 10 років відвідую гурток макраме. Вже у свідомому віці знайомлюся з гачком і в’яжу затишні шалі, огортаючись якими, відчуваєш себе, як у будиночку.
Трохи більше як рік тому в моєму житті з’явився бісер. І це моя любов, мій спосіб в цю страшну годину, коли дуже багато горя і руйнувань, зробити світ трошечки кращим.
Тривожну валізу збирала. Але як можна бути готовою до окупації?
Я добре пам’ятаю, яким був день 24 лютого 2022 року. Мені здається, що багато хто з нас десь всередині точно знав, що повномасштабна війна буде. Звісно, я сподівалася на диво, але підсвідомо розуміла, що ця біда до нас прийде.
Ми готувалися: збирали тривожні валізки, заправляли авто. Фізично були майже готові, але психологічно до цього неможливо бути готовим на 100 %. Це був день розпачу, нерозуміння, що і як, коли повалили всі ці новини та повідомлення.
Від нашого дому в Києві на Куренівці до міста Гостомеля по прямій 15 кілометрів. Ми із сином чули нескінченну канонаду боїв у Гостомелі, які вже точилися там 24 числа. Мої мама і доня перебували на дачі під Бучею. І 24-го ще здавалося, що, хоча неподалік вибухає і рветься, не можуть же вони підійти зовсім близько до Києва. Але вже наступного дня стало зрозуміло, що треба їхати забирати рідних з дачі, бо бойові дії докотилися туди. Відстань у 50 кілометрів ми їхали 10 годин, бо наша дорога на дачу проходить і повз Гостомель, і через міст над річкою Ірпінь, який вже підірвали.
Але повернутися ми вже не змогли. Це був такий жахливий період… Напевно, найжахливіший за всі ці майже два роки повномасштабного вторгнення. Ми були в окупації. Нам пощастило, що наше маленьке селище огорнуте з трьох боків лісом, а з четвертого — великим озером. І тому російські війська на дачні вулиці не зайшли. Але виїжджали ми звідти 6 березня вже по окупованій зруйнованій території, вже через російський блокпост. І коли я тепер чую, що не важливо, яка мова, не важливо, який прапор, я не можу погоджуватися з цими твердженнями. Бо коли я побачила наших хлопців, наш прапор, почула українську мову, це було невимовне щастя і неймовірне усвідомлення: я серед своїх (плаче).
Діяти задля перемоги
Потреба діяти задля перемоги була із першого дня повномасштабного вторгнення, навіть коли перебували в окупації. Тоді з жінками та місцевою теробороною я виїздила в сусідній населений пункт за продуктами для сімей з дітьми, адже на дачах взимку продуктів не було. У селищі залишалася 241 людина, і я усвідомила, що тільки ми самі можемо допомогти одне одному, більше нікому.
На початку червня 2022 року ми з донею пішли гуляти Києвом. Це була перша моя прогулянка після 24 лютого. Я нарешті вилізла з джинсів, які декілька місяців не виходили з мого життя, мені захотілося бути гарною, піти подивитися на моє улюблене місто і поспілкуватися з ним.
Тоді у соцмережах я виклала фото з Андріївського узвозу і поділилася своїми емоціями про Київ, в якому було ще малолюдно і напруга в повітрі аж дзвеніла, але перехожі все одно усміхалися.
У відповідь на допис моя колежанка по підприємству Любов Вдовцова написала: «Ми були поруч, біля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Там щотижня проводимо ярмарки, на які виходимо зі смаколиками та творчими виробами, — хочемо трошки вторгувати військовим на допомогу. Приходь». (Детальніше про ярмарок ми писали тут).
І наступної неділі я поїхала до них.
У моєму житті був період, коли я створювала прикраси з природного каміння, бо не могла знайти такі, які б мені сподобалися. Тож зібрала усі намиста і браслети, які в мене залишилися, і передала організаторкам. Любов того ж вечора написала: «Все твоє розійшлося, давай ще». Я відповіла: «Буде!» У мене були запаси камінчиків і намистинок, тож на наступну неділю зробила ще прикраси.
А потім мені захотілося створити щось таке гарне, щоб одразу впадало в око і щоб люди його брали і донейтили ще більше.
Тож я відкрила YouTube, знайшла майстер-клас з плетіння джгутів з бісеру і почала вчитися. Треба зауважити, що з бісеру я не плела ніколи та вважала, що люди, які роблять це, мають надзвичайний рівень майстерності. Бо років 15 тому хотіла навчитися виробляти джгути й пробувала це робити разів з десять. Але не виходило, ну просто не виходило. Це при тому, що я вже добре плела гачком великі речі, тож це не була для мене нова техніка. І я навіть вирішила, що, можливо, мені «не дано».
І бісер скорився!
Для ярмарку я знову вирішила спробувати. І бісер піддався! Відбулося своєрідне диво, що намистинки мені скорилися через скільки років.
Через два місяці підбору розміру гачка, товщини нитки (у кожної майстрині вони свої) я почала робити для ярмарку браслетики-джгути. З розвитком ярмарку хотілося вкладатися все більше і більше, тому що результати були, і це стимулювало, мотивувало. Адже завдяки зібраним коштам війську купили автівки, мавіки, дрони-камікадзе.
У якийсь момент захотілося зробити щось нове, щось більше за браслет. Вирішила створити ларіат — довгий джгут із застібкою, поєднавши давнє захоплення природним камінням і сьогоднішнє захоплення бісером.
Ларіат не є традиційною українською прикрасою, але він мені надзвичайно подобається своєю варіабельністю: його можна зав’язати, заплести так, як тобі хочеться сьогодні, під сьогоднішній настрій, під сьогоднішній образ і з однією і тією ж прикрасою кожного дня бути різною.
Та все ж свої авторські роботи я наділяю українським колоритом, історією, що посилаються до нашого внутрішнього українства. Так, у мене є червоно-чорний ларіат-мотанка. Лялечки-мотанки в ньому — з холодної порцеляни, їх виготовляє майстриня з Одещини Любов Крижановська.
Кожен ларіат я вкладаю у скриньку для прикрас, яку майстриня зі Львівщини Аніта Кожушко декорує індивідуально під кожний виріб.
Довжина моїх робіт не менше 150 сантиметрів. Якщо на плетіння браслета йде 3-4 години, то на ларіат, враховуючи те, що я працюю і займаюся бісером лише вечорами чи ночами, може йти до тижня.
Щодо кількості сплетеного з бісеру, то браслетики взагалі неможливо порахувати, а ларіатів вже зроблено 36 і близько 20 коротких кольє.
Рукоділля об’єднує і виходить за кордони України
Улюблена справа об’єднує, і в житті з’являються нові люди, заряджені такою ж енергією творчості. Тому окрім ярмарку на Михайлівській у мене є історія й іншого ярмарку, у місті Броварах, що організовує його жителька Оксана Іваненко. Я передаю їй свої вироби, а Оксана відправляє віночки зі стрічками, мотанки. Таке єднання підтримує і надихає.
А на початку літа цього року подруга, яка зараз живе в Німеччині, (саме для неї я створила перший ларіат), попросила надіслати вироби для ярмарку, який вона вирішила організувати для допомоги Україні. Це прохання виросло в неймовірну справу.
На той момент я вже була знайома з творчою спільнотою «Бісерна рада: Українська ліга майстрів бісерного ткацтва».
Її учасниці беруть участь у різноманітних благодійних заходах, а відсоток від продажів перераховують на цільову допомогу нашим військовим. Коли я звернулася до майстринь долучитися до ярмарку в Німеччині, посилок з усієї України мені прийшло стільки, аж працівники пошти дивувалися: що ж це мені надходить в такій кількості. Ярмарок відбувся, окрім фінансової допомоги він сприяв популяризації української культури. Я це називаю народною дипломатією. Бо коли іноземці купують, скажімо, українські ґердани, продавчині розповідають їм про наші традиції, про наше мистецтво, про наших майстринь. Так відбувається безпосередній обмін інформацією.
Вони знищують, а я маю створювати!
Коли на початку квітня минулого року ми поїхали в село, до будинку моєї бабусі, перше, що я зробила, це пішла і накупила фарби та почала все фарбувати: веранду, вікна, паркан, стовпчики. Це була внутрішня потреба, внутрішній крик: окупанти руйнують, палять, залишають після себе згарища і біду, а в мене все має бути чистеньким, пофарбованим, блискучим. Вони знищують, а я маю створювати! Якщо я не можу зігріти всю Україну, то зігрію хоча б цей маленький клаптик землі та дам йому свою любов та зроблю гарним.
Оця потреба робити гарним світ навколо надихала, надихає і, думаю, буде і надалі надихати мене на створення прикрас з бісеру.
Два місяці тому я скаржилася одній майстрині, що втомилася. Понад рік я або працюю, або плету, я або за комп’ютером, або з гачком. І це якийсь нескінченний коловорот. На що вона мені сказала: «Хочеш відпочити? Сховай все, щоб навіть не бачити, відпочинь. І подивишся, наскільки тебе вистачить». Мене вистачило на чотири дні. На п’ятий я вже захотіла дістати свої петелечки, гачечки, бісериночки, а в голові вже народилася нова прикраса.
Це мій внесок у допомогу нашим захисникам і захисницям. І коли мене питають, чи я залишаю собі хоча б на матеріали, я кажу: по війні, з перемогою. Можливо, тоді навіть власний інтернет-магазин відкрию.
Кілька корисних покликань, за якими рекомендуємо перейти, що безпосередньо стосуються тематики цього інтерв’ю:
Покликання на сторінку пані Світлани у Фейсбук
Сторінки інших майстринь, про яких згадується у тексті:
