Донеччина та проукраїнський рух, або як відроджувалась українська ідентичність регіону

Історія сучасної Донеччини має старі коріння, які проростали разом з історією Українського народу. Попри намагання більшовицької, а зараз російської влади переписати і стерти українську ідентичність регіону, на початку 2014-го року під час проросійського демаршу “русской весны” російські окупанти зіштовхнулися з проукраїнським рухом у самому центрі регіону – Донецьку. У цього протесту обличчя сміливих людей, які попри загрозу життю вірили та виборювали українське майбутнє рідного краю.

Творці проукраїнського руху на Донеччині під час радянської окупації

Територія сучасної української Донеччини під час радянської окупації була індустріальним центром СРСР та політичним осередком зародження антирадянського та проукраїнського руху. 14 січня 1989 року виникло Донецьке обласне Товариство української мови імені Т.Г. Шевченка, яке було першим масовим громадсько-політичним утворенням у регіоні.

Метою організації було відродження української культури та мови на Донеччині задля відтворення української державності у майбутньому. Донецьке відділення обʼєднувало Українців та Українок з різних регіонів країни та налічувало чимало прихильників серед місцевої інтелігенції, освітян та інших мешканців регіону. Галіна Леонідівна Гордасевич (1935 – 2001 рр.) була співзасновницею Донецького Товариства української мови та активно боролася за незалежність України та розвиток української мови та культури. У 16 річному віці її затримали радянські органи НКВД по сфабрикованій справі та звинуватили у співпраці з українським підпіллям. Її засудили на 10 років позбавлення волі за ст. 54-10 КК УРСР “контрреволюційна діяльність”.

Після звільнення вона продовжувала діяльність у місті Сталіно (сучасний Донецьк) де закінчила школу робітничої молоді та здобувала освіту. Там вона розпочала редакторську діяльність працюючи у Донецькому облуправлінні преси, а від 1984 року – працювала як письменниця та перекладачка. Через декілька років вона продовжила активно розбудовувати проукраїнський рух на Донеччині та разом з іншими активістами створювала Товариство української мови, після чого стала членкинею оргкомітету зі створення Народного руху України. Її діяльність було важливою частиною для збереження та розвитку української культури на Донеччині.

Її колега, Гомза Ярослав Юрійович (1927-2011), також був одним з членів товариства, який продовжував проукраїнську громадську діяльність навіть під тиском радянської влади. У 18 років його заарештували радянські каральні органи “Смерш” і засудили на 10 років позбавлення волі за “розповсюдження української преси та книжок та проукраїнську діяльність” в Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Через 10 років він разом з батьками переїхав на Донеччину, де продовжив працювати в чисельних проукраїнських організаціях, серед яких був у Товаристві української мови ім. Т.Шевченка, ОУН, продовжував видавничо-агітаційну діяльність. Ярослав Гомза був одним з активістів, який змінював Донеччину та зробив важливий внесок у створення Донецької організації Української Гельсінської Спілки, коли йому було 62 роки.

Читайте також: ГО “Платформа студенстької журналістики” отримає мінігрант на продовження проєкту “Українська молодь змінює світ”

Він продовжував спілкуватися з багатьма українськими дисидентами, літераторами та працював над часописом товариства політвʼязнів “Зона”. Попри небезпеку та загрозу життю з боку радянської влади ці люди продовжували працювали над створенням чисельних проукраїнських осередків на Донеччині, які вели культурно-просвітницьку, видавничу, та агітаційно-пропагандистську роботу, особливо під час “оксамитової” революції 1990-1991 року і боротьбу за відкриття україномовних шкіл на Донеччині.

Вагомим результатом діяльності товариства був також внесок у відновлення незалежності України, коли під час загальнонаціонального референдуму у 1991 році Донецька область була однією з лідерів, за кількістю голосів за підтримку проголошення Української незалежності (83,90%).

Відродження проукраїнського руху під час початку війни на сході України у 2014-му році

Після подій української Революції гідності та відставки проросійського уряду 4-го президента України Віктора Януковича у 2013-2014 році Росія розпочала анексію території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, та війну на сході України з подальшою тимчасовою окупацією Донецької та Луганської областей.

У першій половині 2014-го року на території південно-східних областей України за підтримки російських окупантів та колаборантів проходили проросійські “мітинги” під назвою “русская весна”, серед яких Донеччина стала епіцентром подій. Саме тоді мешканці Донецьку разом з іншими Українцями обʼєдналися та вийшли на проукраїнську акцію під назвою «За єдину Україну», яка зібрала понад 10 тисяч людей у центрі міста.

Один з організаторів проукраїнських акцій був 22 річний Дмитро Олександрович Чернявський, активіст Євромайдану який доєднався до групи оборони акції з метою захисту людей від агресивно налаштованих проросійських “активістів”. В той час проукраїнські активісти в Донецьку вже декілька раз збирались та організовували акції та українську ходу центральними вулицями міста.

У ввечері 13 березня 2014-року під час однієї з сутичок з проросійськими найманцями та колаборантами Дмитро загинув від отриманих ножових поранень. Його поховали в м. Донецьк. Герой України посмертно. Він став символом боротьби Донеччини проти російських загарбників.

“В Україні немає, і ніколи не було сепаратистського руху на сході країни”

У 2013 році Олег Сакаян прямував з Горлівки до Києва з метою підтримувати Революцію Гідності. Вже у березні 2014-го року після початку російського вторгнення на сході України він брав участь в проукраїнських акціях які проходили в Донецьку.

В той час проросійські колаборанти та окупанти вже захопили Донецьку обласну державну адміністрацію (ОДА) та продовжували терористичну діяльність у місті. Паралельно з цим місцеві українські активісти розпочинали організацію демонстрацій, серед яких був і Олег.

Останній проукраїнський мітинг у Донецьку пройшов 28 квітня 2014 року. Тоді проросійські колаборанти та окупанти влаштували масові побиття українських активістів, серед яких був і Олег. Він отримав поранення голови і згодом зміг виїхати з Донецьку до Києва. У наступні роки після російської окупації ОРДЛО він продовжив працювати політологом, став співзасновником Національної платформи “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію” та публікував матеріали для медіа на тему реінтеграції Донбасу.

“Ті, хто досі вірить в байки про “ДНР” – нехай читають Біблію, де все сказане про зраду батьківщині”

Роздобудько Ірен Віталіївна народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Ірен закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету. Вона розпочала власну кар’єру у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою та у багатотиражці Донецького металургійного заводу, де була журналісткою та дикторкою радіогазети.

Попри стереотипи про Донецьк як “історично російськомовне місто”, Ірен із самого початку своєї кар’єри пише твори виключно українською мовою. У 2015 році репортер “BBC NEWS Україна” поставив їй питання:

Свого часу ви переїхали із Донецька в Київ. Що б ви сказали нинішнім переселенцям, яким довелося виїхати звідти, тікаючи від конфлікту?

Своєю відповіддю Ірена показала рішучість та впевненість у власній громадській позиції, відповівши наступне:

Ірен Роздобудько також відома літературною діяльністю. У 1988 році вона переїхала до Києва, а через 12 років вийшов її перший детективний роман “Пастка для жар-птиці”. Головні герої у книгах письменниці – жінки. Вони приймають важки рішення, вирішують головоломки життя, активно та самостійно впливають на дійсність власної долі. Пасивність та покірність жінки у суспільстві є антиподом Ірени та її головних героїнь.

Саме після публікації першого роману авторка набула відомості серед української аудиторії. «Пастка для жар-птиці» здобула другу нагороду на конкурсі “Коронація слова”. Після цього у 2002-2007 роках письменниця створила новий роман «Ескорт у смерть».

“Ці вірші показують історію розкладання нашої країни, і єдиний спосіб для мене обʼєднати ці шматки – писати про це”

Любов Якимчук народилася в місті Первомайськ Луганської області. Поетеса закінчила Луганський обласний ліцей при ЛНУ ім. Т. Шевченка де згодом здобула університетську освіту на факультеті української філології. Після російської окупації Донеччини та Луганщини вона продовжувала розвивати українську прозу та присвячувати увагу важкої долі її рідного краю. У 2015 році вийшла її друга збірка твору «Абрикоси Донбасу», яка потрапила у рейтинг «10 найкращих українських книг про АТО» за версією українського «Forbes».

У 2022 році Любов Якимчук прочитала поезію “Молитва” з власної збірки “Абрикоси Донбасу” перед тисячами глядачів “Ґреммі” Акомпанував українській поетесі американський співак Джон Ледженд.

Автори спеціального журналістського проєкту “Донеччина та проукраїнський рух, або як відроджувалась українська ідентичність регіону”: Микита Б. та Аліка А.