Рубрики

Громадська організація «Місто сили» об’єднує майже сотню фахівців, 80% з яких — херсонці. Після початку широкомасштабної російської агресії вони допомагали людям в окупованому Херсоні продуктами та засобами гігієни, організовували гуманітарні виїзди та евакуацію, вивізши понад 10 тисяч людей. Після деокупації організація розгорнула системну гуманітарну роботу, зокрема брала участь у ліквідації наслідків підриву Каховської ГЕС, відкачавши майже 50 тисяч тонн забрудненої води. Сьогодні «Місто сили» надає правову та екстрену допомогу, працює з питаннями безбар’єрності, освіти й просвіти та підтримує жителів Херсонської, Миколаївської й Одеської областей. Очолює організацію адвокат, медіатор і кандидат юридичних наук Євген Гілін, для якого волонтерство з особистої ініціативи поступово переросло в системну роботу.

Вона купує тепловізори й рації, розбирається в діапазонах, шукає військовим потрібну техніку, плете намиста, співає в Ірландії заради збору й жартує про власну «половинку вихідного». Волонтерство для неї почалося ще з Майдану й відтоді лише змінювало форми: від пакунків і гуманітарної допомоги — до складних технічних запитів, які без консультацій із військовими та фахівцями не вирішиш. Вона не має усталеного робочого дня і не належить до жодного фонду — натомість дотична до великої дієвої спільноти людей, яку вони самі жартома називають грибницею. І переконана: попри втому, роздратування та весь абсурд війни важливо продовжувати робити те, що має сенс.

До початку повномасштабної війни Катерина займалася молодіжною, культурною та громадською діяльністю в Миколаєві. Організовувала заходи, створювала для молоді можливості розвиватися, проявляти себе та впливати на життя міста. Після 24 лютого 2022 року багато чого змінилося — волонтерство стало невід’ємною частиною її життя. Разом із командою вона допомагає військовим і людям, які потребують підтримки, шукає необхідні ресурси та об’єднується з іншими волонтерами й бізнесом.

«Молодь — це наше майбутнє» — саме з таким стереотипом бореться наша героїня Лілія, намагаючись довести, що молодь — це не тільки майбутнє, а й теперішнє. Її шлях почався ще зі шкільного самоврядування, де вона разом з однолітками організовувала свята та допомагала вчителям, хоча дорослі не завжди в неї вірили. На цьому її робота з молоддю не закінчилася — вона продовжила вже в молодіжній раді, а згодом і в аналітичній роботі, досліджуючи молодіжну політику за кордоном та в одеській коаліції НУМО. Зараз це людина з величезним досвідом роботи з молоддю, волонтерства та організації заходів.

Широкомасштабна війна змінила для Аліни Недайвоз звичне життя, перетворивши разову допомогу війську на постійну волонтерську справу. Рієлторка, яка роками працювала з нерухомістю, тепер щомісяця сідає за кермо та вирушає за кордон по рухоме майно — автомобілі для українських військових. За майже п’ять років волонтерської діяльності команда Аліни привезла в Україну понад 400 транспортних засобів. За цими цифрами — тисячі кілометрів доріг, пошук і ремонт машин, документи, логістика й чимало іншої роботи, яку не видно між фразами: «потрібна автівка» — «автівка передана військовому».

Для Вікторії Антонюк волонтерство з часом стало не просто способом допомагати, а усвідомленою відповідальністю — взяти на себе конкретну справу й довести її до результату. У другій частині розмови Вікторія також розповідає про українське волонтерство очима людей за кордоном і пояснює, чому підтримка іноземців особливо цінна — адже для них допомога Україні є свідомим вибором підтримати людей і країну, з якими вони не мають особистого зв’язку. Іноді готовність приходить уже тоді, коли починаєш діяти.

До повномасштабного вторгнення Вікторія Антонюк навчалася на маркетологиню, працювала над першими проєктами й лише починала визначатися, чим хоче займатися далі. 24 лютого вона була у рідних Чернівцях. Коли до міста почали приїжджати люди, які були змушені залишити свої домівки, Вікторія разом із друзями долучилася до волонтерської роботи: сортувала речі, пакувала гуманітарні вантажі й робила все, що було потрібно в той момент. У першій частині розмови Вікторія розповідає, як пройшла шлях від перших кроків у волонтерстві до системної роботи над благодійними проєктами, як за цей час змінився її підхід до допомоги та з якими труднощами доводиться стикатися.

Після важкого поранення Іван Роман пройшов шлях від лікарняної палати до параспорту — стрільби з лука. Сьогодні разом із дружиною Ларисою Василюк вони щосуботи повертаються до лікарні у Львові, де колись проходив реабілітацію Іван. Але вже не для лікування, а як волонтери — щоб допомагати іншим пораненим військовим, а також цивільним повірити, що життя після втрат триває. Лук, власний досвід і переконання, що добро має повертатися добром, стали основою їхньої волонтерської роботи.

Волонтерство може мати різні форми — від прибирання занедбаної території та висаджування рослин до пошуку історичних фактів в архівах, екопросвіти й терапевтичного садівництва. У Львові простір «Розсадник» став місцем, де ці напрямки перетинаються: тут відновлюють територію, вирощують рослини для міських ініціатив, допомагають людям соціалізуватися та відновитися через взаємодію з природою. Усе це вже шостий сезон робить команда волонтерів, яка починала з розчищення занедбаної частини парку, а сьогодні поступово перетворює її на відкритий простір для нових волонтерських ініціатив. 

Війна торкнулася кожного з нас. Усі змінилися, змінився й устрій організацій. Цей матеріал буде присвячено змінам, які торкнулися нашої героїні — Марти Чебан у її волонтерстві з початком війни. Як змінювалося середовище, у якому вона виросла; як усередині великої спільноти проявились конфлікти й розбіжності в поглядах; як демографічні втрати вплинули на саму структуру організації; як вона особисто переосмислила свою роль — спробувала новий для себе вид волонтерства після перерви та чим живе зараз.