UA
EN
Виїзд на передній край, після якого все змінилося
Іван Роман родом із селища Благодарівки на Миколаївщині. До 2014 року працював на будівництві, станціях техобслуговування, один раз виїжджав на роботу за кордон. Брався за все, що дозволяло забезпечувати сім’ю.
Україну від російських окупантів захищав із 2014 року, мобілізувавшись до війська. Ще двічі звільняючись та повертаючись вже за контрактом, широкомасштабне вторгнення зустрічав на посаді водія великогабаритної машини-тралу, яка перевозить важку техніку на гусеницях, підрозділу ремонтної роти 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади десантно-штурмових військ Збройних Сил України на Луганщині.
У 2023 році воїна направили водієм до новоствореного підрозділу ударних БпЛА тієї ж бригади. Його робота полягала в тому, щоб підвозити операторів БпЛА якомога ближче до переднього краю. Одного разу, 21 січня 2024 року, везучи їх туди, як каже сам, трохи не доїхав…
Перший ворожий дрон-камікадзе влучив біля машини. Це, скоріш за все, і врятувало більшість життів, бо якби влучив одразу в машину, поранених було б більше. Після удару всі повистрибували з машини. Іван сказав побратимам, що до місця, де мав їх залишити, вже недалеко, тож вони можуть забрати обладнання та вирушати далі, а тим, кого потрібно було забрати після нічної роботи, передав, що чекатиме їх у безпечнішому місці. Сам знову сів за кермо. У цей момент прилетів наступний дрон — прямо в лобове скло.
— Я робив розворот і раптом зрозумів, що машиною вже не керую. Вона котилася схилом до річки, — пригадує Іван Роман. — Подумав: якщо заїду у воду, побратимам буде складніше мене евакуювати, тому вирішив вистрибнути на ходу. І саме тоді зрозумів, що лівої руки вже немає. Правою відкрив дверцята й вистрибнув. Коли впав, кричав хлопцям, щоб допомогли, але вони не могли підійти — летів наступний дрон. Торкнувся ноги — а там просто м’ясо. Як у такому стані вистрибнув із машини, сам не знаю.
Коли Іван почув, що підлітає черговий дрон, завмер і вдав, що нерухомий. Судячи з усього, це й врятувало — дрон покружляв і полетів. Поранення були важкі: травматична ампутація руки, високо понівечена нога, травми обличчя, згодом виявилося, що уламки зачепили ще й кишківник. Назавжди вдячний побратимові-водію, який знав, наскільки це небезпечне місце, але все одно приїхав. Іван пам’ятає, як евакуаційна бригада переодягнула його та ввела в медикаментозний сон. Прокинувся він уже в реанімації.
— Прийшовши до тями, Іван одразу сказав, що знає про руку, — згадує дружина Лариса. — Але про ногу ще не знав. Коли зрозумів, що втратив і її, просто промовив: «Зрозумів». Потім запитав, котра година, а почувши, що шістнадцята, здивувався, чому навколо темно. Тоді прийшло усвідомлення, що втратив зір. Якийсь час я думала, що втрачу чоловіка, бо це ж треба було осягнути: кінцівок немає, зору немає, а життя є. Розумієте?
Лікування, котре включало 17 операцій, з них чотири — на очах, що повернули один відсоток зору на одному оці й на іншому — світлосприйняття, зайняло близько двох років. Зараз ветеран проходить повторний курс реабілітації.
Постріл з лука, з якого все почалося
До лікарні в Івано-Франківську, де лікувався на початку, раз на тиждень приїжджала проводити майстер-клас олімпійська чемпіонка України з стрільби з лука Катерина Дубровіна. Із широкомасштабним російським вторгненням вона виїхала з Харкова з трьома дітьми, оселилася у Франківську й почала працювати тренеркою, а також навідувала поранених у лікарні.
Іван спочатку навіть не думав, що зможе стріляти. Побратими з палати їздили на тренування, а він думав: «Ну, прикольно, ви можете, а я не можу». Знав, що для пострілу потрібні дві руки.
Одного разу через погану погоду заняття перенесли в приміщення. Івана покликали за компанію — тільки подивитися, випити кави, познайомитися з Катериною Дубровіною та місцевою підприємицею Наталкою Найдою. Натомість Катерина запропонувала Івану спробувати зробити постріл з лука. До поранення Іван ніколи не тримав у руках професійний лук і навіть не стежив по телевізору за змаганнями на Олімпіаді. У дитинстві хіба стріляв із саморобного, але сам відзначає, що це зовсім інший рівень і техніка, тож не рахується. Ветеран не уявляв, як зможе стріляти з лука після втрати кінцівок, але тренерка запевнила його, що допоможе й стане його «другою рукою», наголосивши: «Немає нічого неможливого».
Мішень поставили зовсім близько, щоб чоловік міг хоча б побачити плями. Перший постріл ледь не викинув його з крісла колісного, але він зрозумів, як треба триматися, і вже на п’ятому чи сьомому пострілі влучив у десятку. Так, тренерки його скеровували, але він влучив сам.
Це були перші позитивні емоції після поранення. Відтоді чоловік із нетерпінням чекав кожного тренування. Навіть після операцій виїжджав хоча б на 10–15 хвилин, робив кілька пострілів і повертався в палату втомленим, але щасливим.
Згодом почав їздити на стадіон частіше. Катерина й Наталія побачили, наскільки його це захопило, і відкрили збір, щоб придбати йому власний лук.
— В Івано-Франківську відбулися мої перші в житті змагання — Кубок мера. Саме до них мені подарували лук, на який відкрили збір, — говорить Іван. — Уже потім Наталка Найда зізналася, що спочатку вагалася, бо люди збирають на дрони, допомогу військовим, а тут — лук. Але все-таки наважилася. У першу добу почали надходити кошти, а потім зателефонував її знайомий із-за кордону й повністю закрив збір. Для мене це стало ще одним показником, що добро має повертатися добром. Якщо до мене прийшли з добром, то і я маю відповідати добром — показувати, що це справді можливо.
Від особистого досвіду — до власного клубу
Власне, цей подарунок і став поштовхом до створення подружжям власного клубу стрільби з лука. Кажуть, якби першого власного лука не було, найімовірніше, не було б і всього того, що вони мають сьогодні.
Під час реабілітації Іван із дружиною пройшли бізнес-курс «Рестарт», а згодом отримали грант від німецьких донорів на закупівлю обладнання для лучного тиру. У 2025 році подали заявку, пройшли конкурсний відбір серед понад 400 претендентів і почали закупівлю луків та щитів. На сьогодні клуб має 16 луків: 12 дорослих і чотири дитячих, чотири стаціонарні щити для стрільби та ще чотири, призначені для виїзних заходів.
Знайшовши приміщення, 8 травня 2026 року у Львові відкрили Archery Club X10. Назва поєднує дві найвищі позначки на мішені для стрільби з лука: 10 балів і Х — її центральну зону.
Цільова аудиторія клубу — люди різного віку, від дітей до пенсіонерів, зокрема ветерани й ветеранки, для яких у визначені дні заняття безоплатні, а для їхніх родин діють знижки. У планах створити окрему секцію для незрячих, яка діятиме безоплатно.
Стрільба з лука — олімпійський, технічний і спеціалізований вид спорту, який в Україні на сьогодні переважно розвивають серед спортсменів до 20 років. Після досягнення повноліття багато хто припиняє займатися, оскільки продовжувати тренування та виступати на змаганнях часто вже ніде. Крім того, для цього виду спорту потрібне спеціальне дороговартісне обладнання (один комплект для стрільби з лука коштує від 700 євро й вище), яке в Україні не виробляють, тому закуповують за кордоном. В Archery Club X10 немає вікових та фізичних обмежень.
Для того, щоб займатися цим видом спорту на професійній основі, Іван здобуває спеціальність тренера зі стрільби з лука, зараз навчається на другому курсі факультету фізичної культури і спорту Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського.
Маючи слабкий зір і власний досвід життя після поранення, ветеран добре розуміє, наскільки складною може бути адаптація до втрати зору. Тому в майбутньому хоче працювати з незрячими та слабозорими людьми — як ветеранами, так і цивільними. Прагне власним прикладом показувати, що навіть після серйозних змін можна продовжувати рухатися вперед: займатися спортом, жити, творити й розвиватися, не дозволяючи обставинам визначати подальше життя.
У майбутньому Іван бачить себе не лише тренером, а й організатором змагань. Каже, що хоче сформувати власний підхід до роботи в цьому напрямку, адже академічна система навчання поки дає переважно загальні знання й не завжди враховує специфіку роботи з незрячими та слабозорими людьми.
Нині він поєднує навчання з тренуваннями як параспортсмен — виступає у стрільбі з лука в категорії візуали на дистанції 30 метрів. Через ампутацію руки та ноги стріляє сидячи, без протезів, натягуючи тятиву зубами. Оскільки не бачить мішень на такій відстані, стріляє у пов’язці на очах, напрямок пострілу допомагають визначити спеціальні допоміжні прилади. Після стрільби стріли допомагає збирати волонтер.
Іван уже взяв участь у двох зимових та двох літніх чемпіонатах України з парастрільби з лука серед людей з ураженнями опорно-рухового апарату та порушеннями зору, а також у двох Unbroken Games і чотирьох Кубках воїнів. На перших змаганнях він був єдиним спортсменом, який стріляв із пов’язкою на очах, однак на цьогорічному зимовому чемпіонаті в Луцьку змагався вже з трьома незрячими спортсменами, а на останньому чемпіонаті України в Ковелі на Волині, що відбувся на початку серпня цього року, — з п’ятьма — трьома цивільними і двома ветеранами — та здобув два золота в особистому заліку та дуелях.
Тепер вони самі приходять допомагати
Іван і Лариса разом проходять шлях відновлення здоров’я Івана, спільно ведуть бізнес, а віднедавна разом волонтерять, за власною ініціативою щосуботи проводячи майстер-класи для поранених військових та незрячих цивільних в лікарні Святого Пантелеймона у Львові, там, де Іван лікувався. Вони добре розуміють складний стан людини після втрат, адже свого часу самі проходили через прийняття нової реальності після важкого поранення. Тепер підтримують інших: допомагають вийти із замкненості, поспілкуватися й просто спробувати щось нове. Залучають інших тренерів, попередньо пояснюючи, як правильно комунікувати з незрячими спортсменами — пояснювати словами те, чого людина не може побачити, і не відмовлятися від роботи з нею через складність.
На сьогодні провели десять занять. З радістю й гордістю зазначають, що менше 20 охочих на них не буває. Хоча досить часто вперше запросити на майданчик для стрільби досить складно.
— Ми заходимо в палати до незрячих хлопців, які буквально не хочуть жити, знайомимося, чуємо їхні категоричні заперечення, довго говоримо — і щасливі, коли вдається переконати, — пояснює Лариса. — Нещодавно одного ветерана Івану вдалося вмовити приєднатися до заняття. Воїн мав важке поранення: втратив очі, одну руку, чотири пальці на іншій, отримав численні опіки. Спочатку не хотів ні говорити, ні виходити з палати, але зрештою все ж прибув до нас на заняття. Дві години він провів разом з іншими, а наприкінці вибачився за свій скепсис і подякував за те, що його витягнули з лікарняного ліжка.
Після десяти пострілів учасникам з пораненнями потрібно 15–20 хвилин на відновлення, адже це фізично виснажливо. Тому додатково закупили гру петанк, щоб під час перерви змінювати активність, але не припиняти спілкуватися, бо тільки так формується спільнота.
— На перший погляд може здаватися, що волонтерство — це не так складно. Насправді воно виснажує і фізично, і морально, адже ти повністю віддаєшся справі. Повертаєшся додому втомленим, але водночас відчуваєш, що допомагаєш іншим відкрити для себе новий смак життя. У цьому і є сенс, — ділиться Іван. — Коли сам пройшов через подібне, особливо добре розумієш цінність підтримки. Якби свого часу мені не допомогли, можливо, я теж не зміг би відновитися в такій мірі. Скільки зможемо працювати в такому темпі — невідомо, але будемо робити це доти, доки матимемо сили.
Редакторка — Гарець Катерина
