У перші дні широкомасштабного вторгнення Ірина Алексєєва думала лише про те, як врятувати двох маленьких доньок і пережити окупацію рідного Іванкова на Київщині. На другий день після деокупації разом із чоловіком вони створили волонтерський центр, який займався гуманітарною допомогою, а через місяць сконцентрувався на плетінні маскувальних сіток. За понад чотири роки їх тут сплели майже 100 тисяч квадратних метрів, підібравши під конкретну місцевість — від соснових лісів Чернігівщини до степових просторів Херсонщини.

Для Олени Мосендз волонтерство нерозривно пов’язане з її особистою історією. Вона народилася на Херсонщині, і 24 лютого 2022 року її рідна Нова Каховка опинилася в окупації. Там залишилися її мама, бабуся, брат із родиною та друзі дитинства. Сама Олена в той час була у Львові й шукала спосіб бути корисною та допомогти тим, хто залишився на окупованій території. Разом із подругою вона почала передавати медикаменти цивільним на Херсонщині. Коли шляхи передачі допомоги були заблоковані, Олена переключилася на підтримку військових медиків, на якій зосереджена й сьогодні.

У другій частині інтерв’ю Надія говорить про дружбу, стереотипи та соціальну ізоляцію, з якими досі стикаються люди з інвалідністю. Згадує 10-річну дівчинку з Донбасу, з якою познайомилася у Львові, розповідає про втому, моменти, коли сил майже не залишається, і про те, що допомагає їй продовжувати. А наприкінці розмірковує над тим, у чому полягає феномен українського волонтерства.

У першій частині інтерв’ю Надія згадує своє життя до повномасштабного вторгнення, розповідає про боротьбу з постійним болем і про те, як почала волонтерити. З нею говоримо про людей, яких вона зустріла за ці роки, про досвід, який змінив її розуміння того, що означає допомагати. Надія ділиться важливою думкою: іноді найважливіше, що ми можемо зробити для іншої людини, — просто бути поруч.

З перших днів повномасштабного вторгнення Юлія Качанюк стала частиною волонтерського руху: організовувала збори, доставляла допомогу українським захисникам на прифронтові території, до цієї справи приєднався і її маленький син Макар. Він декламував написані мамою вірші, допомагаючи збирати кошти для українських військових. Ми поспілкувалися з Юлією про те, як розпочався її волонтерський шлях, що стало для неї переломним моментом, яку особисту ціну довелося заплатити за бажання допомагати, що дає сили не зупинятися навіть після найважчих випробувань, а також про те, як за роки повномасштабної війни змінився український волонтерський рух.