UA
EN
Початок історії — у першій частині матеріалу.
Як за роки війни змінилося ваше розуміння відповідальності, взаємодопомоги та людської стійкості? Які події чи досвід найбільше вплинули на це?
На початку для мене все було простіше: я бачу, що можу допомогти, і допомагаю. Зараз я трохи інакше бачу відповідальність. Це вже не просто прийти й долучитися. Це означає взяти на себе конкретну частину відповідальності й не кинути її посередині, а довести до результату.
Я спостерігаю це не тільки на власному прикладі. У мене багато друзів і знайомих, які працюють у благодійних фондах, постійно займаються волонтерством, відкривають збори, координують проєкти. І я дуже добре розумію, скільки сил це забирає, коли робиш це не тиждень і не місяць, а роками.
Напевно, для мене саме це і є стійкістю. Не гучна історія про те, що ти ніколи не втомлюєшся і нічого не боїшся. Усі втомлюються. Усі іноді хочуть відмежуватися. Але потім люди все одно повертаються і продовжують робити цю спільну справу.
Війна дуже сильно загострила в нас це відчуття відповідальності одне за одного. Ми побачили, наскільки багато насправді може зробити звичайна людина, якщо не думає: «Ну а що від мене залежить?» Мені здається, вся величезна кількість волонтерських, благодійних і громадських ініціатив, які з’явилися за ці роки, якраз про це.
На вашу думку, що найбільше відрізняє український волонтерський рух від того, як його сприймають люди за кордоном? Що іноземці найчастіше не бачать або не розуміють?
Я досить багато подорожую і спілкуюся з людьми з різних країн. І, звичайно, дуже помітно, наскільки по-різному ми сприймаємо цю війну. Для нас волонтерство давно перестало бути чимось на кшталт: «Я сьогодні вирішила зробити добру справу». Це частина реальності, у якій ми живемо. Тут наша родина, наші друзі, знайомі. У когось є близькі в лавах Сил оборони, хтось втратив дім, хтось — рідних. Війна так чи інакше торкнулася майже кожного.
Людина за кордоном може добре знати, що відбувається в Україні, підтримувати нас, читати новини. Але якщо в неї немає особистого зв’язку з Україною, вона все одно не живе цим щодня. І я не думаю, що тут правильно когось звинувачувати. Ми теж не можемо щодня однаково гостро переживати всі війни й трагедії, які відбуваються у світі.
При цьому я зустрічала дуже багато іноземців, які неймовірно багато роблять для України. Вони організовують збори, розповідають про нас у своїх країнах, працюють із медіа, створюють спільноти підтримки. Те саме роблять українці, які зараз живуть за кордоном: збирають гроші, гуманітарну допомогу, речі, постійно нагадують про Україну.
Тому я б точно не ділила це на «українці допомагають, а іноземці — ні». Просто для нас це питання власного життя. Для людини з іншої країни — питання солідарності й свідомого вибору підтримувати когось, хто далеко. І, можливо, саме тому така підтримка для мене теж дуже цінна.
Як війна та волонтерство змінили вас як людину? Що ви переосмислили у власному житті за ці роки?
Я подорослішала. Це, мабуть, знову найкоротша відповідь. До повномасштабного вторгнення я була студенткою, яка тільки починала розуміти, чим хоче займатися. За ці роки в мене сформувалася чітка громадянська позиція, з’явилося набагато більше розуміння державних і політичних процесів, кризових комунікацій. І це вплинуло не тільки на мої погляди, а й на те, як я зараз бачу свою професію.
Я стала набагато більш відповідальною. Мені важливо не просто мати власну позицію, а й не боятися її проявляти. Важливо розуміти, чим саме я можу бути корисною і як використати свої професійні навички не тільки для роботи.
А ще сильно змінилося моє ставлення до власних можливостей.
Раніше я могла подумати: «Я звичайна молода дівчина, яку велику відповідальність я можу на себе взяти?» А потім у якийсь момент просто береш і робиш. Домовляєшся з людьми. Шукаєш партнерів. Організовуєш процес. Вирішуєш проблеми, які виникають дорогою. І раптом бачиш, що все спрацювало.
Це дуже змінює уявлення про себе. Я зрозуміла, що не треба чекати моменту, коли ти раптом відчуєш себе достатньо досвідченою, дорослою чи готовою. Такого моменту може взагалі не настати. Іноді ти стаєш готовою вже в процесі.
Зараз мені хочеться далі зростати — у професії, у громадській діяльності, просто як людині. І робити те, що від мене залежить. Без думки, що хтось інший обов’язково зробить це замість мене.
Попри всі труднощі й випробування, що сьогодні вселяє у вас найбільше надії? Що дозволяє з вірою дивитися в майбутнє?
Найбільше надії мені дають люди. Те, як багато українців, попри втому, втрати й кілька років війни, продовжують працювати, допомагати, створювати нові проєкти, підтримувати одне одного і просто будувати своє життя далі. Я не можу сказати, що дивлюся в майбутнє абсолютно без страху. Думаю, зараз це було б не дуже чесно. Ми не знаємо, коли закінчиться війна і що ще доведеться пройти.
Але водночас я бачу навколо дуже багато людей, які не відкладають життя на потім. Вони навчаються, починають нові справи, створюють родини, волонтерять, розвивають свої міста й громади. І для мене це дуже сильний знак.
За ці роки я побачила, наскільки багато українці здатні робити разом. Не тому, що нам легко чи ми ніколи не втомлюємося, а тому, що навіть у складні моменти знаходяться люди, які кажуть: «Добре, що ми можемо зробити зараз?»
Напевно, саме це й не дозволяє мені стати песимісткою. Я дуже хочу, щоб війна завершилася якомога швидше і щоб ми нарешті могли планувати майбутнє не від тривоги до тривоги. Але я також вірю, що після всього пережитого ми зможемо відновлювати країну, розвивати її і створювати тут нормальне життя.
Мені хочеться бути частиною цього майбутнього. І, мабуть, саме це для мене і є надією — розуміти, що воно в нас є і що ми самі вже зараз багато в чому його формуємо.
Якби ви могли звернутися до людей в Україні та за її межами, які читатимуть вашу історію, що б ви хотіли їм сказати?
Я б, напевно, передусім сказала: долучайтеся. До волонтерства, до зборів, до ініціатив, які вам відгукуються. Але водночас перевіряйте, кому ви довіряєте свої гроші, час і підтримку. На жаль, навіть у такі складні часи це залишається важливим.
І, звісно, я хочу запросити долучатися до нашої ініціативи «Святкую». Ми створюємо її для дітей, які втратили батьків на війні. Цим родинам часто потрібна не тільки емоційна підтримка, а й цілком конкретна допомога. Мені дуже хочеться, щоб у цих дітей, попри все, залишалося дитинство. Щоб у ньому були свята, подарунки, радість, очікування чогось хорошого. Для багатьох із нас це звичайні речі, про які ми навіть не замислюємося. А для них сьогодні вони можуть означати дуже багато.
А людям за межами України я хочу просто сказати: «Дякую!». За те, що продовжуєте говорити про Україну, поширювати інформацію, підтримувати наші проєкти й нагадувати іншим, що ця війна досі триває.
Навіть якщо ви далеко, ваша підтримка має значення. Іноді це донат, іноді — поширення, розмова з друзями чи допис у соцмережах. Головне — не переставати бачити Україну і людей, які тут живуть.
Редакторка — Гарець Катерина
